І тепер, сидячи в Абая за кумисом, молодь нетерпляче чекала, коли розмова перейде на те важливе і значне, про що говорилося в юрті Магаша. Нарешті, скориставшись з нагоди, Магаш почав розповідати батькові про незакінчену суперечку. Абай слухав уважно, пильно дивлячись на нього. Але коли юнак замовк і Абай хотів уже було відповідати, біля юрти загавкали собаки, почувся тупіт коней і гучні голоси. Абай незадоволено глянув на двері.

Повстину підняли знадвору, і двері якийсь час тримали відчиненими, певно, очікуючи, поки якийсь поважний гість злізе з коня. Холодний вітер увірвався в юрту, вогонь шугнув, і їдкий дим кия сизим клубком пахнув на присутніх. Вони зажмурилися, закашлялись і, протираючи очі, які сльозилися, не дуже привітно повернулися до дверей, намагаючись розглядіти гостя, що так недоречно перебив цікаву розмову.

Старий, який зайшов у юрту, не вітаючись, обвів усіх примруженими очима. Поважно погладжуючи сиву широку бороду, він сам чекав привітань, що личили б його похилому вікові. Всі, крім Абая, підвелися і віддали йому салем, звільняючи дорогу до почесного місця. Абай холодно привітався і неприязно простежив поглядом, як сідав гість.

Це був Жуман, троюрідний дядько Абая. Незважаючи на його роки (Жуманові вже було майже сімдесят), Абай вважав його найнікчемнішим з усіх своїх родичів і цілком погоджувався з прізвиськом, під яким старий був відомий в племені Тобикти — Жуман-базікало. Жуман і сам знав, що Абай недолюблює його, але ні це, ні осіння негода не завадили йому прийти в гості: надто поважна була причина.

Ще вчора він довідався, що в аулі Абая зарізали лоша від кобили, яка цієї осені ходила яловою. Лоша такої кобили звичайно ссе матір і другий рік, і ніжне м’ясо його особливо ціниться. Жуман з самісінького ранку чекав, коли можна буде поїхати до Абая. Він наказав синові тримати коней осідланими і не спускати очей з юрти Абая, аж доки над нею не з’явиться дим, який означатиме, що м’ясо поклали в казан.

Гостинний аул Абая приваблював до себе багатьох людей, які і взимку, і влітку приїжджали без усяких запрошень під пристойним приводом послухати Абая. Вони прибували просто на обід і розкривали рот тільки для того, щоб запхнути туди шматки м’яса. Покінчивши з частуванням, вони мовчки роз’їжджалися по домівках, не цікавлячись тим, що скаже Абай, розмовляючи з молоддю, яка ходила до нього зовсім не заради кумису й обіду. Таких гостей Абай навіть не помічав, бажаючи тільки одного, щоб вони не заважали його розмовам з тими, хто був йому близький по духу.

Так і тепер: тільки-но Жуман і його син Мескара, кремезний, смаглявий парубійко, припали до кумису, він уже забув про них і звернувся до молоді, відповідаючи на слова Магаша. Він почав одразу з того, що завдавало клопоту Дарменові:

— Вчора ми вирішили: якщо слово бере поет, нехай воно висловлює всю правду життя. Що це означає? Пряму і ясну відповідь ви знайдете у російських письменників. Вони кажуть: поетичне слово не тільки розповідає про те, що відбувається в житті, але дає йому свою оцінку. Іншими словами: поет повинен виносити свій вирок… Якщо не помиляюсь, цю думку висловив Чернишевський… Це значить, що коли ви будете, наприклад, розповідати про такого правителя давніх часів, як Кенгірбай, то повторювати звичні для інших слова — «блаженної пам’яті», «святий предок» — буде безглуздям. Треба пильно придивитися до тих часів, зрозуміти, що ж справді сталося, і тоді сміливо виносити свій вирок…

І, ніби пояснюючи сказане, Абай заговорив про страту Єнлік і Кебека. Жорстокість Кенгірбая не можна виправдати тим, начебто народ був обурений зухвальством Кебека, що вкрав просватану наречену. Навпаки, люди співчували нещасним жертвам. Не можна виправдовувати Кенгірбая і тим, що він нібито не міг боротися проти племені Сибан, яке вимагало суворої кари. Це невірно: плем’я Тобикти і тоді було вже досить сильним. Правду про це треба шукати в самому народові, у старих людей. Ті знають, скільки худоби пригнали Кенгірбаєві з племен Сибан і Матай, щоб він виніс вирок, який відповідав би їхній жадобі помсти.

Юнаки і старші друзі Абая уважно слухали його. Жуман, досхочу напившись кумису, давно вже був захоплений іншим: з виразу обличчя Зліхи й Айгерім, що наглядали за казаном, він старався вгадати, чи скоро поспіє м’ясо. Абаєва розповідь про такі незрозумілі речі швидко втомила його. Невдоволено плямкаючи губами, Жуман дивувався, про що тільки не базікають люди. Часом він клював носом, поринаючи в дрімоту, і пропустив навіть те, що говорилося про Кенгірбая.

— Ви пробували вирішити, що ж таке істина,— долинули до нього слова Абая.— На це запитання коротко не відповіси…

Почувши це, Жуман знаком наказав синові подати подушку й уткнувся в комір чапана.

Абай почав з того ж, про що говорили юнаки під час ранкової суперечки.

— Ви праві, що це слово розуміють по-різному. Іслам, наприклад, говорить в імані — символ віри, якого напам’ять знає кожен мусульманин…— І Абай сказав по-арабському: «Вірую в єдиного бога, в його ангелів, у пророків його і священні книги його, у коран, виречений самим творцем…» А коли так, значить — у корані і полягає вся істина. Яка ж вона? Я не наводитиму багатьох інших думок, а передам вам лише слова одного мислителя, який вступає в суперечку з кораном…

Кокпай, глянувши на Абая трохи злякано, неспокійно кашлянув, ніби попереджаючи, що розмова заходить надто далеко. Інші відсунули чашки з кумисом і сіли ближче до Абая, слухаючи його з жадібною увагою.

— Мислитель цей каже: «Припустімо, ми віримо, що коран — це слова самого творця, записані останнім його пророком. У такому разі, все, сказане в корані, повинно бути правильнішим і глибшим, ніж те, що за багато віків висловлено людьми, хай навіть мудрецями. Отже, наука всіх наук, вища істина, вершина мислення, міститься саме в корані. Але чому ж виходить інакше? — запитує цей мислитель.— Чому ця книжка менш глибока, ніж книжки індійських мудреців або грецьких філософів? У людства є багато нерозв’язаних питань: в чому суть істини, хто створив світ, що таке всесвіт, що таке душа? Зрозуміло, на всі ці питання найясніше і найвірніше повинен був би відповісти коран. Але чому ж відповіді його неясні, заплутані і не такі переконливі, як відповіді, що їх дають на ці питання мислителі минулого і сучасності? Все, сказане в корані про будову всесвіту, про людське суспільство, про тіло, людини і про його сокровенну таємницю — душу, нічого не пояснює. Більше того, каже він, іноді доходить навіть до сміховинних висновків…»

Абай помовчав, обводячи поглядом слухачів. Єрбол і Акилбай сиділи нахмурившись, опустивши голови, а Кокпай навіть руку поклав на груди, немов каявся і повторював про себе: «Астапир, алла» («Господи, прости мій гріх»). Дармен, Магаш і Какитай, навпаки, посміхались і, не наважуючись висловити схвалення вголос, усім своїм виглядом показували, що Абаєві слова знайшли в них найжвавіший відгук.

— Мудрець цей зазначає, що казкам, які є в коралі, просто важко вірити,— говорив далі Абай,— що там з дитячою наївністю говориться про всіляке, чортовиння і про інше чаклунство, якому людина, що осягнула науки і має розум, повірити вже ніяк не може. Справді, згадайте вірш з корану «Алям тара кайфа…», «Гляньте, як господь покарав за гординю плем’я Філь». Тлумачі корану пояснюють, що з неба злетіла сила-силенна незвичайних птахів, які несли в дзьобах каміння, і кожна птиця скинула на голову кожної людини камінь господньої кари… Та хіба можна цьому повірити? Або візьміть коротку молитву з корану, яку п’ять разів на день повторює той же Кокпай під час намазу: «Куль агузі бі раббіль фалях», де просять господа, щоб він захистив від нечестивих підступів старої чаклунки, яка вміє насилати на людей всякі чари… На думку мислителя, коран, даючи таку молитву, нічим не відрізняється від шамана або знахаря, яких ми тепер вважаємо марновірними невігласами. Ось вам приклад того, як, бажаючи знайти в корані істину, ми знаходимо забобони і неуцтво! — закінчив Абай.

Кокпай і Акилбай, не в силі слухати далі, підвелися і мовчки пішли до виходу. Какитай, Дармен і Магаш провели їх гучним реготом.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: