— Правильно! — закричав Якосьбудько і кинувся з сокирою до найближчої ятки.

— Ти що! — сказав Тюбик. — Будували, будували, фарбували, фарбували, а тепер ламати?

— Не твоє діло! — кричав Якосьбудько. — Нам лавочки потрібні.

— Але не можна ж одне будувати, а друге ламати.

— А ти чого тут командуєш? — розкричався Незнайко. — Хто в нас за головного, ти чи я? Сказано ламати, то й ламати!

Невідомо, чим закінчилася б ця суперечка, але тут появилася машина.

— Бублик приїхав! — закричали всі радісно. — Тепер привеземо дощок і не доведеться ятку ламати.

Машина під'їхала. З кабіни виліз Бублик, а за ним ще один коротулька. Всі аж роти пороззявляли від подиву.

— Матінко рідна, та це ж Знайко! — закричав лікар Пілюлька.

— Знайко приїхав! — заверещав Забудько.

Малюки в одну мить обступили Знайка, кинулись обнімати його й цілувати.

— Нарешті ми тебе знайшли! — сказали вони.

— Як це — ви мене знайшли? — посміхнувся Знайко. — По-моєму, це я вас знайшов!

— Так, так, правильно, ти нас знайшов, але ми думали, що ти нас зовсім покинув!

— Я вас покинув? — знову здивувався Знайко. — По-моєму, це ви мене покинули!

— Ти ж вистрибнув з парашутом, а ми залишились, — відповів Пончик.

— А чого ви залишились? Я ж дав команду всім стрибати. Треба було стрибати слідом за мною, тому що куля не могла вже довго літати. А ви, напевно, полякалися.

— Так, так, полякалися, — закивали всі головами.

— Звичайно, полякалися! — сказав Незнайко. — Побоялися стрибати. Цікаво було б вияснити, хто перший злякався.

— Хто? — запитав Либонько. — Ти перший, либонь, і злякався.

— Я? — здивувався Незнайко.

— Звичайно, ти, — закричали всі. — Хто казав, що не треба стрибати? Хіба не ти?

— Ну, я, — погодився Незнайко. — А навіщо ви мене послухались?

— Правильно! — усміхнувся Знайко. — Знайшли кого слухатись! Наче ви не знаєте, що Незнайко осел?

— От тобі й маєш! — розвів Незнайко руками. — Тепер виходить, що я осел!

— І боягуз, — додав Сиропчик.

— До того ще й брехунець, — підхопив Пончик.

— А коли це я брехав? — здивувався Незнайко.

— А хто казав, що ти кулю придумав? — запитав Пончик.

— Що ти! Що ти! — замахав Незнайко руками. — Ніякої кулі я не придумував. Це Знайко придумав кулю.

— А хто казав, наче ти в нас за головного? — напосідав на Незнайка Сиропчик.

— Та який я головний? Я так собі… Просто. Ну, просто собі нічого, — виправдовувався Незнайко.

— А ми тепер на тебе просто тьху! Тепер у нас Знайко за головного! — кричав Сиропчик.

Усі малючки, які чули цю суперечку, почали дуже сміятися. Вони побачили, що Незнайко звичайнісінький хвалько.

Галочка й Кубушка побігли й одразу всім розказали, що Незнайко виявився брехуном і що кулю придумав зовсім не він, а Знайко.

Синьоочка підійшла до Незнайка й з презирством сказала:

— Ви навіщо нас обманювали? Ми вам вірили, думали, що ви справді розумний, чесний і сміливий, а виходить, ви просто жалюгідний обманщик і нікчемний боягуз!

Вона з погордою одвернулася від Незнайка і підійшла до Знайка, якого обступив натовп малючок. Усім було цікаво подивитися на нього й послухати, що вій розказував.

— Скажіть, а це правда, що коли летиш на повітряній кулі, то земля внизу здається не більшою від пирога? — спитала Білочка.

— Ні, це неправда, — відповів Знайко. — Земля дуже велика, і, скільки не піднімайся на повітряній кулі, вона здається ще більшою, бо згори відкривається широкий краєвид.

— А скажіть, будь ласка, це правда, що хмари дуже тверді і вам під час польоту доводилось розрубувати їх сокирою? — спитала Синьоочка.

