Такежан цілком поділяв почуття свого сина. Проте не продовжував початої сином розмови і повернувся до справи. Відповідь його була коротка.

— Цього року діло вже зроблено, сіно я скосив,— сказав він.— Не такий уже я винний, щоб запобігати перед жигитеками і віддавати їм скошене сіно. Про майбутню осінь поговоримо згодом. А сіна я, звичайно, не віддам. І якщо жигитеки здумають звезти його до себе, нехай знають: повертаючись на зимовище, я зупинюся біля їхніх аулів і рушу з місця тільки тоді, коли моя худоба пожере все сіно, яке вони від мене вивезуть!

Абаєві стало душно в цій юрті. Захотілося вийти на свіже повітря.

Холодне сіре небо нависло над аулом. Усе довкола виглядало особливо непривітно. Абай помітив, що діти, які бігали між юртами, всі босі; їхні брудні голі ніжки почервоніли від холоду. Ховаючись од вітру за тином кошари, вони стиха розмовляли, гралися біля складених в’юків. З одної юрти був знятий великий шмат повстини, молода жінка схилила наданим обвітрене, потріскане обличчя і латала дірки. Крізь оголений кістяк юрти видно було злидарське начиння. Дряхла старенька, прикривши смугастим мішком спину і надівши на голову подертий малахай, і все-таки тремтячи від пронизливого холодного вітру, збовтувала малму — закваску з кислого молока для дублення шкіри.

Дивлячись на цю злиденну халупу, Абай подумав: «Чи можуть люди жити гірше, ніж тут? Які злидні! Іде зима з лютим холодом, а тут напівголі люди в лахмітті, без притулку…»

Жінки, що зашивала продірявлену кошму, Абай не знав. Обличчя її вражало хворобливою худорбою, крізь бліду шкіру просвічували сині жилки, сухий кашель раз у раз стрясав її плечі. Почувши кроки, вона обернулася, засоромилася, на щоках її спалахнув нездоровий рум’янець. Абай привітався з нею. На його голос обернулась стара, що збивала малму.

Тільки тепер Абай впізнав сім’ю.

— Ой-бай, хіба це твоя юрта, Ійс? А я не знав, чия це халупа.

Зайшовши у юрту, він побачив, що поли ветхого, подертого кожушка старої були напнуті і під ними сиділи, рятуючись од вітру, двоє змерзлих малят. У великих чорних очах, піднятих на Абая, змішувались переляк, збентежене благання і звичний сум. Побачивши стороннього, діти ще тісніше притислися до бабусі — худенькі, жалюгідні і безпорадні, як пташенята. Серце Абая похололо. Страшне видіння злиднів, що втілилося в цих безневинних страдниках, вразило його. Він не чув ні привітань, ні скарг старої.

— Дорогий мій Абай, і собакам у байській юрті краще живеться, ніж нам,— тужила вона.— Мучимося всі ці роки. І невістка хвора…

— А де ж Іса? — згадав Абай.— Мені розповіли, як мужньо тримав він себе на покосі. Радів і я за тебе: хорошою, чесною людиною ти зростила сина!

— Як би не доконала його ця чесність! Азимбай пробачати не любить. Щоб покарати, погнав його пастухом у дальні отари, а в нього й теплого одягу немає…

Абай, не відриваючи погляду від дітей, погладив їхні патлаті голівки і спитав, як їх звуть. Вони відповіли хрипкими, простудженими голосками. Ім’я старшого, п’ятирічного, було Асан, а меншого, якому йшов четвертий рік,— Усен.

Ійс усе перелічувала свої нещастя. Невістка зовсім розхворілась, Іса повертається тільки на ніч, добувати паливо нікому. От стара Ійс і гріє власним тілом онуків.

— Так і сиджу, як стара квочка, прикриваючи крилами бідолашних курчат,— закінчила вона.

З важким серцем вийшов Абай з цієї юрти. Недалеко від неї стояла інша, вкрита товстою повстиною,— така само багата, як такежанівська, але менша розміром. Це була Молода юрта Азимбая. Біля неї сивобородий пастух ставив на коліна верблюда, нав’юченого мішками кия. Каражан роздратовано наказувала пастухові:

— Гляди, не роздавай кий кому попало! Поділи між Великою і Молодою юртами. А то, як побачать паливо, так і почнуть канючити: то на раз витопити, то на два…— І Каражан обернулася до людей, що саме підійшли: — Забирайтеся геть! Ідіть додому! А ти ще куди припленталась? Геть звідси! — зашипіла вона на дружину табунника й одігнала геть обшарпаних дітей.

