Та повернемося до хроніки подій: поляки відкинули пропозицію Ґонти і майже зразу почався штурм. Колії з двох боків штурмували вали, скориставшись тим, що польські гармати били на більшу відстань і більшість зарядів не влучили навіть в лінію обозів повстанців. Зчинилась страшенна паніка. Незважаючи на те, що в місті був великий запас набоїв та усіляких припасів, поширювалися чутки, що гармати замовкли, бо набої скінчилися, та й води залишилося лише на два дні. Тому, коли ранком 21 червня біля брами з'явився Гонта з білою хусткою, натовп почав благати Младановича вступити у перемовини. Кінець кінцем той погодився і наказав впустити до міста Ґонту і його охорону. Але коли браму відчинили і Гонта з охоронцями увійшли в місто, зав'язалася бійка. Та чи була то підла спроба поляків вбити парламентера? Швидше за усе на Ґонту накинулися розлючені польські полковники, його колишні товариші, бажаючи продемонструвати своє ставлення до нього, а ніяк не вбити. Та як це виглядало? Кілька вояків з шаблями наголо, вигукуючи погрози, оточили невеликий ескорт Ґонти. А за брамою стояв чималий загін коліїв, які, почувши лайку та брязкіт зброї, вдерлися до міста. Зав'язалася бійка, а тим часом підтяглися головні сили коліїв.

Треба визнати, що у військах коліїв була менш жорстка дисципліна, ніж у регулярній армії. Коли повстанці вдерлися до міста великою юрбою і почали хапати усе, що забажається, та вбивати городян, Гонта і Залізняк не спромоглися б їх зупинити, навіть якби щиро бажали цього. Так усе місто перетворилося на криваву бойню, яку охрестили «уманською різаниною». Кількість загиблих у різних джерелах розходиться, польські, а саме Коденська книга, наводять такі цифри: загинуло до вісімнадцяти тисяч осіб, більшість з яких були євреї. Та якою була реальна кількість жертв і хто вони були? Поблажливо настроєний до коліїв Костомаров пише, що поляки, наводячи цифру у 20 тисяч, перебільшують кількість загиблих, мабуть, удесятеро. Та найбільш правдиву цифру подає, мабуть, чиновник Квяткевіч, який у своєму листі до Потоцького від 28 червня 1768 року пише, що «в Умані посесорів із жінками й дітьми та всякої іншої шляхти згинуло до п'яти тисяч, а також жидів до семи тисяч, що з'їхалися туди з інших міст і сіл». Ця цифра співвідноситься зі статистичними даними по кількості та національному складу городян Умані. Отже, загинуло дванадцять тисяч людей – п'ять у таборі біженців та сім у місті. З них було п'ять тисяч поляків та сім тисяч євреїв. Чому ж загинуло так багато євреїв, навіть більш ніж поляків? Тут немає ніякої таємниці. По-перше, більшість євреїв Умані були крамарями і не хотіли залишати своє майно та тікати з міста. По-друге, більшість коліїв були з панщинних селян, і саме економ-єврей та шинкар-єврей чинили їм найбільше кривд, бо сам пан не бажав бруднити свої чоботи та навіть не з'являвся на селі. По-третє, хоч поляки були католиками та ворогами українського православ'я, та все ж вони були християнами, єврейська ж релігія лякала, навкруги неї було чимало забобонів та пліток. Саме тому повстанці, вдершись до міста, першим чином почали обстрілювати синагогу, де євреї відчайдушно благали Бога про порятунок. Будівля звалилася та поховала під своїми руїнами багато людей, а ті, що змогли вискочити, потрапили на списи коліїв.

Багато поляків зберегло життя тому, що були знайомі з Гонтою. Хоч сотник і зрадив польський міський уряд та ненавидів польське панування на Правобережжі, йому було не чуже співчуття та симпатія до окремих поляків. Він зробив усе можливе, щоб врятувати їх жінок та дітей від розправи. Його довірені бійці розшукували їх, незважаючи на те, що на вулицях тривали бої, та супроводжували на церковний двір чи у штаб самого Ґонти, який він влаштував на своїй колишній квартирі у будинку українського міщанина Багатого. Саме там переховувалися син та дочка старого губернатора Младановича. Десь добу у місті панував безлад; повстанці хапали все, що впаде в око, ґвалтували жінок та вбивали всіх, хто чинив якийсь опір.

Узяття Умані багато істориків та мемуаристів називають різаниною. Так, крові було і справді пролито багато, та чи були дії коліїв якимись винятковими для того часу? Польські історики роблять наголос на нелюдській жорстокості коліїв, і ми з ними погоджуємося, вивчаючи хроніку подій. Але ми мислимо категоріями XXI сторіччя, де є Женевська конвенція та інші правила ведення бойових дій, є поняття «геноцид мирного населення». Але судити дії минулого з позицій сучасної моралі теж не дуже етично. Так, в Умані було вбито багато людей, але колії не були військовими злочинцями навіть за мірками XVIII сторіччя. Вони вбивали тих, кого вважали своїми ворогами, та не пекли їх вогнем, не різали з їх спин ременів, не ламали їм кістки та не саджали на палі. Навіщо все це перераховувати? Ці жахливі тортури ще будуть згадуватися на сторінках цієї книги, але не колії, а саме поляки так катували своїх полонених. Ніхто не буде заперечувати, що війна коліїв мала релігійний аспект. Але треба звернути увагу на той факт, що в документах немає навіть гадки про те, що православні в більшості колії винищували українців-католиків, яких було досить багато серед селян в окремих регіонах, чи українців-уніатів. Бувало, що уніати гинули, але не за свою віру, а тому, що край був охоплений полум'ям війни, а на війні багато випадкових жертв. Ось цікаві довідки про долю п'ятнадцятьох уніатських священиків, що загинули під час Коліївщини. Так ось, двоє з них, брати Нічаєвські, загинули від рук своїх власних парафіян, це був суто місцевий конфлікт, така ж доля спіткала священика Фаліновського. Священик-уніат Шаповаленський загинув від рук православних односельців за те, що переховував у себе польку-дідичку, а коли вона померла, похоронив її на українському цвинтарі. І ще трохи статистики: на охопленій повстанням території було дві тисячі уніатських парафій, отже там мусило бути щонайменше дві тисячі уніатських священиків. Тож загибель менш ніж одного відсотка наочно демонструє, що ця група цілеспрямовано не переслідувалася.

Та повернемося до подій в Умані. Як тільки у місті було встановлено порядок, усіх зібрали на головній площі, де під гарматні постріли та вигуки було проголошено відновлення Гетьманщини. Це сталося 22 червня 1768 року. Гетьманом було обрано Максима Залізняка, а головним комендантом збройних сил уманського полковника Івана Ґонту. Комендантом міста Умані призначили сотника Пантелеймона Уласенка. Знову усі українці були проголошені вільними козаками, податкові і військові повинності громадян регламентувалися постановами, більшість яких відтворювала лад, що існував за часів держави Семена Палія. Гайдамацьке військо було поділено на сотні, на чолі яких стояли хоробрі та поважні вояки. Біля Умані повстанці розбили військовий табір, де навчали новобранців, які стікалися сюди з усіх куточків Правобережжя. Обстріляна частина війська була поділена на загони, які поодинці виступили у похід на захід і північ. Повстанці швидко просувалися країною, захоплюючи невеликі містечка та селища. Загони на чолі з Чорним, Романченком та Носом здобули Гранів, Теплин, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин та Балту, вони пройшли усю Уманщину, знищуючи поляків та євреїв. Полковник Семен Неживий успішно діяв у південній частині Київщини. Його загін бився з польськими конфедератами на Чигиринщині та Черкащині. З тогочасних документів дізнаємося, що у Медведівці було знищено сотню польських конфедератів, у Жаботині 450 польських вояків. На очищених від поляків землях Неживий заводив козацькі порядки, усім заправляли козацькі сотники: Іван Чорний у районі Черкас, Василь Шелест у Жаботині, Василь Смілянський у Лебедині, Іван Таран у Вільшині, Шундра у Смілі, Станкевич у Корсуні, Шевченко у Богуславі.

У середній частині Київського воєводства діяв загін колишнього курінного отамана полковника Якова Швачки. Йому підпорядковувались загони, які очолювали повстанські отамани Журба (у Василькові), Груда (у Фастові), Сава Плиханенко (у Білій Церкві), Павло Таран (у Володарці), Микита Москаль (у Бердичеві). Пізніше Тесленко-Журба піднявся до полковника та почав діяти самостійно в районі Житомира.