— Отже, Незнайко замість Листочка перетворив на коротульку справжнього осла, потім ще двох, а Листочок так і лишився ослом, — сказав Пістрявенький, трясучись від сміху.

— Та-а-а-а-к! — сказав Незнайко, прочитавши статтю. — Бач, яка штука вийшла! Що ж тепер робити?

— Що? — сердито перепитала Кнопочка. — По-перше, треба Листочка скоріше перетворити на коротульку. Бідолашна Буквочка, мабуть, геть змарніла. А по-друге, всіх трьох ослів, котрих ти перетворив на коротульок помилково, треба перетворити знову на ослів.

— Правильно! — підтвердив Незнайко. — Завтра зранку підемо в зоопарк і пошукаємо там Листочка. Якщо його не виявилося серед тих трьох ослів, виходить, десь іще має бути осел. А от як знайти трьох справжніх ослів, яких я перетворив на коротульок? Це, мабуть, важче буде…

— Нічого! — суворо сказала Кнопочка. — Будемо ходити по місту, поки не знайдемо всіх трьох.

— Як це — будемо ходити по місту? — здивувався Пістрявенький. — Ми ж вирішили завтра виїхати?

— Доведеться зачекати з від'їздом.

— Зачекати? Е-ге! — закричав Пістрявенький. — Мені тут за комір холодну воду литимуть, а я ще маю чекати?

— Виходить, по-твоєму, краще, коли вітрогони всіх мучити будуть, а Листочок назавжди ослом залишиться? А йому ж, крім нас, ніхто не допоможе. Ні в кого чарівної палички нема, розумієш?

— Ну гаразд, — махнув рукою Пістрявенький. — Робіть, як знаєте, тільки не сподівайтеся, що так просто мене спекаєтесь! Ви мене привезли сюди, ви й назад повинні одвезти!

— Одвеземо, можеш не хвилюватися, — відповів Незнайко.

— От-от! І висадите мене на тому самісінькому місці, де взяли, інакше я не згоден! — заявив Пістрявенький і пішов спати.

Тієї ночі Незнайко довго не міг заснути. Йому знову почала докоряти совість.

«Я ж не винен, що так вийшло, — виправдовувався Незнайко, перекидаючись у ліжку з боку на бік. — Я не знав, що все так погано вийде».

«А чому ти не знав? Ти повинен був знати. Чому я все знаю?» — казала совість.

«Ну то ти, а то — я. Ніби не знаєш, що я Незнайко!»

«Не хитруй, не хитруй! — з насмішкою сказала совість. — Ти все чудово розумієш, тільки вдаєш дурника-незнайка».

«І зовсім я не вдаю! Навіщо мені вдавати?»

«Сам знаєш, навіщо. Адже дурникам завжди менше перепадає. Ото і вдаєш дурника, щоб тобі все з рук сходило. Але мене, голубчику, не обдуриш! Я ж бо добре знаю, що ти не такий уже дурник!»

«Ні, я дурник!» — уперто торочив Незнайко.

«Неправда! Ти й сам не вважаєш себе дурником. Насправді ти значно розумніший, ніж здаєшся. Я тебе давно розкусила, тому не старайся мене обманути — однаково не повірю».

«Ну гаразд!» — роздратовано відповів Незнайко. — Дай мені поспати. Завтра я все виправлю».

«Виправ, голубчику, будь ласка! — сказала вже лагіднішим голосом совість. — Сам бачиш, як усе недобре вийшло. Через тебе стільки коротульок даремно мучаться… У місті так погано стало… А як же добре було, поки ти не з'явився тут із своєю чарівною паличкою!»

«Ну гаразд, гаразд! Сказав: виправлю — значить, виправлю. Скоро знову все добре буде».

Совість переконалася, що пробрала Незнайка як слід, і замовкла.

Наступного ранку Кнопочка прокинулася раніше за всіх і одразу розбудила Незнайка й Пістрявенького:

— Вставайте мерщій, вже в зоопарк пора!

Незнайко швиденько одягнувся і пішов умиватись, а Пістрявенький одягався не поспішаючи, стараючись згаяти час, щоб якось обійтися без умивання.

Проте Кнопочка розгадала його намір і змусила піти вмитися.

Нарешті всі були готові й уже хотіли вийти з дому, як тут хтось постукав у двері й до кімнати ввійшов Кубик. На ньому була якась кумедна шапочка з блакитної пластмаси з двома довгими ріжками, між якими була напнута спіральна дротина; на вухах були радіонавушники, а на грудях висіла плеската металева коробочка, на якій стирчав рупор. Ще одна така сама коробочка була в нього на спині.

Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький дуже зраділи Кубикові й стали розпитувати, чому він так довго до них не приходив. Кубик розповів, що одного разу він ішов по вулиці і його хтось облив холодною водою, від чого він простудився і занедужав. Увесь цей час йому довелося пролежати в постелі, але тепер він уже цілком здоровий і може ходити.

— А що це у вас за шапочка з ріжками й коробочки? — запитав Незнайко.

— Це новий винахід — так званий найновіший удосконалений пішохідний радіолокатор, скорочено НУПРЛ. Тепер кожен повинен мати цей НУПРЛ для захисту од вітрогонів.

— Як же він діє? — зацікавився Незнайко.

— Дуже просто, — відповів Кубик. — Тут спереду на коробочці є, як ви бачите, радіорупор. З цього рупора при ходьбі весь час випромінюються радіохвилі. Якщо попереду попадеться якась перешкода у вигляді натягнутої впоперек тротуару мотузки. або дроту, хвилі від цієї перешкоди відіб'ються і підуть назад. Тут на шапочці між ріжками напнута, як ви бачите, спіральна антена. Ця антена вловлює радіохвилі, що відбились од перешкоди, й перетворює їх на електричні коливання, а електричні коливання попадають у навушники і, в свою чергу, перетворюються на звукові сигнали. Дуже зручно, як бачите… Як тільки попереду з'явиться перешкода, ви тієї ж миті почуєте сигнал про небезпеку, Особливо цей локатор корисний увечері або вночі, коли ви можете не побачити протягнуту впоперек тротуару мотузку чи іншу перешкоду.

— А на спині для чого рупор? — спитав Незнайко.

— А як же? Це ж найголовніше! — вигукнув Кубик. — Цей рупор посилає радіосигнали назад. Як тільки ззаду з'явиться вітрогон, щоб дати вам щигля чи стусана, чи облити вас водою, ви відразу ж почуєте сигнал. От спробуйте.

Кубик зняв із себе шапочку, навушники, обидві коробочки й надів усю цю апаратуру на Незнайка. Ставши збоку, він простягнув до переднього рупора руку й сказав:

— Уявіть собі, що попереду виникла перешкода. Що ви чуєте?

— Я чую, неначе щось пищить, — відповів Незнайко.

— Цілком правильно. Ви чуєте часті високі звукові сигнали: бі-бі-бі! А тепер я підкрадатимуся до вас непомітно ззаду… Що ви чуєте?

— Ага! — закричав Незнайко. — Знову пищить, але ніби трохи товще: бу-бу-бу!

— Правильно! Цього разу ви чуєте низькі звукові сигнали. Це робиться для того, щоб ви знали: спереду небезпека чи ззаду. Коли почуєте «бі-бі-бі», то, значить, треба уважніше дивитися вперед, а коли «бу-бу-бу», то треба мерщій обернутися назад.

Кнопочка теж зацікавилась цим приладом, й апарат від Незнайка перейшов до неї, а від неї — до Пістрявенького, який довго й зосереджено слухав сигнали, після чого сказав:

— Ну що ж, у тому, що він пищить, нічого дивного нема. Пищати я теж умію. Дивно тільки, звідки він знає, коли треба пищати «бі-бі-бі», а коли — «бу-бу-бу»?

— Ну, це зрозуміло, — відповів Кубик і почав розказувати все спочатку.

У цей час знову хтось постукав у двері. Двері відчинились, і в кімнату протиснулись якісь дві товстенькі істоти. На обох були якісь пухкі, бочкоподібні пальта з рукавами, що незграбно стирчали в боки, а на головах круглі зелені шапки, схожі на водолазні шоломи.

Придивившись, Незнайко впізнав у цих кумедних постатях Ниточку й Карасика.

— Та це ж Ниточка й Карасик! — закричав він, зрадівши. — У що це ви нарядилися?

— Це нові прогумовані, якщо можна так висловитись, надувні пальта й гумові надувні шапки, які випускає наша фабрика. От спробуйте вдарте мене палицею, вибачте на слові, по голові, — сказав Карасик, подаючи Незнайкові палицю, яку він тримав у руці.

— Навіщо ж мені бити вас по голові палицею? — здивувався Незнайко.

— Бийте, бийте, не бійтеся!

Незнайко здивовано знизав плечима, взяв палицю й легенько вдарив Карасика по голові.

— Та ви бийте дужче! З усієї сили бийте, розмахніться, якщо можна так висловитися! — закричав Карасик.