— Не заспокоюсь, доки не порішу тебе!

Він щосили вдарив Базарали соїлом по голові і, тріумфуючи, вилаявся. Але в ту ж мить удар по потилиці приголомшив його: це Абилгази, впоравшись із своїм супротивником, пустив у діло чорний даркембаївський шокпар. Соїл випав з рук Азимбая. Випустивши повід, він усім тілом відкинувся на круп коня. Базарали, ще не очунявши від удару, врізався між ним і табунником, який намагався підтримати хазяйського сина. Міцно схопивши Азимбая залізною рукою за комір кожуха, Базарали потяг його з сідла і, щосили вдаривши другою рукою по обличчю, скинув з коня, якого відразу ж схопили за повід жигіти.

Чорнобородий парубійко на вороному коні, той, з рук якого Базарали вибив соїл, тепер, підібравши інший, знову налетів на Базарали. Це був той самий жигіт, що на покосі в Шуйгінсу ладен був вдарити косою по ногах Абди. Він люто розмахнувся, але Базарали щосили вдарив шокпаром по його коліну, не захищеному товстим кожухом. Чорнобородий зойкнув, соїл його ковзнув по плечу Базарали. Зігнувшись від болю, неначе переломившись надвоє, здоровенний жигіт звалився з свого жеребця. Базарали сам не сподівався, що сутичка з цим велетнем закінчиться так швидко і, незважаючи на біль у голові і плечі, мимоволі посміхнувся, оглянувшись на поваленого ворога. Величезний, закутаний до того ж у товстий кожух і балахон, він, намагаючись підвестися, борсався на снігу, неначе величезний беркут, підстрелений у крило.

Поряд бився Абилгази. Даркембай недарма довірив йому свій чорний шокпар: під ударами жигіта з коней злетіли ще три табунники.

Сили супротивників майже однакові: табунників було не набагато більше. Але досить було збити з коней Азимбая і двох старших табунників, як решта кинулася тікати, розсипавшись по долині. Абилгази наказав усім своїм жигітам пересісти на всіх коней, що залишилися без вершників. Білого коня Азимбая він віддав силачу жигітові Месу.

— Не давайте нікому втекти! Збивайте з коней усіх! Усіх залишайте пішими! Якщо хоч один залишиться на коні, він дасть знати в аули про напад! кричав Абилгази.

Він послав Меса з кількома жигітами за одною купкою втікачів, а сам з десятком інших рушив за рештою. Частина жигітів залишилась біля Базарали.

До полудня всі до одного табунники лишились без коней, частина їх лежала на снігу непритомними. Тим часом жигіти, що гнали табуни, вже перевалили через Шолпан, перетяли Ойкудик і дістались долини брали. Весь величезний табун з восьмисот коней пригнали сюди, це залишивши жодного стригуна. Тут їх наздогнали Базарали і Абилгази з своїм загоном і підкликали до себе п’ятьох жатаків.

— Беріть вашу частку і роздайте своїм,— сказали вони і виділили для сорока родин жатаків сорок дужих коней. Крім того, їм віддали ще двадцять відгульних кобилиць.

— Що буде далі, потім побачимо. Конем більше, конем менше — відповідати однаково! — сказав Базарали.— Своїми руками я все це зробив, своєю головою й відповідатиму. Нехай земляки мої, жатаки, нічого не бояться! Цих сорок коней залиште на тягло, у вас їх ніхто не шукатиме. Возитимете на них в місто сіно на продаж, купите харчів і одяг. А кобил зараз же заріжте на м’ясо! — закінчив він і відпустив жатаків, передавши привіт Даркембаю.

До ночі жигіти пригнали решту табуна в Шуйгінсу, пройшовши дуже близько повз сонний аул Такежана. Тієї ж ночі Базарали роздав коней біднякам жигитекам. Такежанівський табун був поділений між незаможними аулами, що розкинулися на широкому просторі урочищ Шуйгінсу, Азберген, Караул — до віддаленого Колденена біля Чингіських гір. Посилаючи коней, Базарали передавав кожному аулу суворий наказ: «Щоб вам і на думку не спадало тримати у себе хоч одного з цих коней для їзди й роботи! Їх можна використати тільки на м’ясо! Цієї ж ночі заріжте присланих коней. Розорив Такежана я сам, я — Базарали. Весь тягар відповідальності беру на себе. Нехай бідняки нічого не бояться і користуються тим, що нарешті попало в їхні руки!»

