Рудольф Лускач

ЗАПОВІТ МИСЛИВЦЯ

Заповіт мисливця doc2fb_image_03000001.png
Заповіт мисливця doc2fb_image_03000002.png

Художник Зденек Буріан

Переклад здійснено за виданням: Rudolf Luskac, Odkaz lovca tajgi. «Mlada fronta», Praha, 1957.

Заповіт мисливця doc2fb_image_03000003.png

Розділ I

ДОРОГА В СИБІР

Я поспішав.

Транссибірський експрес відходив за кілька хвилин, а я щойно під'їхав машиною до Ярославського вокзалу. З цього вокзалу кожної хвилини відходять поїзди далекого слідування, і тому тут завжди панує велике пожвавлення.

Проштовхавшися крізь натовп пасажирів, я, захеканий, опинився, нарешті, перед вагоном номер три свого поїзда, і провідник привітав мене звичайним «здрастє» й тут же додав:

— Не хвилюйтесь, ми рушимо тільки за три хвилини чотирнадцять секунд.

Потім узяв мій квиток і провів мене в купе, де вже сиділи два пасажири.

Приводячи нового пасажира в купе, провідник немов би офіціально знайомить його з іншими пасажирами і робить це з такою серйозністю, наче виконує важливий громадський акт. Пасажири теж сприймають цю церемонію серйозно: мовчки вклоняються, вітаючи новоприбулого, або підводяться й кажуть своє звичайне «здрастє». Цим вони ніби визнають, що відтепер ви належите до їхньої компанії і будете кілька днів ділити з ними спільне житло на колесах. Дорога в Сибір довга, і, мабуть, тому пасажири тут ставляться один до одного уважніше, ніж в інших поїздах.

Я уклав свої чемодани, сів до вікна й глянув на годинник.

До відходу поїзда лишалося кілька секунд. У цей час хтось швидко постукав у вікно. На пероні стояв високий юнак і, ледве переводячи подих, кричав:

— Візьміть, будь ласка, швидше мої речі, бо двері вагона вже замкнені, і поки провідник їх одімкне, я не встигну вскочити з чемоданами.

У таких випадках виявляють особливу послужливість — за якусь мить два великі чемодани опинились у нашому купе. Тим часом провідник відімкнув двері, і, хоч поїзд уже й рушив, юнак благополучно стрибнув у вагон.

Цілком випадково він правильно вибрав вікно для своїх чемоданів — саме цей чоловік і був четвертим пасажиром нашого купе.

Провідник привів його до нас, пояснюючи, що транссибірський експрес це не якась там електричка, котра їздить щогодини й інколи може спізнитися на цілу хвилину.

— Приятель підвозив мене власною машиною і дорогою проколов шину…

Провідник кивнув і промовив поблажливо:

— Буває. Проте людина повинна мати на увазі такі випадки і заздалегідь виділяти на це певний час. Ось, будь ласка, ваше місце номер дванадцять.

Юнак подякував, мовчки вклонився нам і склав свої речі. Потім сів, голосно відітхнув, напіврозкривши гарно скреслений рот, і витер піт з високого, облямованого білявими кучерями чола.

Здавалося, що його великі сині очі дивляться на світ якось зачудовано, і тільки серйозний вираз обличчя дещо послаблював добродушність, яка прозирала в тих очах. Юнак був старанно поголений; з-під дещо закопиленої верхньої губи виблискував ряд бездоганно білих зубів. Хлопець потирав руки, начебто хотів прискорити кровообіг. Він скидався на дилетанта-поета, яких ми зустрічаємо в літературних клубах або на виставах аматорських театрів.

Новий пасажир подивився на нас і промовив:

— Якби не ви, поїзд відійшов би в мене з-під самісінького носа. Ще раз дякую за…

— Нема за що, — відповів один із присутніх — кремезний, середнього віку чоловік, з величезним носом, який різко виділявся на його повному обличчі. — Головне, що ви не запізнились. А далеко їдете? — додав він згодом.

— Зрозуміло, в Сибір, — пролунала дещо ухильна відповідь.

— У Сибір? Е-е, батеньку, не дуже зрозуміло. Не думайте, що я надто цікавий, але сказати «Сибір» — це все одно, що сказати «море». Зелене море! Море — безмежне, і такий же безмежний наш Сибір.

— Ви сибіряк? — жваво спитав юнак.

— Еге ж. Народився і весь час живу там. Сибіряк з Іркутська. Коли їдете до нас, то я до ваших послуг.

— Дякую, але я їду далі, аж в Амурський край.

— Воля ваша. Їдьте собі. Певне, що не на екскурсію, а в службове відрядження, — зауважив сибіряк.

Я посміхнувся — адже я також їхав у Амурську область, і, якщо хочете, — саме на екскурсію.

Сибіряк помітив посмішку й здивовано глянув на мене, ніби запитуючи, що викликало мою веселість.

— Трапляються одначе люди, котрі їдуть на екскурсію з Ленінграда аж до самого Амуру, — зауважив я.

— Хотів би побачити такого дивака, — засміявся кучерявий хлопець.

— Можу вас познайомити з ним, — відповів я, — це я, власною персоною.

В купе запала тиша, і погляди трьох пасажирів вп'ялися в мене.

— Жартуєте? — запитав сибіряк.

— І гадки не маю. Я їду в Амурську область до станції Сковородіно, а звідти ще п'ятсот кілометрів на північ. У далеку екскурсію, точніше — у відпустку.

— Гляньте-но, в які краї їздять тепер відпускники! — засміявся третій пасажир, котрий досі мовчав.

— До Сковородіно і далі ще п'ятсот кілометрів на північ? — перепитав юнак.

— Еге ж, а оскільки далі ще немає залізниці, то із Сковородіно я поїду по новій трасі будь-якою попутною машиною, а може, й автобусом аж до самого Алдана. А ви часом їдете не в ті краї?

В моєму запитанні не було нічого надзвичайного, і тому мене здивувало; що юнак затнувся й лише після деякого вагання відповів:

— Дивно, але я справді їду в Алдан.

— Отже, нам з вами по дорозі, — сказав я.

Всі присутні відрекомендувались один одному. Я дізнався, що юнака звуть Олег Андрійович Феклістов і що він науковий співробітник Ленінградського геологічного інституту. Сибіряка звали Іван Іванович Рогаткін, він повертався до Іркутська з конференції хутровиків у Москві. Четвертий наш супутник був крайовий агроном Борис Степанович Холкін із Красноярська.

Щодо мене, то я їхав до Алдана на запрошення одного сибірського мисливця, з яким познайомився майже рік тому, коли вперше подорожував у Сибір.

Кілька років я працював у Ленінграді в одному великому тресті лісової промисловості і тоді, тобто тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, за викликом Омського вищого училища спеціалістів лісового господарства їхав на конференцію, яка мала вирішити актуальні питання дальшого розвитку лісової промисловості.

Під час тієї подорожі бувалий сибірський мисливець розповідав мені про такі захоплюючі пригоди, що я не втримався й прийняв його запрошення відвідати під час відпустки один глухий закуток пралісу. Поїхати туди хотіли, ще й інші два пасажири. Про все було домовлено, але через непередбачені обставини в останню хвилину ті двоє не змогли вирушити. І от я вирушив сам.

Мої супутники одразу збагнули, що я іноземець, хоч на той час я вже понад сім років жив у Країні Рад і досить добре володів російською мовою. Всі ми погодилися, що навіть чехові не під силу найтонші відтінки російської мови.

— Та ви не журіться, — мовив агроном Холкін, — мені у вас, у Чехословаччині, було б набагато гірше. Головне ж, що в нас ви маєте змогу застосувати свої знання і хист, не те що в капіталістичній країні. Ви самі визнали, що наші п'ятирічки — це щось таке, чого досі світ ще не бачив.

Так, Борис Степанович справді мав рацію.

Потім почалися розмови про Прагу, про її історичні пам'ятники, про наше славне минуле, про Яна Гуса, Яна Жіжку, про боротьбу нашого народу за незалежність та самостійність.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: