Малючки, затамувавши подих, слухали Незнайка.

— А далі? Що ж далі? — заговорили всі, як тільки Незнайко замовк.

— Нарешті настав день відльоту, — розповідав Незнайко далі. — Коротульок зібралося — тисячі! Одні кажуть, що куля полетить, інші — що не полетить. Зчинилася бійка. Ті, які кажуть, що куля полетить, лупцюють тих, котрі кажуть, що не полетить, а ті, котрі кажуть, що не полетить, лупцюють тих, що полетить… Ні, не так. Здається, навпаки: ті, котрі — полетить, тих, що — не полетить… Чи ні, навпаки. Словом, не розбереш, хто кого б'є. Один одного б'є.

— Ну, добре, — сказала Синьоочка. — Ви не про бійку, а про повітряну кулю розказуйте.

— Гаразд, — погодився Незнайко. — Вони собі побились, а ми влізли в кошик, я виголосив промову, мовляв, летимо, братці, прощайте! І полетіли вгору. Полетіли вгору, дивимось, а земля внизу, ну, така завбільшки, як цей пиріг.

— Не може бути! — ахнули малючки.

— От не встати мені з цього місця, якщо брешу! — поклявся Незнайко.

— Та не перебивайте його! — розсердилася Синьоочка. — Не заважайте. Не стане ж він брехати!

— Правда, не заважайте мені брехати, чи то пак, тьху! Не заважайте розказувати правду, — спохватився Незнайко.

— Розказуйте, розказуйте! — закричали всі хором.

— Так ось, — розповідав Незнайко. — Летимо, значить, вище. Раптом — бум-м! Не летимо вище. Дивимось — на хмару наскочили. Що робити? Взяли сокиру, прорубали в хмарі дірку. Знову вгору полетіли. Дивимось — догори ногами летимо: небо внизу, а земля вгорі.

— Чому ж це? — здивувались малючки.

— Закон природи, — пояснив Незнайко. — Вище од хмар завжди догори ногами літають. Прилетіли на самісінький верх, а там мороз тисяча градусів і одна десята! Всі померзли. Куля прохолола й почала падати. А я був хитрий і заздалегідь наказав покласти в кошик мішки з піском. Почали ми мішки з піском скидати. Скидали, скидали, не стало більше мішків. Що робити? А в нас був малюк, на ім'я Знайко. Боягуз страшенний! Він побачив, що куля падає, і давай плакати, а потім як шугоне вниз з парашутом і пішов додому. Куля полегшала й знову полетіла вгору. Потім знову як полетить донизу та як трахнеться об землю, як підскочить і знову як бахнеться. Я випав з кошика, трррах головою об землю!

Захопившись, Незнайко стукнув кулаком по столу і влучив по пирогу. З пирога так і бризнула в усі боки начинка. Малючки здригнулися з переляку й ледь не попадали з стільців.

— Що ж далі? — спитали вони, трохи отямившись.

— А далі не пам'ятаю.

Запала мовчанка. Малючки з подивом і навіть з деякою повагою дивилися на Незнайка. В їхніх очах він був справжнім героєм.

Нарешті Синьоочка сказала:

— Ви нас страшенно налякали своєю повітряною кулею. Ми вчора ввечері пили чай на балконі. Раптом бачимо, летить велетенська куля, долітає до нашого будинку, натикається на паркан… І раптом — ба-бах! Куля луснула, а коли ми підбігли, то побачили тільки кошик з березової кори.

— Ви лежали, як мертвий! — вставила Заїнька. — От жах!

— Один черевик був у вас на нозі, другий на паркані, а капелюх на дереві, — додала Білочка.

— Від куртки одірвався рукав, і ми знайшли його лише сьогодні вранці, — сказала Дзига. — Довелось негайно пришивати цей рукав знову до куртки.

— Як же я потрапив у цей дім? — запитав Незнайко.

— Ми вас перенесли до себе. Не можна було залишати вас у дворі на ніч! — відповіла Синьоочка.

— Ви були майже зовсім-зовсім мертвий, — знову вставила Заїнька. — Але Медуниця сказала, що ви можете ще ожити, тому що у вас міцний цей… ор-га-нізм.

— Ого, в мене організм міцний, а голова ще міцніша, — похвалився Незнайко. — В іншого на моєму місці неодмінно був би мозкотрус.

— Ви, напевно, хотіли сказати — струс мозку? — зауважила Синьоочка.

