Коліївське повстання тривало майже рік. Досліджуючи хід подій, можна розподілити їх на три періоди. Перший період охоплює шість тижнів від початку повстання до 7 липня 1768 року. Його можна назвати переможним, бо від табору у Холодному Яру повстання поширювалося на північ і на захід та майже ніде не зустрічало гідного опору. У здобутій повстанцями Умані 22 червня 1768 року було проголошено відновлення Гетьманщини – самостійної Української держави з гетьманом Максимом Залізняком на чолі. Це найвищий момент повстання, перехід від військових справ до побудови держави.

Другий період починається з підступного удару, нанесеного молодій державі на світанку 7 липня 1768 року. Тоді російським воякам вдалося фактично обезголовити Гетьманщину, полонивши дві чільні фігури повстання – Залізняка та Ґонту Так у русі коліїв починається новий етап – тепер вони ведуть боротьбу не лише проти польських окупантів, але і проти московських інтервентів. Цей період жорстоких кривавих боїв триває до весни 1769 року.

Третій етап – квітень-травень 1769 року – найкоротший. Тоді повстання отримало ряд нищівних ударів від польсько-московських військ та нарешті згасло як масовий рух.

Оглядаючись назад, ми можемо стверджувати, що колії не мали жодного шансу на перемогу. Бо найсильніший на той час гравець – Москва, була зацікавлена у збереженні статус-кво на Правобережжі. Несподіваним було й сподівання коліїв, що Москва поставиться прихильно до визвольної боротьби українського народу проти Польщі, бо, оглядаючись в недалеке минуле, вони б мали згадати про долю Семена Палія та Верлана. Але в людей є природне бажання приєднатися до більшої спільноти, можливо, українці вважали, що православна релігія природним чином об'єднує їх з російським народом, робить його братерським. Та крім того, відокремлені від великої політики колії не мали змоги знайти інших союзників, тож вони сподівалися на прихильність Москви.

Тепер спробуємо відповісти ось на яке питання: чи є резон у твердженнях польських дослідників, що повстання коліїв, як і попередні народні виступи, були ініційовані московським урядом. Припущення не дуже переконливе, але раціональні зерна у ньому побачити можна. Якщо Москва ініціювала збройний виступ українських «православних хлопів», то що вона отримувала? По-перше, поляки мали з поклоном йти до Катерини II та просити прислати частини російської армії. Мабуть не треба пояснювати, який вплив мають воєнні бази навіть у сучасній політиці. А якби усе було тихо-мирно, то поляки, мабуть, стали би пручатися у питанні дислокації російських військ, тож був потрібен конфлікт. Тепер повернемося до «Золотої грамоти», можливо, її не було, але можна припустити, що поява цієї легенди була ініційована саме московським урядом з метою спровокувати початок постання. Безперечним фактом є те, що московський уряд здавна намагався використовувати справу оборони православ'я на Правобережжі для того, щоб мати можливість постійно втручатися у внутрішні справи Польщі. Тож це питання лишається відкритим, та було б дуже доцільно, якби якийсь сучасний дослідник опрацював документи, а їх досить багато, та зробив обґрунтовані висновки щодо цієї загадки історії.

Ще одним слизьким моментом є твердження деяких дослідників, що повстання коліїв спровокувало російський уряд удруге зруйнувати Запорозьку Січ. Ну, тут навіть нема поля для дискусії, бо якби саме участь окремих угруповань запорожців була причиною рішення російського уряду позбутися Січі, так вони б зробили це в 1768 році.

Korzon T. Nowa książka o koliszczyznie. // Kwartalnik Historyczny, 1892, No. 3.

Korzon T. Wewnętrzne dzieje Polski za Stanisława Augusta, t. 2. Kraków, 1887.

Lippoman. Bunt hajdamaków na Ukrainie 1768. Poznań, 1854.

Mladanowicz Pavel. Rzeź Humańska. Warszawa, 1862.

Rawita-Gawroński F. Historya ruchów hajdamackich, 1.1 – II. Lwów, 1901.

Rolle A. J. Straszny Józef. // Gawędy historyczne. Krakow, 1966.

Serczyk W. Koliszczyzna. Warszawa, 1968.

Serczyk W.M. Znaczko-Jaworski i monaster Motroniński przed wybuchem Koliszczyzny // Studia Historyczne, 1968, No. 3.

Serczyk W. Materiały do historii Koliszczyzny w kijowskich zbiorach archiwalnych. // Kwartalnik Historyczny, 1966, No. 3.

Антонович В. Б. Исследование о крестьянах Юго-Западной России по актам 1700–1798 г. Київ, 1870.

Антонович В. Б. Розвідка про Гайдамаччину. // Руська історична бібліотека, т. XIX, Львів, 1897.

Антонович В. Б. Уманський сотник Іван Гонта. // Р. І. Б. т. XIX, Львів, 1897.

Гермайзе О. Коліївщина у світлі новознайдених матеріялів. // Україна, т. 1–2. Київ, 1924.

Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. Київ, 1961.

Голобуцький В. О. Максим Железняк. Москва, 1960.

Гуслистий К. Коліївщина. Київ, 1947.

Дмитриев А. Гайдамаччина. Москва, 1939.

Дядиченко В. Антифеодальні повстання в Росії і на Україні в XVII–XVIII ст. Київ, 1954.

Єфіменко О.Я. Южная Русь; очерки, исследования і записки, т. II. СПб., 1905.

Костомаров Н.И. Последние годы Речи Посполитой. СПб., 1905.

Костомаров H. И. Собрание сочинений, кн. I и VI. СПб., 1905.

Коялович М. Документы объясняющие историю Западно-русского края и его отношения к России и Польше. Спб., 1865.

Кречетников М. Дневник. Чтения в Обществе Ист. и Др. России, кн. Х. Санкт-Петербург, 1863. Окреме видання: Журнал о движении и военных действиях в Польше в 1767– 8 г. Москва, 1863.

Кулиш П. Записки о Южной Руси, т.1. СПб., 1856.

Лола О. П. Гайдамацький рух на Україні 20–60 pp. XVIII ст. Київ, 1965.

Маркевич М. А. История Малороссии, т. 2. Москва, 1842.

Маркина В. А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. Київ, 1961.

Маркіна В. О. Соціяльно-економічні передумови Коліївщини. // Коліївщина, Київ, 1970.

Махнова Г. П. Чисельність і склад українського населення Росії в 60-х pp. XVIII ст. // Укр. іст. журнал, 1965, ч. 2.

Мірчук П. Коліївщина. Бібліотека Українознавства, ч. 41. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка. New York, 1973.

Мордовцев Д. Л. Гайдамаччина или Колиивщина. СПб., 1884.

Петрушевич А. Сводная Галическо-русская летопись с 1712 до конца авг. 1778 г. Ч. III. Львів, 1837.

Полонська-Василенко Н. Заселення південної України в половині XVIII ст. Мюнхен, 1960.

Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. Мюнхен, 1965 (т. 1), 1967 (т. 2).

Полонська-Василенко Н. До історії повстання на Запоріжжі в 1768 р. // Науковий збірник УВАН, т. 1, Нью-Йорк, 1952.

Peвa l. M. Передмова до «Уманская резня; Записки Вероніки Кребс». Київ, 1879.

Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. Київ, 1963.

Сергієнко Г.Я. Історіографія Коліївщини. // Коліївщина, Київ, 1970.

Скальковский А. Істория Новой Сечи или последного коша Запорожского, І-ІІІ. Одесса, 1840.

Скальковский А. Наезды гайдамаков на Западну Украину в XVIII ст., 1733–1768. Одесса, 1845.

Соловьев М. История падения Польши. Москва, 1863.

Стецюк К.І. Коліївщина – велике народньо-визвольне антифеодальне повстання на Україні XVIII ст. // Коліївщина, Київ, 1970.

Храбан Г.Ю. Два документи про Коліївщину. //Укр. іст. журнал. 1966, ч. 2.

Храбан Г.Ю. З історії Гайдамаччини. // Укр. іст. журнал. 1968, ч. 6.

Храбан Г.Ю. Мемуари як історіографічне джерело вивчення народньо-визвольного повстання 1768 p. // Коліївщина, Київ, 1970.

Храбан Г.Ю. Про спогади Павла Младановича. // Історичні джерела та іх використвння, вип. 4. Київ, 1969.