Знакові фігури повстання коліїв

Мельхіседек Значко-Яворський

Духовним батьком, засновником Коліївщини можна вважати архімандрита Мельхіседека Значка-Яворського. Його ім'я було добре відоме як у Москві, так й у Варшаві. Він був завзятим захисником православної віри, тож саме на нього поляки покладали відповідальність за повстання коліїв. Щоб довідатися про справжню роль архімандрита у повстанні, треба ознайомитися з його біографією.

Мельхіседек (до прийняття постригу його звали Михайлом), син лубенського полкового осавула Карпа Значка, народився на Лівобережжі, у Лубнах між 1716-м та 1720 роком, точну дату назвати неможливо. Юнак навчався у Києво-Могилянській академії, найбільш авторитетному учбовому закладі України. Він здобув майже енциклопедичну освіту: окрім теологічних наук вивчав математику та навіть медицину, до того ж знав чимало мов – російську, німецьку, польську, латинську і грецьку. Відомо, що у двадцять два роки цей блискуче освічений юнак за власним бажанням пішов у закордонний православний монастир. Тут треба пояснити термін «закордонний». Нагадаємо, що в середині XVIII сторіччя Правобережна Україна, Поділля і Волинь входили до складу Речі Посполитої (так звана польська Україна), але згідно зі статтею 9 Договору про вічний мир між Росією і Польщею (1686 року) церкви та монастирі на цій території, що залишалися православними і не визнали унії, були підпорядковані київському митрополитові.

Освічені вихованці Київської академії не дуже бажали призначення ігуменами до «закордонних» монастирів, це було свого роду покаранням, засланням. Ці обителі були досить убогими та небезпечними, бо це був своєрідний форпост православ'я, яке тіснили представники католицизму та унії. Тому рішення юнака добровільно служити у Мотронинському Троїцькому монастирі було досить дивним та свідчило про його мужність та відданість православній вірі. Мотронинський монастир на Чигиринщині – один із найстаріших в Україні. Він існував за часів княжої України, а після зруйнування його татарами був відновлений у 1620 році універсалом гетьмана Петра Сагайдачного. Це було відлюдне місце – обитель розташована серед густого лісу. Ніщо мирське не віддволікало ченців від молитов. Після семи років сумлінної праці, у 1745 році, Мельхіседек Значко, вже як отець Мельхіседек Яворський, був обраний і затверджений ігуменом. Він одразу почав діяти: боровся з деморалізацією духівництва, усіма силами покращував імідж «закордонних» парафій та наполягав на важливості їх існування та подальшого розвитку. У 1761 році єпископ Гервасій Лінцевський призначив ігумена Мельхіседека Значка-Яворського головуючим над усіма православними монастирями і парафіями на Правобережній Україні. Відтоді Значко-Яворський розгорнув справжню боротьбу за православ'я.

Він ретельно фіксує факти релігійних репресій польських властей та бомбардує цими документами представників як релігійної, так і мирської влади.

Це був один з видатних церковних діячів в Україні, який послідовно та цілеспрямовано боровся за релігійні та національні права українського народу. Він дуже швидко здобув нечувану популярність серед українських селян, у 1765 році уніатський декан Корсуня навіть скаржився на нього, бо багато парафіян уніатських церков почали ходити на прощу до Мотронинського монастиря. Саме так і було, завдяки діяльності Мельхіседека чисельність православних зросла в кілька разів, а православних церков, яких було десь ЗО, стало більш ніж п'ять сотень. Такий енергійний православний діяч був кісткою у горлі для польської влади та навіть для верхівки російського православ'я, бо вони не дуже бажали захищати «закордонних» одновірців. Мельхіседек добився аудієнції у Катерини II та особисто благав її про підтримку в обороні православ'я. Цариця Катерина доручила московському представникові у Варшаві вирішити цю справу, і таким чином сам Мельхіседек особисто передав королеві польському велике досьє, де фіксувалися факти усякої кривди, яку чинили поляки православним священикам. Після дебатів, де Мельхіседек показав себе вправним адвокатом, король був змушений видати ряд документів, що підтверджували права та привілеї православних парафій. І хоч заборона гоніння на православне населення Польського королівства була лише декларацією, то було важливе досягнення Мельхіседека.

Та навіть це формальне досягнення не зійшло йому з рук – уніатський митрополит П. Володкович у травні 1766 року почав судову тяжбу з Мельхіседеком та іншими ігуменами українських монастирів. Але Мельхіседек не припиняв своєї діяльності не на мить та прагнув вести боротьбу за православ'я виключно мирними методами. Він розсилав копії королівських привілеїв до парафій, складав акти про порушення прав і свобод православного населення та бомбардував ними православних ієрархів у Московщині. Це була на диво сильна духом людина, бо навіть те, що він раз у раз стикався з байдужістю російських світських та церковних властей, які нарікали на відсутність повноважень на захист православних на Правобережжі та «делікатність релігійної проблеми» тощо, не розхолоджувало його. Поляки не бажали терпіти діяльність Мельхіседека. І ось влітку 1766 року він повідомляв єпископу Гервасію: «Військо польське до кількох тисяч чоловік до нас на Смілянщину вступило… священики повтікали… Всі втрати майна і живота чекають. Я залишаюсь у монастирі за усіх страждати і відповідати». У липні 1766 року польські власті заарештували Мельхіседека, звинувачуючи його… у оприлюдненні в церквах королівського привілею про свободу православного віросповідання. Уніати бажали прилюдного каяття Мельхіседека, тож намагалися зламати його дух знущаннями та тортурами, навіть замуровували його у кам'яному мішку, на що Мельхіседек сказав: «Я готовий страждати за віру святу, хоч і на смерть скараний буду».

Навесні 1767 року напівмертвий ігумен вийшов з в'язниці. Невідомо, як саме це сталося. Деякі дослідники вважають, що він втік, інші – що поляки самі викинули його за браму, щоб він не помер у в'язниці. Друга версія виглядає більш логічною, бо поляки не бажали загострення конфлікту з російським духівництвом, до того ж їм не було зиску робити з Мельхіседека мученика. Але Мельхіседек не помер, його дух переміг тілесну слабкість. Як тільки він підвівся на ноги, то одразу втік на Лівобережжя, щоб уникнути нового арешту. Поляки не змогли перехопити його, а от селянинові, який допомагав Мельхіседекові переплисти через Дніпро, стяли голову. Мельхіседек без перешкод дістався Переяслава та знову повернувся до свого хрестового походу за православ'я. Тим більш, що його сподівання на сприятливі для православних рішення польського сейму 1767 року не справдилися, бо обіцяна сеймом свобода віросповідання для не католиків Польщі була усього лише формальною поступкою, на яку польський уряд пішов, щоб зберегти обличчя. Становище православних на Правобережжі навпаки – погіршилося, бо це рішення уряду лише спровокувало католицьких та уніатських екстремістів.

З Переяслава Мельхіседек вів листування з Петербургом, він знову став емісаром російського православ'я та 18 січня 1768 року вирушив до Варшави, одержавши від російського уряду щось на кшталт дипломатичного паспорту. Пробувши у Варшаві до кінця березня, Мельхіседек виїхав разом з білоруським єпископом Кониським із Варшави і п'ять днів по тому дістався Бреста-Литовського. 16 квітня він був уСлонімі, 19-го – у Слуцьку, звідси річкою дістався Києва 3 травня 1768 року та одразу помандрував до Петербурга. Навіщо ми так скрупульозно розглядаємо маршрут ігумена? Бо це свідчить, що він не був у Мотронинському монастирі з 1766 року. Він не закликав з кафедри до бунту, не робив обряду «свячення ножів», і легенда про «Золоту грамоту» із закликом до повстання, нібито привезену Мельхіседеком від Катерини II, була усього лише частиною підготовки до повстання. І хто саме вирішив таким чином використати поважне ім'я Мельхіседека, ми ніколи не довідаємося. На наш погляд, було б невірним називати Мельхіседека ідейним натхненником повстання.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: