Ось тепер саме час поговорити про жорстокість і точніше розібратися, чи були вчинки коліїв, як то кажуть деякі польські дослідники, вершиною злодійства. По-перше, поцікавимося долею ватажків коліїв, яких полонили під Уманню 7 липня 1768 року. Полковник російської армії Гур'єв наказав привести Залізняка, Ґонту та інших старшин і в присутності російських солдат дати кожному по 300 ударів нагаями. Після того полонених розподілили за принципом «підданства»: усіх запорожців було визнано російськими підданими, а козаків надвірних міліцій та бунтівних селян – польськими. Згідно з цим Залізняка і 68 запорожців відправили до київської тюрми, а 846 полонених, визнаних польськими підданими, очікували суду, між ними й полковник Гонта. Його, закутого у кайдани, тримали у ямі, мов дикого звіра, та досить часто підіймали задля того, щоб потішити польських гостей, прилюдно шмагаючи його нагаями. Іноді таке траплялося тричі на день, тому усе тіло Ґонти було суцільним синцем. Нарешті Ґонту офіційно передали до рук польських властей та під великим збройним конвоєм доправили до головної квартири польських військ у містечку Серби біля Могилева над Дністром. Під час судової справи його кілька раз піддавали тортурам, хоч його провина була очевидною, та він її й не заперечував. Нарешті військовий суд у Кодні виголосив вирок, згідно якому смертна кара повинна була виконуватися протягом 14 діб: перших десять діб із Ґонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, на 11-ту – відтяти обидві ноги, на 12-ту – обидві руки, на 13-ту – вирізати з живого серце, а на 14-ту – відтяти голову; тоді поставити у різних місцях України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Ґонти, а під Могилевом настромити його голову на палю. Прочитайте ще раз. Так, це не марення якогось кровожерливого маніяка, а судовий вирок, який, щоправда, не був виконаним у повному обсязі, бо пан Браницький мав слабкий шлунок та не зміг витримати цього видовища. У XVIII сторіччі у цивілізованій Польщі був такий звичай: високопосадовці мали бути присутніми під час тортур, задля цього навіть створювалися спеціальні ложі, щоб вони не змішувалися з простолюдинами, що прийшли подивитися на муки приречених. Тож Браницький на третю добу звелів відтяти Ґонті голову та решту заходів проводити з мертвим тілом.

Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта надзвичайно мужньо поводився під час тортур: він ані стогнав, ані прохав про помилування, ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру.

Чи було так насправді, чи то легенди, ми вже не дізнаємось, та кожна легенда базується на якихось фактах.

Незважаючи на смерть Ґонти, до остаточної перемоги над коліями було ще далеко. Російська армія позбавила повстанців керівників, і це завдало руйнівного удару існуванню Гетьманщини, але це був ще не кінець боротьби. Місце повстанських отаманів, що загинули або потрапили у полон, зайняли інші. Так рештки загону Майбороди очолив Станкевич, а спадкоємцем Швачки став Заєць, який прийняв ім'я Швачки, щоб заплутати ворогів та підтримати дух українців, які вірили, що їх улюбленець Швачка не в московському полоні, а веде боротьбу за Україну. По всьому Правобережжю йшли надзвичайно запеклі бої. Поляки зарано почали повертатися в Україну, за що жорстоко поплатилися. Так, 19 липня 1768 року повстанські загони здобули місто Тетіїв і Ставище, винищили там усіх поляків та віддали їх майно українським селянам та міщанам. У селі Білий Камінь біля Могилева над Дністром загін коліїв випадково натрапив на польську сотню під командою капітана Камінського. Хоч повстанці були виснажені відступом після важкого бою з російськими військами, вони вступили у бій та розгромили польський загін вщент, урятувалися лише ті, що втекли та сховалися у бур'янах. І таких випадків ставало дедалі більше, відродилися традиції партизанських бойових дій часів Гайдамаччини, коли кожен загін функціонував окремо, кожен отаман сам приймав рішення, не питаючи ради чи дозволу. Ніхто не міг дізнатися, де і коли з'являться повстанці, і поляки знов почали боятися за своє життя та майно. Ось як про це говориться у листі до Львова, якій був надісланий з Поділля 12 серпня 1768 року: «Обивателі подільські й українські (польська шляхта Подільського, Брацлавського й Київського воєводств), забезпечені універсалом ясновельможного Браницького, повернулися до своїх маєтків і були вирізані бунтівниками, а інші втечею ледве врятували своє життя». А у листі од 31 серпня вже з'являється безнадійна нота: «Хлопські бунти, кажуть, котяться усе ближче до Львова та придушеними, вочевидь, бути не можуть».

Отож поляки нарешті зрозуміли, що вони рано святкували перемогу: колії, навіть позбавлені своїх ватажків, їм не по зубах. Але поляки недарма розраховували на подальшу допомогу російського уряду у боротьбі з українськими повстанцями. На їх прохання збирається конференція, на якій російські військові чини запевняють представників Речі Посполитої, що допомога буде надана якнайшвидше. Генерал Кречетніков передає представникові польської корони графу Браницькому запевнення російської цариці, що вона повністю розділяє гнів поляків щодо хлопського бунту. Майже одразу за наказом Кречетнікова російські війська вирушили на Вінницю, Меджибіж та через Бар до Тернополя. Тож Росія перейшла від окремих військових операцій до повномасштабної інтервенції на боці Польщі. І щоб ні в кого не залишилося якихось сумнівів чи надій, був виданий сумнозвісний маніфест Катерини II від 20 липня 1768 року, у якому вона проголосила, що українські повстанці – це «разбойники, вори», і закликала їх негайно скласти зброю та повернутися до роботи. Відтепер більшість коліїв усвідомила, що московський уряд такий же ворожий до них, як і польський, тож вони мають вести війну з одновірцями. Тепер вже ніхто з ватажків не йняв віри пропозиціям переговорів з боку офіцерів російської армії, та й обіцянкам царициного прощення у разі складання зброї теж не вірили. Російських солдат також зустрічали кулями та списами, як і польських вояків. Бої йшли запеклі, на боці росіян була перевага у озброєнні, вони мали змогу вводити в бій нові загони вояків у разі потреби. Українські ж повстанці були поза законом, їм важко було дістати зброю, до того ж тепер, коли колії вже не були переможцями, до них менш прагнули приєднатися селяни та міщани. Та повстанці воліли битися, бо їм не було куди відступати, вони вже не мали змоги повернутися до своїх родин та осель. На їх руках було багато крові, єврейської, польської, а відтепер і російської, тому колії повинні були пройти свій шлях до кінця. Головнокомандуючий російськими військами на Правобережній Україні генерал Кречетніков у своїх нотатках фіксує дати кривавих сутичок з повстанцями. Бій загону під командою поручика Тербуховича з коліями останніми днями липня над Дністром, бої відділку поручика Кологрівована початку серпня у районі Умань – Саврань – Балта – Могилів, переміщення нових загонів до Житомира та Меджибожа. У рапорті князя Мещерського генералу Кречетнікову, датованому 13 липня 1768 року, йдеться про те, що сотня коліїв прийняла важкий бій з московським військом, в результаті 13 запорожців і 15 селян потрапили у полон, а залишки загону після бою подалися на Полісся. Наприкінці серпня 1768 року князь Прозоровський благає губернатора Рум'янцева надіслати з Лівобережжя ще кілька батальйонів. Він побоюється, що допомога з Києва не встигне, якщо повстанці розіб'ють війська, що знаходяться у його розпорядженні.

Уся осінь пройшла у сутичках та безладі. 13 грудня білоцерківський губернатор С. Рильський звітував графові Браницькому, що до повстання, яке й далі палає на Білоцерківщині, приєднуються все більше місцевих селян-українців. Такі самі звістки надходили з Гусятина, Корсуня, Сміли. Загони коліїв знов збільшуються, серед їхніх ватажків з'являються нові імена. У рапорті ротмістра Й. Бучацького згадуються дії отамана Станкевича та отамана Губи, чий загін нараховував п'ятсот вояків.

Повстанська група Станкевича на Смілянщині ще восени 1768 року нараховувала десь тисячу бійців. У польських архівах згадується про запеклий бій польських і російських частин з коліями під Жаботином, в якому загинуло 40 коліїв, а сімдесят потрапило у полон. Там же згадується про кривавий бій 9 грудня у районі Сміла – Жаботин із загоном Станкевича, у якому нараховувалось десь триста коліїв. Шість діб по тому, трохи оговтавшись, вояки Станкевича здійснили напад на загін поручика Вепрейського, що супроводжував полонених повстанців до Києва. Цей зухвалий напад увінчався перемогою: колії знищили конвой та звільнили усіх полонених.