Початок зими завжди був найважчою порою для казахського аулу: молочний харч уже зменшився, а різати на м’ясо худоби ще не починали — вона могла ще напасти вагу. Худобу різали пізніше, коли наставала справжня зима. Тоді шкури і м’ясо посилали в місто і на виручені гроші купували чай, борошно, цукор. Восени ж навіть багаті аули різали тільки стару худобу, якій важко було зимувати. Про ці місяці казали: «Час, коли товстий стає тоншим, а тонкий і зовсім рветься».

В ці важкі дні, коли людям, які дожидалися початку зими, давалися взнаки нестатки, несподівана допомога Базарали, який прислав бідним аулам коней, врятувала їх від голоду. Наказ його був виконаний точно: в усіх аулах жигитеків-бідняків, на Шуйгінсу, Караулі, в горах Чингісу, різали присланих коней.

Величезний табун Такежана зник за одну ніч.

Звістка про зухвалий напад з швидкістю блискавки облетіла всі Тобикти. За кілька днів про це стало відомо далеким кереям і уакам, на заході — каракесекам, на сході — сибанам і найманам. Звістка сколихнула весь степ, немов удар землетрусу. Одні, хапаючись руками за комір на знак здивування, слухали з неприхованою тривогою, другі ж — із задоволенням, з радістю. Треті повторювали в панічному страху:

— Наші аули спіткало грізне нещастя, звалилося криваве лихо!

Пересудам не було краю:

— Такого ніколи не бувало! Ні за яких часів ніхто не відважувався на такий напад! Завжди бував розбрат і ворожнеча, але для такої пожежі потрібне невгасиме полум’я ненависті…

Справді, не тільки нинішньому поколінню Тобикти, але й старим людям не доводилося бути свідками такого розгрому. І раніше бували жорстокі напади. Всім відомі і «напад шорів», і «навала найманів», і «наскок Бури», які глибоко врізалися в пам’ять. Але то було давно. Та й за цих нападів табуни тільки забирали; ніхто не пам’ятає випадку, щоб коней геть цілком винищили, як це сталося тепер. Хоч яка сильна була ворожнеча, хоч яка велика була кривда, коней звичайно забирали тільки як заставу — до присуду або до обопільного порозуміння, повертаючи їх потім власникові.

Степова знать — аткамінери і старійшини — обурливо говорили:

— Ніхто, крім Базарали, не міг би зважитися на це. Видно, на каторзі навчився він дечого в розбійників та вбивць!

А в бідних юртах перешіптувались:

— Як тигр, на них плигнув… Нарешті побив як слід!

В очах багатьох простих, людей Базарали постав людиною, яка помстилася багатіям за кривди, образи і злидні.

Першим про напад довідався аул Такежана. Отямившись, Азимбай послав одного з табунників на зимовище під горою Шолпан з проханням прислати трьох коней. Підтримуваний у сідлі двома табунниками, він на світанку дістався батькового аулу. Голова його була перев’язана рушником, кров, що просочилася крізь пов’язку, запеклася на обличчі. Коли блідого й ослабленого Азимбая жигіти обережно знімали з коня біля юрти Такежана, на зойки й плач Каражан збіглися всі, хто був в аулі. Такежан, обнявши сина, голосно заридав. І він, і Каражан у люті кричали про помсту ворогам, про кривду, заподіяну не тільки кунанбаївцям, але й усьому родові Іргизбай. Аксакали і карасакали[21] з гнівом підтримували їх.

— Краще б нам крізь землю провалитися, ніж терпіти таку образу!.. Помстіться, не щадіть розбійників! — кричали вони.

Того ж дня поскакали гінці в усі багаті аули, до всіх великих баїв, біїв, аткамінерів, старійшин усіх родів Тобикти. Базарали одразу ж почали взивати розбійником, грабіжником. Такежанові висловлювали співчуття.

Напад викликав гнів і обурення не тільки в близьких Іргизбаю родах Тобикти: всі багаті аули сусідніх племен — Уака, Сибана, Наймана, Керея, Бури, Каракесека — сприйняли звістку про розгром Такежана як особисту образу. Більше того, злоба і заздрість, які викликав до себе і до кунанбаївців владний і зажерливий Такежан, були забуті. Здавалося, перед усіма цими багатими аулами раптом став на весь зріст один спільний, однаково ненависний усім ворог.