Іштван вражено читав листа. Хто ця дівчина? Чому вона дбає про нього? Він згадав події вчорашнього вечора і відчув гострий сором. Усіх подробиць не міг пригадати, але пам'ятав, що під кінець йому стало дуже погано. Значить, гарну офіціантку, яка подавала хліб, звуть Євою Шоні. Єва — миле ім'я. Вона думає, що в нього є мати. Іштван гірко всміхнувся. Підійшов до вікна і виглянув.
— Це десь в Уйліпотвароші [3] , — спробував він встановити своє місцеперебування.
«Пропив гроші…» Добре було б, якби це було так. Та тепер йому не треба турбуватися, де взяти гроші на екзамени. Значить, дівчина теж була колись студенткою. Чому ж вона розносить у ресторані хліб?
Він зайшов у ванну, прийняв холодний душ. Одразу відчув себе бадьорішим. Потім перевірив бумажник. Усе було на місці. З двохсот форинтів лишилося двадцять. Ні, навіть у такому разі він не прийме від дівчини п'ятдесят форинтів. Треба якнайскоріше знайти якусь роботу.
Він сів за стіл і на зворотному боці Євиного листа написав:
«Люба Єво!
Дякую за все, що ви для мене зробили. Мені дуже соромно. Запропоновані вами гроші не можу прийняти. Якщо нам доведеться ще раз зустрітися, усе поясню. З привітом Іштван Краснай».
Він ще раз оглянув маленьку затишну квартирку і, глибоко зітхнувши, вийшов.
Коли Єва Шоні повернулася в ресторан, старший офіціант злісно накинувся на неї.
Ти хто, благодійниця чи офіціантка?
А що таке? — спитала дівчина.
— Яке тобі діло до того шмаркала? Куди ти його повезла?
— Це тебе не обходить! Сама знаю, що мені робити, — розсердилася Єва. — І взагалі, мені вже надокучило твоє бурчання.
— Надокучило? Он воно що! — засміявся старший офіціант. — Бачте, панянці надокучило! Такого я ще не чув!
— Так, надокучило, — процідила крізь зуби дівчина. На цей раз її обличчя аж ніяк не було привітним. — Я сама відповідаю за себе. Мене не цікавлять ні твої поради, ні твої зауваження.
— Не цікавлять?! Гаразд. Врахуємо! Я ще повернуся, до цієї розмови. Ти полюєш тут на кавалерів, а тим часом проґавила капітана. Як ти думаєш, доки це так буде? Доведеться поговорити з Фреді…
Почувши це ім'я, дівчина пополотніла.
— Ні, Фері, дуже тебе прошу, не кажи йому нічого, — промовила дівчина благальним тоном. Очі її злякано забігали.
— Ага, тепер я вже Фері! — глузливо промовив старший офіціант, змірявши дівчину колючим поглядом. — Я, згоден, — прошипів він, не зводячи з Єви своїх сірих очей, — але тільки при одній умові.
Дівчина запитально дивилась на нього.
— Якщо ти вночі прийдеш до мене.
— Ні! — вирвалося з грудей дівчини. Вона злякано, наче захищаючись, підняла руку.
— Може, я старий для тебе? — насмішкувато промовив досить-таки підтоптаний офіціант. — Правда, в мене не така богатирська постать, як у того хлопця, якого ти підчепила. Але ти подумай про Фреді… — Його голос звучав твердо, погрозливо. — Так прийдеш, чи ні?
Дівчина знітилась. Вона з острахом поглядала на офіціанта, його сірі, з червоними прожилками очі, навколо яких роки прорізали безліч зморщок, що віялом розбігалися на всі боки, товсті, чуттєві губи, тоненькі, акуратно підбриті вуса, лиса голова, на якій лише по боках стирчало кілька волосинок, — увесь його вигляд викликав у неї непереборну огиду.
«Щоб вона стала коханкою оцього старіючого страстолюбця?..»
— Ну, панянко, яке твоє рішення?
Думки дівчини були вже зайняті особою Фреді. Того Фреді, якого вона боялась, рабою якого стала. Того Фреді, якому не сміла суперечити. Так, Фреді вона боїться, а цей старий сатир викликає в неї огиду. І все ж таки Фреді небезпечніший, бо він жорстокий, він не знає пощади.
Єва покірно схилила голову.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Старшого лейтенанта Кароля Барді друзі звали Коцкою. Ніхто не зміг би вже сказати, як причепилося до нього це прізвисько. До визволення Коцка був відомим легкоатлетом — бігуном на середні дистанції. Працював інструментальником на заводі електроустаткування. Спочатку все йшло гаразд. Він регулярно ходив на тренування, на роботі ним були задоволені. Лихо сталось у 1942 році. Під час антифашистської демонстрації, влаштованої біля статуї Петефі, його арештували. Тоді стало відомо, що він зв'язаний з робітничим рухом. Через три місяці його все ж випустили, і він опинився без роботи.
В тюрмі Коцка познайомився з журналістом Бейлою Челеї — юнаком з русявим хвилястим волоссям.
Після визволення країни Бейла став одним з керівників армійської контррозвідки. Через кілька місяців він узяв до себе на роботу і Коцку. З тих пір вони працювали разом, і між ними встановилася щира дружба. Бейла Челеї керував відділом, Коцка був начальником однієї з оперативних груп контррозвідки…
Старший лейтенант Барді і підполковник Челеї сиділи в кабінеті вдвох, один проти одного. Коли сторонніх не було, вони розмовляли як найближчі друзі.
— Ну, що ти встановив? — спитав підполковник, звівши догори брови.
— Небагато, — відказав Коцка. — Здається, справи ускладнюються. Капітан знову побував там. Дівчина обмінялася з ним кількома словами, але потім сталась непередбачена річ. В ресторан прийшов юнак — справжній атлет. За вечерею він багато пив і дуже сп'янів, а може, тільки прикидався п'яним. Єва через деякий час щось сказала Вільдману і зникла. Повернулася вже переодягненою і підійшла до хлопця.
— Встановили, хто цей юнак?
— Ще невідомо, — одказав старший лейтенант, — але за ним уже стежать. Так от. Вони поїхали на таксі. Єва повезла хлопця на свою квартиру. Через десять хвилин вона вийшла, сіла в інше таксі і повернулася в ресторан; трохи згодом пішла з Вільдманом на його квартиру. Там провела всю ніч.
— Зрозуміло, — задумливо промовив підполковник. Він підвівся і почав проходжуватись по кімнаті. — Справа стає дедалі заплутанішою, і ми все ще не знаємо, хто такий Фреді.
— Можливо, це і є той атлет? — замислено спитав Коцка.
— Скільки йому приблизно років?
— Років двадцять, двадцять п'ять, не більше.
— Ні, тоді це не той, кого ми шукаємо, — сказав рішуче Челеї. — У донесенні офіцера розвідки вказано, що; Фреді близько сорока років, він іноземець, проте досконало володіє угорською мовою. Це інтелігентна, освічена людина. Під час війни був англійським резидентом у Стамбулі. — Челеї замовк і після короткої паузи додав: — Не біда. Рано чи пізно ми через дівчину надибаємо на його слід.
У двері постукали. Зайшла секретарка.
— Товаришу підполковник, спішне донесення від групи «Б».
Челеї швидко прочитав текст.
— Глянь, — подав він аркуш Коцці.
«Невідомий хлопчина, — прочитав Коцка, — залишив квартиру Єви Шоні об одинадцятій годині дві хвилини. Перейшовши через міст Маргіт, він попрямував вулицею Мучеників і в алеї Малиновського зайшов до будинку № 17. Його прізвище встановлено. Це Іштван Краснай, студент четвертого курсу медичного факультету. Кілька тижнів тому рішенням дисциплінарної комісії виключений з університету».
Копка одірвав погляд від паперу.
— Якщо не помиляюсь, з університету надійшла якась заява про хлопця.
Челеї викликав секретарку.
— Кларо, будь ласка, принесіть мені справу Красная.
Через кілька хвилин справа лежала на столі підполковника.
— Так, це той самий! — озвався підполковник. Уважно вчитавшись в матеріал, він тихенько свиснув: — Чим далі, тим цікавіше!
Закінчивши читати, Челеї звернувся до Коцки: — Справа серйозна. Цей Краснай близький співробітник професора Голуба, його батько був видним членом партії нілашів. У 1944 році втік за кордон. Хлопець в автобіографії приховав цей факт. Ось він, ланцюжок. Голуб, досліди, Фреді, Єва Шоні. Дуже цікаво…
3
Район Будапешта.