Знайшовши до кімнати, вони кинулись обнімати Базарали, навперебій вигукуючи:

— Дорогий мій Базеке, як добрався?

— Благородний брате наш!

— Дорогоцінний мій, ласкаво просимо!

— Нехай щастить вам і надалі, Базеке!

Жиренше і його друзі холодно привіталися з прибулими. Після перших привітань і розпитувань про здоров’я та труднощі дороги, Єрбол передав Базарали дружній салем Абая, запрошення відвідати його і сказав, що Абай доручив їм супроводити дорогого гостя до аулу. Палко розповідав Єрбол про те, як щиро зрадів Абай, дочувши про повернення Базарали, як щиро поважає він його. Всією душею поділяючи думки Абая про добро, чесність, справедливість, Єрбол знайшов особливо теплі слова і висловив головну думку друга: обережно і м’яко, намагаючись не дратувати Жиренше і Уразбая, він дав Базарали зрозуміти, що радість Абая, на противагу іншим, викликана тільки дружньою прихильністю, за якою не криється ніякий інший розрахунок.

Вперше за всі ці дні урочистих частувань і гучних зустрічей з родичами Базарали відчув хвилювання. Він вислухав Єрбола, не промовивши й слова, але всі помітили, що на очі йому навернулись сльози. Магаш, краще за інших знаючи щиру прихильність батька до Базарали, теж не витримав і, одвернувшись, витяг з кишені хусточку.

Затамувавши свої почуття, Базарали заговорив. Він закидав посланців Абая запитаннями про його здоров’я, розпитував, як він тепер живе, що робить.

Тим часом перед гостями розстелили скатерку, з’явилася велика дерев’яна миска з «міським» кумисом,— таким міцним, що аж у голову вдаряло. Розмова пожвавішала, стала загальною.

Але Жиренше, Кунту, Бейсембі й особливо Уразбай трималися насторожено. Несподіваний приїзд сипів і друзів Абая павів їх на тривожні думки. Пошана, яку Абай виявив Базарали, приславши по нього найближчих людей, вразила їх. За своєю звичкою бачити в усьому потаємну ціль, вони зробили з цього свої висновки. Проте не наважилися вголос осудити Абая і тільки переглядалися один з одним.

Найпідозрілішою їм здалася поява тут Шубара. Для них було цілком ясно, що Такежан, Ісхак, Майбасар, які свого часу добилися заслання Базарали, могли вбачати в його поверненні тільки недобре для себе. Уразбай уже знав, що вони дуже перелякалися, але, позбавлені зараз колишньої могутності, причаїлися, скрутившись, як гадюки, ладні вжалити при першій нагоді. Коли б волосним був хтось із їхньої зграї, вони б, звичайно, не посоромилися просто видати Базарали властям. Але й зараз, користуючись старими зв’язками з начальством, вони могли донести на втікача. Запобігаючи цьому, Уразбай і Жиренше, які хотіли зберегти Базарали для своїх темних справ, скрізь поширювали чутку, що той повернувся законно виправданим, що скарги родичів дійшли до царя і цар сам звільнив бідолашного. Шубар був з того самого кунанбаївського гнізда, і довіряти йому не можна було,— він, мабуть, приїхав довідатись що і як.

Ці здогади і побоювання були недалекі від істини. Справді, Такежан, Майбасар і Тсхак боялися помсти Базарали і міркували над тим, як би схопити його і повернути на заслання, не викликавши обурення народу. Вони попросили Шубара поїхати в місто і, якщо він переконається, що Базарали не звільнений, а втік, повідомити про це власті через інших осіб.

Але Шубар, передбачаючи, що приховати свою участь в доносі однаково не пощастить, приїхав до Абая порадитись. Той, обурений до глибини душі, гнівно накинувся на племінника:

— А я думав, що ти — не вони, що в тебе є честь і совість! Як ти не дав їм по голові, почувши таку мерзоту? І ти ще питаєш моєї поради? їдь разом з Єрболом до Базарали, вияви йому повагу, приведи до мене, нехай це буде для тебе карою!

Шубар зрозумів, що навіть побічною участю в злому замірі він назавжди позбавить себе прихильності Абая, що було б для нього дуже невигідно. Та, власне, йому особисто Базарали нічого лихого не заподіяв, і вирок чотирьох волосних, що прирекли Базарали на заслання, Шубар підписав неохоче, під тиском Такежана та Ісхака. Поміркувавши, він вирішив поки що не втручатися в їхні справи.

Отож ніхто з посланців Абая не мав ніяких потаємних замірів.

Похмура настороженість Жиренше і його гостей не заважала жвавій бесіді інших. Міцний кумис, що трохи туманив голову, сприяв загальним веселощам і жартам. Щирі слова Єрбола, співчуття Абая, радісні обличчя молоді, що приїхала зустрічати Базарали, зовсім розвіяли його суворість. Зустріч з людьми, в яких він відчував справжніх друзів, неначе окрилила його, примусила піднестися духом. Він сміявся, жартував, став колишнім Базарали, балакучим і дотепним. Охоче розповідав про пережите. Вій узяв у Аріпа домбру і простяг Кокпаю, жартома попросивши показати своє вміння. Той, повернувшись до Базарали, почав пісню.

Протяжна і некваплива, вона зовсім не була схожа на швидку блискучу імпровізацію Аріпа.

Кокпай повторив у віршах привіт Абая, переданий Єрболом, висловив і свою глибоку пошану до вигнанця, що повернувся. В пісні його не було ні перебільшеної хвальби, ні пишних порівнянь. Потім він заспівав пісню Абая, що засуджувала синків степових правителів. Уже з перших слів її Базарали зрозумів, хто автор пісні:

Базарали схвально хитнув головою, скоса холодно глянув на Аріпа. Вірші били просто в ціль.

Уразбай присунувся до Жиренше і почав пошепки перемовлятися з ним. Обом було не до вподоби, що в їхньому домі співають вірші Абая.

Коли Кокпай замовк, Базарали задумався і потім промовив:

— Добре сказав про це Абай. А ще краще, що ти завчив ці вірші і несеш їх у народ.

— А як їх назвати: повчанням, чи що? — глузуючи, запитав Жиренше, підводячись на лікті.

— Абай досяг уже зрілих літ. Яке ж йому діло до молоді? — підхопив Уразбай.— Навіщо він втручається в їхні жарти, у веселощі жигітів і дівчат?

Базарали обвів обох насмішкуватим поглядом:

— Е, Уразбай, невже, коли людина, яка пізнала життя, напучує молодших, та це погано? Ось ти вже, напевне, забереш з собою в могилу все, що пізнав і зрозумів у житті! Яка користь буде народові, коли батьки не залишать дітям нічого цінного й доброго?

Уразбаю не хотілося вступати з ним у суперечку перед прихильниками Абая. Махнувши рукою, він загадково і погрозливо сказав:

— Ну, нехай… Добре, якщо це хороший приклад. Аби тільки він не породив нечестивих баламутів…

Базарали поспішив перевести розмову на необразливі жарти. Магаш і Акилбай, які мало знали його раніше, швидко звиклися з ним і наприкінці вечора зверталися до нього вільно і сміливо. Шубар теж освоївся з своїм трохи дивним становищем і навіть почав, як колись, підсміюватись з Базарали. Той схвильовано розповідав про те, яких чудових російських людей зустрічав він на засланні, і Шубар, посміхнувшись, перебив його:

— Е, Базеке, ти, мабуть, і по-російському навчився там розмовляти?

Базарали різко обернувся до нього, очі його блиснули небезпечним вогником:

— Світе мій! Ви ж постаралися заслати мене туди, де напевне можна вивчити російську мову… Коли б я був там довше, я б її вже, звичайно, добре знав!

Погляд, яким він супроводив ці слова, палав і гнівом, і насмішкою. Всі зареготали. Шубар і сам розгублено посміхнувся, хоч ущиплива відповідь, несподівана і раптова, як постріл, збила його з ніг.

От уже місяць, як Базарали повернувся до рідного краю. За цей час у нього побувало багато людей. Ближчі по спорідненості аули жигитеків говорили навіть про влаштування урочистого бенкету на його честь, але Базарали, побачивши, що бідні земляки, як і раніше, перебиваються в злиднях, переконав їх відмовитися від цього. Перші два тижні його возили з аулу в аул, навперебій пригощали, поздоровляли з поверненням. Не тільки жигитеки — щиру радість виявляли йому і бокенші, і котибаки, і кокше.