— Тільки тепер я зрозумів, що означає ім’я мого волосного, дай боже йому довге життя! Довгенько ти примусив нас чекати, дорогий Кунту![13] Нарешті ти піднявся і почав освітлювати все навколо. Зійшло сонце мого щастя, моєї перемоги!

Ці поздоровлення, захоплені вигуки, загальна радість шести верховодів, які зробили Кунту управителем, були по-своєму щирі. Тепер і печатка волосного, і його влада попали в їхні руки. Всі присуди, скарги, кляузні листи складатимуться так, як вони хочуть. А якщо треба буде відняти в когось землю або худобу, то кийком буде Кунту з печаткою волосного в руках і з управительським знаком на грудях.

І вони роз’їхалися по своїх жайляу, горді з того, що їх тонкий і складний потаємний розрахунок увінчався такою рішучою перемогою.

Єлюбаси і численні глядачі рознесли по волості звістку про нечуваний розгром синів Кунанбая, які так довго владарювали над усім Тобикти. Вони привезли у свої аули багато дотепів, жартівливих висловів, веселих розповідей.

Зазнавши такої тяжкої поразки, сини Кунанбая сушили собі голови, намагаючись знайти пояснення тому, як же це вони пошилися у дурні. Провівши начальство, вони дні й ночі обмірковували, що ж робити далі.

З усіх синів і нащадків Кунанбая тільки Абая анітрохи не засмучувало те, що інші називали «ганьбою», «ударом по гідності», «загальним лихом». Він добре розумів, що повинні були переживати жадібні до влади його брати й племінники, несподівано втративши своє становище в Тобикти, а головне, можливість безперешкодно робити темні, але вигідні діла. Тепер і печатка волосного, і його влада потрапили до рук інших. Усі присуди, скарги, кляузні листи складатимуться так, як захочуть інші. Якщо треба буде відняти в когось землю або худобу, це робитиме Кунту для вигоди тих, хто дав йому посаду управителя. І навіть мстива радість Уразбая, Жиренше та їхніх прибічників, що скрізь і завжди вихвалялися, що от, мовляв, вони посадили нарешті кунанбаївців у калюжу, не зачіпала самолюбства Абая.

Він був веселий більше, ніж будь-коли. І, заставши якось у Оспана всіх недавніх владарів Тобикти, які вдесяте обговорювали план дій, Абай насмішкувато похитав головою і ущипливо сказав:

— Ех ви, жирні бабаки, либонь, знову точите зуби? Почали вже рити нову нору? А втім, що казати: бабаки завжди будуть бабаками, їм завжди треба рити свої темні ходи!..

Засміявшись, він махнув рукою й одразу ж поїхав від брата.

Вість про поразку кунанбаївців одразу розлетілася по всьому степу, а до Базарали, який відбував заслання за Іркутськом, вона дійшла майже через рік. Безперечно, вона й стала поштовхом до здійснення давно задуманої ним втечі.

Подолавши довгу і небезпечну путь, він дістався восени до рідних місць, ще раз підтвердивши справедливість приказки: «Хто в савані,— не повернеться, хто в лахмітті,— з тим ще зустрінемося».

Коли виснажений і стомлений Базарали потрапив нарешті в Семипалатинськ, йому здалося, що він уже дома: в місті було повнісінько тобиктинців, і вони зустріли його так, що йому стало легше дихати.

Наближався час, коли аули знімаються з осінніх пасовиськ, які були не так уже й далеко від міста, і йдуть на дальні зимовища, в гори Чингісу. І, як завжди, майже з усіх аулів Тобикти до міста прийшли каравани верблюдів і возів з хутрами, з повстиною, з вовною осінньої стрижки. Тобиктинці розташувалися в домах казахів по той і по цей бік (так називалися частини міста, поділені Іртишем), не поспішаючи, продавали привезене і закуповували на зиму борошно, чай, мануфактуру. І ось усі оселі, де жили казахи, що приїхали з аулів, родів Жигитек і Бокенші, раптом облетіла хвилююча звістка про щасливе повернення Базарали. Він і сам не сподівався, що його зустрінуть з такою радістю.

