Абай, явно виявляючи своє небажання слухати повсякчасні кляузи, одвернувся від Жумана, нахмурившись. Але той підвищив свій скрипучий голос і поважно вів далі:

— Та ось слухай тепер. Послухайте й ви, яку новину привезли з міста. Сьогодні вранці через наш аул проскакав верхівець і так кричав: «Суюнчі! Суюнчі!» —що ми його спинили: звідки скаче, куди, що за радість? Виявляється, скаче з міста до жигитеків. І знаєте, хто це був? Носатий син Тусіпа, той, якого звуть Мадіяр, ось хто! І що, думаєте ви, він казав? Він казав: «Суюнчі, суюнчі! У білого верблюда живіт розпоровся![5] Сам аллах зглянувся на жигитеків! Повернувся,— каже,— заступник, який висушить мої сльози!» А знаєте, про кого він це кричав, хвилюючи й тривожачи народ, скачучи чимдуж через аул? Про Базарали — ось про кого! «Втік,— каже,— з заслання, повернувся!»

Новина вразила всіх присутніх в юрті Абая.

Базарали, бідняк з роду Жигитек, був відважним борцем проти насильств і звірств Кунанбая, синів його, Такежана та Ісхака, і онука Шубара, що стали волосними управителями. В свій час очолив бідноту роду Жигитек і інший пригноблений люд Чингіської волості і не раз чинив серйозний опір цим правителям. Сильні вороги його підкупили повітового начальника Казанцева, звели наклеп на Базарали, і того заслали в глиб Сибіру. Кілька років він перебував далеко від батьківщини, і про нього не було ніяких вістей.

Абай повернувся до старого:

— Що ви кажете? Дай боже, щоб ваша звістка була вірною!

Молодь пожвавилася й радісно загомоніла!

— Виходить, Базеке живий!

— Вибрався з могили.

— От і примчав на крилах!

— Живий і здоровий повернувся. От щастя!

Жуман зовсім не сподівався, що його слова так зустрінуть. На обличчі його з’явилася досада.

— Був би зараз волосним Такежан або Шубар, цей розбишака не тільки не з’явився б, але й уві сні не побачив би степу,— пробурчав він.— Мабуть, довідався, що волосним тепер Кунту, почув, що влада тепер уже не в руках синів хаджі Кунанбая? А чого ви радієте? Думаєте, веселість повернулась? Ні, лихо з кривавими очима повернулося, от побачите!..

— Годі, облиште, аксакал! — перебив його Абай, стримуючи обурення.— Що зробив вам Базарали? За яку кривду ви не помстилися йому? Повернувся — й слава богу, хай йому щастить! — І, звертаючись до своїх молодих друзів, Абай закінчив: — Помсту і злобу я віддав іншим. А ми цю звістку зустрічаємо радістю. Базарали — честь мого народу. Хто думає, як я, хай завтра ж їде до Семипалатинська і передасть йому мою братерську радість!

Догадка Жумана була вірною: Базарали втік із заслання саме через те, що волосним управителем Чингіської волості став Кунту. Якби управителем був Такежан або Шубар, він не наважився б повернутися на батьківщину, де правителі ті самі люди, які домоглися його заслання. Але влітку минулого року владу було вирвано з рук синів Кунанбая, і перейшла вона до роду Бокенші, а отже і до жигитеків. Подія ця була цілком несподіваною і здивувала все плем’я Тобикти.

Вибори провадив сам Казанцев — семипалатинський повітовий начальник, що протягом багатьох років виявляв прихильність до синів Кунанбая. Але навіть і він до останньої хвилини не підозрівав, що управителем буде не один з них, а хтось інший. Обрання Кунту було для нього такою самою незрозумілою і неприємною несподіванкою, як і для них самих.

Почалося це все із з’їзду аткамінерів[6] що відбувся навесні минулого, 1888 року, на зимовищі Оспана, молодшого сина Кунанбая, в Жидебаї.

