Насправді, звичайно, в усьому була винувата пилюка. Вона не дуже пристає до обличчя, коли воно не липке, але в Пістрявенького обличчя було липке, тому що він безперестанку їв морозиво, яке розставало в нього в руках і розмазувалось по щоках, по носі, навіть по вухах, залишаючи повсюди мокрі смуги. До цих смуг добре прилипала дорожна пилюка. Смуги поступово підсихали разом з прилиплою до них пилюкою, і таким чином на обличчі збиралася грязюка.

— Доведеться тобі, Пістрявенький, знову вмитися, як тільки трапиться по дорозі ставок або річка, — сказала Кнопочка. — Зовсім не цікаво, щоб з нас кожен сміявся!

— А хто дав їм право з нас сміятися? — обурився Пістрявенький. — Якби ми їх наздогнали, то я показав би їм, як сміятися! Шкода тільки, що ми повземо, як черепахи!

— Хто черепахи? Ми черепахи? — образився Незнайко.

— Звичайно, — відповів Пістрявенький. — Спробуй-но дожени цю жовту машину! Бачиш, як вона далеко втекла.

Жовтий автомобіль і справді виднівся вдалині маленькою цяткою.

— Дурниці! — відповів Незнайко. — Зараз доженемо.

Він заходився переводити важелі, натискувати на кнопки, педалі. Машина поїхала швидше, але не могла наздогнати жовтий автомобіль, що мчав попереду.

— Ну, де нам тягатися з ними! — підбурював Незнайка Пістрявенький. — Не та система!

— Нічого, — відповідав Незнайко. — От побачиш! Зараз я підогрію більше…

— Облиш краще, Незнайку, бо знову в аварію попадемо, — сказала Кнопочка.

— Заспокойся, нікуди ми не попадемо, — безтурботно сказав Незнайко.

Незнайко підігрів більше. Це теж не допомогло. Скоро, проте, дорога пішла вниз. Водій жовтої машини став трохи пригальмовувати, щоб машина не дуже розганялася на спуску.

Незнайко, навпаки, відпустив гальма, і його машина покотилася дедалі швидше й швидше. Попереду, під горою, протікала ріка. Через неї вів дерев'яний міст. Він був вузенький, так що могли розминутися тільки дві машини. До того ж посеред мосту, невідомо з якої причини, зупинилася вантажна машина. Але Незнайко не звернув на неї уваги і хвалькувато сказав Пістрявенькому:

— Зараз дожену!

— Дожени, дожени! Я йому скажу, кому з нас треба вмитися! — відповів Пістрявенький.

Водій жовтої машини спустився на гальмах з гори, в'їхав на міст і зупинився поряд з вантажною машиною, щоб запитати водія, чому він зупинився й чи не потрібна допомога.

Скотившись на великій швидкості з гори й вискочивши на міст, Незнайко несподівано побачив, що обидві машини загородили проїзд, і тепер уже не можна було звернути вбік, бо перешкоджали поручні мосту. З переляку в Незнайка похолола спина. Тисяча речей пригадалася йому за одну мить, і справа кінчилася б, напевно, сумно, якби він не згадав про чарівну паличку. В ту хвилину, коли вони вже були біля вантажної машини й Кнопочка, очікуючи страшного удару, знову затулила руками очі, Незнайко схопив чарівну паличку й, махнувши нею, швидко сказав:

— Хочу, щоб ми перестрибнули через ці машини!

Одразу ж автомобіль підстрибнув угору, та так високо, що в Незнайка перехопило віддих. Він глянув униз і подумав:

«Що, як бухнемося з такої висоти! Мабуть, і кісток не позбираєм!»

І знову, махнувши паличкою, він сказав:

— Хочу, щоб ми летіли, як на літаку!

Й одразу ж в автомобіля з'явилися маленькі крила, і він полетів над землею все вище й вище. В той же час ззаду почувся крик. Незнайко озирнувся і побачив, що Пістрявенький випав з машини й теліпався позаду в повітрі, вчепившись руками за бампер. Узявши в зуби чарівну паличку, Незнайко переліз через спинку переднього сидіння і, вхопивши Пістрявенького за курточку, намагався втягнути його назад у машину. Але це виявилось йому не по силі, бо тягнути можна було однією рукою, а другою доводилося триматися за кузов машини. Побачивши, що Пістрявенький геть знемагає, Незнайко хотів сказати Кнопочці: «Візьми в мене з рота паличку й скажи, щоб машина спустилася вниз». Але тому, що в нього в зубах була паличка, то замість цих слів вийшло:

— Фіжми в жене ж вота хахичку й фи-фи-фи…

Звичайно, Кнопочка не могла нічого второпати й запитала:

— Що?