Вже більше тижня багаті родичі, близькі й далекі, не випускали його з міста, один перед одним запрошуючи в гості. В ці дні Базарали, зігрітий увагою, зовсім забув про роки заслання. Весь тягар тих років і важких місяців дороги він начебто скинув з себе одним порухом могутніх плечей, які нарешті зміг випростати. До нього повернулася колишня бадьорість, сильний, як і колись, стан його вирівнявся, на блідому, схудлому обличчі знову заграв яскравий рум’янець. І хоч у довгій темно-каштановій бороді були вже виразно видні сріблясті пасма, пережиті страждання нічим більше не позначалися на його обличчі, яке мимоволі привертало до себе прихованою могутньою силою.

Одного вечора Базарали був запрошений до Жиренше. Там зібрались Уразбай, Бейсембі, Абрали і новий управитель Чингіської волості Кунту. В тісне коло нових хазяїв племені Тобикти був допущений тільки один сторонній гість — красивий і ставний жигіт з золотистою борідкою і рум’яним обличчям. Це був Аріп, молодий акин з племені Сибан.

По обіді акин проспівав кілька пісень, потім почалася розмова. Першим заговорив Уразбай.

Довірливо схиляючись до Базарали і заглядаючи йому у вічі, він повів розмову, повну багатозначних натяків.

— Ось ти і вилетів на волю з своєї далини,— почав він.— Коли ти йшов звідси, народ твій залишався з надламаними крилами. Не тільки жигитеки — все наше плем’я Тобикти було придушене гнітом. Ну що ж, ми боролися. Боролися — і з допомогою аллаха перемогли… Залишені тобою друзі повалили давнішніх ворогів, і своїх, і твоїх, і тепер оточують тебе, приймаючи з пошаною. Але вороги ніколи не визнають себе переможеними: придуши їх п’ятою — вони намагатимуться вжалити в ногу. Ти раніше за всіх нас зрозумів, що ворога перемагають не благанням, а боротьбою. Вони теж готуються до нової боротьби. І якщо кожен з нас не битиме ворога, доки влада ще в наших руках, ми можемо програти все. Недарма давно кажуть: «У самого аллаха курук коротший за курук кунанбаївців…» Якщо ми не доб’ємо їх, доки у нас є змога і сили, ми не покінчимо з ними. Вони вже починають отямлюватись і можуть повалити нас поодинці, якщо ми не будемо триматися разом, пліч-о-пліч. Треба готуватися до боротьби… І ми подумали, що вже зараз, поки печатка волосного ще в руках Кунту, треба перевести декого з Чингіської в Мукурську та Бугалінську волості. Тоді одні з нас боротимуться з кунанбаївськими вовками тут, у нашій волості, а інші — поза її межами. Так ми охопимо їх звідусіль, затиснемо їх і так триматимемо…

Не вперше Базарали чув такі речі. То Жиренше, то Бейсембі, то Кунту, зустрічаючись з ним в гостях, починали говорити про потребу боротися проти синів Кунанбая. Уразбай зараз тільки повторював це. Нове в його словах було те, що, закликаючи його боротися пліч-о-пліч з ними, самі вони прагнули, очевидно, перейти в інші волості. Це не сподобалося Базарали, і він із звичною своєю одвертістю висловив те, що думав:

— Ех, Уразбай! Чи не збираєшся ти кинути в пастку ведмедя жигитеків і бокенші, а сам триматися ближче до його хвоста? Виходить так, що в цій боротьбі хтось із вас знайде зручну місцинку в чужій волості…

Базарали сказав те, що багато хто не насмілився б сказати.

Його слова образили Кунту. Він цілком поділяв думку Уразбая про потребу остаточно покінчити в кунанбаївцями. Для нього це було, може, важливіше, ніж для інших: чим більше ударів завдавати кунанбаївцям, не даючи їм підвести голову, тим спокійніше і міцніше сам він почуватиме себе на посаді волосного. Але якщо колись його скинуть з цієї вершини, краще підстелити солому зарані. Щоб перевестися в іншу волость, треба було мати «присуд» старшин усіх дванадцяти адміністративних аулів, і Кунту тишком-нишком уже підготував усі документи на себе і своїх родичів. Проте поки що він мовчав, не говорив про це навіть Уразбаю, який не здогадався ще зробити те саме.

Слова Базарали були небезпечні: якщо думка, яку він висловив, дійде до народу, нічого доброго не вийде. Вона може викликати підозріння і недовір’я до тих, хто закликає до боротьби,— почнеться розкол.

І Кунту поспішив втрутитися, щоб обійти гострий кут і спрямувати увагу Базарали на інше.