— Так, так, струс мозку, — поправився Незнайко.

— Але ви сказали, що летіли на повітряній кулі не один? — спитала Синьоочка.

— Звичайно, не один. Нас було шістнадцятеро. Правда, цей боягузик Знайко вистрибнув з парашутом, отже, нас залишилось п'ятнадцятеро.

— А де ж решта? — спитала Галочка.

— Не знаю, — знизав плечима Незнайко. — А в кошику, окрім мене, нікого не було?

— Ми знайшли в кошику тільки фарби для малювання і похідну аптечку.

— Це Тюбикові фарби, а аптечка Пілюльчина, — сказав Незнайко.

В цей час відчинились двері і до кімнати вбігла Сніжинка.

— Чули новину? — закричала вона. — Нова новина! Ще одна повітряна куля прилетіла й розбилась. На ній прилетіло чотирнадцять малюків. Вони впали вчора ввечері за містом. Їх тільки сьогодні вдосвіта знайшли наші малючки й допомогли їм дістатися до лікарні.

— Так вони порозбивались? — ахнула Білочка.

— Це нічого, — махнула рукою Сніжинка. — Медуниця сказала, що всіх їх вилікують.

— Це, мабуть, вони, мої товариші, — сказав Незнайко. — Зараз я піду в лікарню і про все довідаюсь.

— Я проведу вас, — запропонувала Синьоочка.

— Я теж піду з вами, — сказала Сніжинка.

Вона тільки тепер помітила круглий пластир на лобі Синьоочки й вигукнула:

— Ой, люба моя, який у тебе чарівний кружечок на лобі! Тобі це дуже личить. Це що, нова мода — на лобі кружечки носити? Мабуть, я й собі зроблю такий.

— Ні, — відповіла Синьоочка. — Це в мене пластир. Я ненароком ударилась лобом об двері.

— Ах он воно що!

Підбігши до дзеркала, Сніжинка стала одягати капелюшок.

Кімната миттю спорожніла. Всі побігли розповідати новину сусідам.

Сніжинка й Синьоочка вийшли з Незнайком на вулицю, обабіч якої тягнулися загорожі, сплетені з тонких вербових гілок. За огорожами стояли мальовничі будиночки з червоними й зеленими дахами. Над будиночками височіли велетенські яблуні, груші й сливи. Дерева росли в дворах і на вулицях. Усе місто потопало в зелені дерев, і тому називалося Зеленим містом.

Незнайко з цікавістю дивився на все. Найбільше його вразила надзвичайна чистота. По всіх дворах працювали малючки. Одні підстригали ножицями траву, щоб вона була рівненька; другі, озброївшись мітлами, підмітали доріжки, треті вибивали пилюку з довгих постілок. Цими постілками в Зеленому місті застеляли не тільки підлоги, а навіть тротуари на вулицях. Правда, деякі жителі побоювались, щоб перехожі не забруднили їхніх постілок, і тому завжди попереджали, щоб по постілках не ходили, а якщо комусь дуже вже хочеться, то щоб добре витирали ноги. В багатьох дворах доріжки теж були заслані постілками, а стіни будинків, навіть надвірні, були завішані яскравими, красивими килимами.

В Зеленому місті був водопровід, зроблений з тростини. Як відомо, стебла тростини всередині порожні, й по них може текти вода, як по трубах. Ці труби були прокладені вздовж кожної вулиці, але вони не лежали, як це декому може здатися, просто на землі, а були прикріплені до дерев'яних стовпчиків на відповідній висоті. Тому труби не гнили й могли служити довго, хоч і потребували постійного нагляду й ремонту, щоб не витікала вода. Від головної труби, що була на вулиці, йшли відгалуження до будинків. Тому жителі кожного будинку користувалися водопроводом, що, певна річ, дуже зручно. Крім того, перед кожним будинком був фонтан. Це красиво й дуже корисно, бо ж вода, що била з фонтанів, не пропадала, а використовувалася для зрошення городів. В кожному дворі був свій город, де росли ріпа, редька, буряки, морква та інші овочі.

В одному дворі Незнайко побачив, як малючки збирали городину. Обкопавши з усіх боків ріпку чи моркву, вони прив'язували до гички мотузочок, потім бралися за нього руками і гуртом смикали. Ріпка або морква вискакувала із землі, а малючки з вереском і реготом волокли їх на мотузочку додому.