— Фофофи, аф фи, фафочка!

Незнайко так сердито блиснув очима, що Кнопочка одразу зрозуміла, що ці слова мали означати: «Поможи, ах ти, мавпочка!» Вона швидко перелізла на заднє сидіння й допомогла Незнайкові втягти Пістрявенького в машину. Пістрявенький сів на своєму місці. Він так перелякався, що на деякий час йому відібрало язик. Незнайко знову сів за кермо й, глянувши вниз, побачив, що вони забралися на страшенну височінь. Унизу вузенькою стрічкою петляла дорога, по якій вони щойно їхали. Відчувши, що в нього починає перехоплювати віддих од сильного зустрічного вітру, Незнайко махнув паличкою і сказав:

— Хочу, щоб ми спустилися знову на землю… Егей! Тільки не так швидко! — закричав він, відчуваючи, що машина рухнула вниз, ніби провалилась у повітряну яму.

Машина стала знижуватися плавно. Деякий час вона летіла над дорогою, спускаючись усе нижче; нарешті колеса торкнулися землі, але так м'яко, що не відчулося навіть поштовху. Крила з машини зникли. Пістрявенький потроху оговтався і знову взявся за морозиво.

Невдовзі наших мандрівників наздогнав інший автомобіль. Шофер повів свою машину поряд з Незнайковою і затіяв розмову.

— Що це за автомашина, якої конструкції? — запитав він.

— Це конструкція Гвинтика й Шпунтика, — відповів Незнайко.

— А на чому працює — на дьогті чи на мазуті?

— На газованій воді з сиропом. З води, розумієш, виділяється газ, попадає в циліндр і штовхає поршень, який через передачу крутить колеса. А сироп — для змазки, — пояснив Незнайко.

— Отож я їду ззаду й чую, неначе сиропом пахне, — сказав шофер.

— А твоя машина теж на газованій воді? — запитав Незнайко.

— Ні, моя на спирті. В циліндр, розумієш, усмоктуються випари спирту і спалахують від електричної іскри. Пари, згоряючи, розширюються і штовхають поршень, а поршень крутить колеса. Щоб потужність була більшою, у машині роблять кілька циліндрів. У мене, наприклад, чотири циліндри, але бувають і восьмициліндрові. Машина може працювати й на бензині, але від бензину в повітрі лишається не дуже приємний запах. Од спирту ж ніякого запаху не залишається. А то є машини, котрі працюють на мазуті, так ті — фе-е!

Шофер навіть поморщив носа й покрутив головою.

— А Сонячне місто ще далеко? — запитала Кнопочка.

— Сонячне? Ні, тепер уже недалеко.

— А чому воно зветься Сонячним? Там будинки, чи що, із сонця? — спитав Незнайко.

— Ні, — засміявся шофер. — Його назвали Сонячним тому, що там завжди гарна погода й завжди світить сонце.

— Невже ніколи-ніколи хмар не буває? — здивувався Незнайко.

— Чому не буває? Бувають, — відповів шофер. — Але наші вчені придумали такий порошок: як тільки з'являться хмари, їх посиплять цим порошком, і вони одразу зникнуть. Це все, братику, хімія!

— Як же хмари посипати порошком?

— Ну, піднімуться вгору на літаку й посиплять.

— Але ж без хмар і дощу не буде, — сказала Кнопочка.

— А для дощу є інший порошок, — відповів шофер. — Посиплють трошки цього порошку, й одразу почнеться дощ. Тільки дощ ми робимо там, де треба — в садах, на городах. У місті теж робимо дощ, тільки не вдень, а вночі, щоб нікому не заважав. А коли треба квіти полити на вулиці, то просто поливаємо з гумової кишки.

— Видно, в Сонячному місті розумні коротульки живуть? — сказав Незнайко.

— О, в Сонячному місті всі мешканці такі розумні, що ніяк і не збагнути!

— А ви теж у Сонячному місті живете? — запитала Кнопочка.

— Еге, я теж, — сказав шофер.

Відповівши так, він став обдумувати свої слова і, обдумавши як слід, зрозумів, що, розхваливши мешканців Сонячного міста, він розхвалив і себе. Знітившись од своїх хвастощів, він почервонів, як редиска, й сказав, щоб приховати збентеженість:

— Ну, мені час. До побачення! — І, натиснувши на педаль, швидко поїхав уперед.