Вона наказала дати півмішка кия тільки рябій бабусі, яка боязко підійшла останньою.

Абай здалека спостерігав усе це. Коли, сказавши старій: «Ну, й вистачить з тебе цього»,— Каражан пішла до своєї юрти, він наздогнав її і рішуче зажадав, щоб повний мішок кия відправити старій Ійс. Каражан не наважилась заперечувати. Потім він пішов поряд з невісткою.

— Оце-то Каражан! — сказав він насмішливо.— Хай я осліпну, якщо бачив десь байбише[17], яка була б така щедра для своїх робітників! Невже тобі не шкода — цілих півмішка кия віддала!

Каражан, мружачись, глянула на Абая.

— Шановний мій дівере, а я не бачила людини, цікавішої за тебе. Видно, ти скрізь звик сунути свого носа! — сказала вона, відчиняючи Абаю двері в юрту.

Злидні навколо багатої юрти породили у Абая несподівану думку. Він швидко пройшов до гостьового місця і, сідаючи на кошму, попросив у Дармена олівця, паперу і тут-таки схилився над аркушиком.

Крізь розчинені двері зазирнули четверо тремтячих, закутаних у лахміття дітей з посинілими від холоду обличчями. Вони не наважувалися підійти до яскраво палаючого вогнища і тільки жадібно милувалися здаля його вогнем.

— Забирайтесь геть, обідранці! — гукнула Каражан.

Вони віджахнулися від дверей, а до юрти сміливо зайшов маленький, смаглявий, в’юнкий Шопиш, старший онук Такежана, син Азимбая. Це він привів до Великої юрти своїх ровесників. М’ясо в казані вже зварилося, і Каражан, витягши кістку з шматком м’яса, поклала її в яскраво розмальовану піалу і простягла онукові. Давши йому в руки ножик, вона пошепки напучувала його:

— Сядь тут, їж дома. Вийдеш надвір — ці злидні виманять у тебе м’ясо. Не дадуть спокійно поїсти, приставати почнуть, щоб їм страва отрутою стала… Не виходь, їж біля мене!

Шопиш неспокійно оглядався на двері. За м’ясо він ще не брався, але було ясно, що йому не вирватися з чіпких рук бабусі. Абай з насмішкою в очах переводив погляд з хлопця на Каражан, з неї на Такежана і потім знову нахилявся над папером, де один за одним уже виникали рядки віршів. Єрбол і Дармен, сидячи за спиною Абая, півголосом розмовляли між собою. Єрбол знав, що коли після такої бурхливої сутички, яка сталася нещодавно, Абай починає писати вірші, він сповнить їх жалом дошкульного глуму. І він шепнув Дарменові:

— Дивись, юначе, Абай взявся за вірші… Як по-твоєму, кого зараз вжалить його насмішка?

Під час розмови братів Дармен весь час думав про Базарали, який викликав у ньому найщирішу повагу. Через те він відповів:

— Мені здається, Абай-ага пише про скаргу жигитеків…

Єрбол, проте, думав інше:

— Ні, наскільки я знаю Абая, він зараз натикає на списа скупість Каражан, яка пошкодувала барана і варить в’ялене м’ясо… Я б дуже хотів, щоб він писав про це: вигляд цього похмурого казана наганяє на мене тугу!

Дармен неголосно розсміявся.

— Ну, навряд чи варто вірші Абая-ага звертати на казанок Каражан заради того, щоб у нас не смоктало під грудьми! Невже ми не впораємося з цією скнарою самі?

Єрбол теж не стримав сміху. Абай, закінчивши писати, обернувся до молоді і покликав:

— Такежан, Каражан, послухайте й ви вірш!

Ті занепокоєно підвели голови. Абай почав читати:

Усі слухачі відразу зрозуміли, про чий аул говорилося у вірші. Єрбол і Дармен схвально закивали.

— Тож-бо воно й є! — шепнув Єрбол Дарменові.— Що я тобі казав, юначе? Стривай: буде й про казанок…

Далі вірші описували становище чабана в аулі Такежана, сусідів, які мерзнуть без палива. Не було забуто й півмішка кия. Увійшли в вірші і розрахунки скнари господаря, що думав відкараскатися від Єрбола залежалим м’ясом старого барана.