Шубар, який займав тоді посаду волосного, влаштував у домі Оспана з’їзд аткамінерів усієї Чингіської волості. Потаємною метою цього зібрання, відомою тільки Шубарові, Такежанові та його дядькові Майбасару, було з’ясувати настрій родових верховодів перед виборами: чи не таїть хто в собі ворожнечі проти кунанбаївців, чи нема таких, хто виступатиме проти кандидата, ними наміченого? Байдужих, таких, що вагаються або сумніваються, слід було привернути на свій бік, а проти тих, хто може нашкодити, заздалегідь вжити заходів. Саме для цього Шубар і скликав у Жидебаї близько сотні аткамінерів — родових старійшин, біїв, аульних старшин, єлюбаси[7] — і, підкреслюючи значущість зустрічі, заколов для них кок-каска — сіру лошицю з плямою на лобі. В давнину таку кобилу кололи перед початком якоїсь важливої справи і урочисто присягалися у вірності один одному, вмочаючи пальці в її кров. Потім пригощення м’ясом кок-каска стало символом однодумства і вірності спільній справі.

Зовнішнім приводом для цього з’їзду була потреба розподілити між аулами Тобикти податок на покриття витрат волосного, пов’язаних з його посадою. Під приводом витрат на поїздки до міста, на прийом і частування начальства в аулі, на подарунки і підношення потрібним людям волосний, крім звичайних податків у доход казни, встановлював свій власний. По суті, це був просто хабар, що його управитель вимагав від населення на додаток до казенної плати. Ці побори не мали ні встановлених розмірів, ні певних строків. Народ назвав їх «чорними зборами».

Цією прибутковою статтею волосний не міг користуватися сам: хоч-не-хоч, доводилося ділитися з тими, хто допомагав йому стягати «чорні збори». Відібравши у народу силу-силенну всякого добра — овець, коней, грошей,— аульні старшини, єлюбаси, бії і родові старійшини полюбовно ділили з волосним здобич, дістаючи кожен свою частку. І через те, коли Шубар, посилаючись на майбутні витрати по виборах, набагато збільшив того року розмір «чорного збору», аткамінери погодилися з ним без довгих суперечок.

Чингіська волость складалася з дванадцяти адміністративних аулів[8]. Представники їх, розмістившись групами в простих кімнатах нового будинку Оспана, збудованого після смерті Кунанбая, заходились розподіляти податок по юртах своїх аулів — на кожен «дим». У цій справі всі керувалися одним правилом: не кривдити своїх родичів та друзів і весь тягар податку покласти на інших. Оскільки ж родичами і друзями аульних верховодів могли бути тільки багаті й заможні люди, то само собою виходило, що податок розкладався на юрти худорідних бідняків.

На виправдання цього було винайдено пояснення: коли в аулі відбувається з’їзд або коли туди приїжджає начальство, то левову частку витрат несуть саме заможні господарі; їм доводиться і давати підводи, і ставити гостьові юрти, і витрачатися на частування. «Адже ж ніхто не зупиняється в бідняків,— міркували аткамінери,— ніхто не чекає від них ні кумису, ні м’яса. Все лягає на нас. То нехай вони візьмуть на себе частину видатків, інакше, як же вони можуть жити в нашому аулі і вважатися нашими земляками? Повинні ж. вони допомогти старшим, якщо бога не забули!»

Коли щось стосувалося простого люду, аткамінери, що звичайно гризлися між собою, як аульні собаки, і тут поводили себе, як собаки, коли ті забачать вовка: вони пліч-о-пліч кидались на спільного ворога. Народ добре бачив їхні брудні справи, але кому він міг поскаржитися на «чорні збори», що безперервно лягали на нього важким тягарем! Тим самим біям, старшинам, волосному? «Яка з того користь? — говорили по аулах прості люди.— Звернешься із скаргою до одного — він пошле тебе до іншого.

Верховоди завжди сухими з води вийдуть. Міцна у них кругова порука, недарма кажуть: «У своєму аулі хвіст у собаки закарлюкою». Підтримують, захищають один одного, а твої слова йдуть на вітер. Що залишається? Махнути рукою і покірливо віддати своє добро».

Проте розподіляти «чорні збори» на багато юрт було не так уже легко. Прибулі на з’їзд уже й поснідали, і пригостилися м’ясом кок-каска, а розверстка все ще не закінчилася.

Господар дому, віддавши великі кімнати аткамінерам, сидів із своїми друзями у маленькій наріжній. Тут зібралися такі, як і він, охочі до веселої розмови за кумисом і бесбармаком, не зайняті нічим, окрім марних переїздів із аулу в аул.