— Теж неправда, — відповів Знайко. — Хмари м'які, як повітря, тому що вони утворилися з туману, і їх зовсім не треба розрубувати сокирою.

Малюнки розпитували Знайка, чи правда, що повітряна куля може літати догори ногами, чи правда, що повітряні кулі надувають парою, чи правда, що під час польоту кулі мороз був тисяча градусів і одна десята? Знайко відповів, що все це вигадки, і спитав:

— Хто це вам наговорив таких дурниць?

— Це Незнайко, — відповіла Заїнька й засміялася.

Усі глянули на Незнайка й зареготали. Незнайко почервонів од сорому і ладен був провалитися крізь землю. Він утік і сховався у заростях кульбаби.

«Сидітиму в кульбабі, а потім вони забудуть про цю історію, і я вилізу», — вирішив Незнайко.

Знайкові дуже хотілося оглянути Зелене місто. Синьоочка, Сніжинка та інші малюнки пішли з ним показувати йому визначні місця. Знайко уважно оглянув міст через річку, потім водопровід з тростини. Він дуже зацікавився побудовою водопроводу й фонтанів. Малючки докладно розказали йому, як побудовано водопровід і як треба робити фонтани, щоб вода била вгору, а не вниз. Знайкові сподобалося, що в малючок скрізь був зразковий порядок і цілковита чистота. Він похвалив їх за те, що вони навіть тротуари застеляли постілками. Малюнки зраділи й запросили Знайка в будинки, щоб він побачив, як обладнані їхні квартири. В будинках теж було гарно й чисто, як і надворі. В одній квартирі Знайко побачив шафу з книгами й сказав, що коли повернеться додому, то й собі зробить книжкову шафу.

— Хіба у вас нема книжкової шафи? — запитали малючки.

— Нема, — признався Знайко.

— А де ж ви книги зберігаєте?

Знайко тільки рукою махнув. Йому соромно було признатися, що в нього книжки лежали на столі, а то й під столом і навіть під ліжком.

Знайка, певна річ, зацікавили й кавуни. Малючки розповіли йому про Соломку, і Знайкові захотілося познайомитися з нею. Малючки розшукали Соломку й познайомили із Знайком. Знайко розпитував її про все, що його цікавило. Соломка розповіла йому про свою роботу по вирощуванню фруктів і овочів. Знайко слухав дуже уважно й навіть занотував дещо у свій записник.

— Оце розумний малюк, — хвалили його малюнки. — Одразу видно, що любить дечого повчитися.

А в Незнайка, звичайно, забракло терпіння сидіти в заростях кульбаби. Час від часу він вилазив звідти, і тоді йому було непереливки. Малюнки зовсім не звертали на нього уваги, ніби його не існувало, а малюки просто не давали йому проходу.

— Незнайко брехун! — кричали вони. — Незнайко хвалько! Незнайко боягуз!

«Ні, видно, ще не забули!» — з сумом думав Незнайко й тікав назад у кульбаби.

Через деякий час він знову вилазив, і все повторювалось спочатку. Зрештою він сказав:

— Не буду більше вилазити. Треба бути твердим. Буду твердо сидіти тут хоч цілу добу, вилізу тоді, як бал почнеться.

На другий день відбувся бал, якого всі так нетерпляче ждали. Довкола танцювального майданчика красувалися мальовничі ятки. Вони виблискували яскравими фарбами, неначе писанки. Над майданчиком були напнуті вірьовочки, на яких погойдувались барвисті ліхтарики й прапорці. Прапорцями й ліхтариками були прикрашені всі навколишні дерева. Кожна деревина була схожа на новорічну ялинку.

На другому поверсі альтанки, що була прикрашена квітами, розмістився оркестр з десяти малючок. Кожна малюнка грала на арфі. Тут були зовсім малесенькі арфи, і їх доводилося тримати на руках; були арфи більші, які тримали на колінах, були й великі арфи, які стояли на підставці, а одна арфа була просто велетенська. Щоб грати на ній, треба було вилазити на драбинку.

Ще задовго до балу навколо танцювального майданчика зібралися всі і чекали гостей із Зміївки. Першим приїхав Цвяшок. Він був у чистенькій сорочці, умитий, причесаний. Правда, один вихрик на самій маківці ще стирчав, як гребінець у півника, але все-таки було видно, що Цвяшок добре попрацював над своїм чубом.