Всі відійшли і замовкли, чекаючи. На темному небі мерехтіли зорі. Молодий місяць сяяв майже над головою, і здавалося, що ракета вирушає в місячну подорож. Пролунав вибух. Луна грому, відбита скелями, струснула повітря. Вогненна смуга прорізала простір. На мить гірський майданчик ніби зв’язався з небом золотистим мостом. Потім комета, створена людьми, підібрала свій хвіст, перетворилась в зірочку і погасла у висоті. Цандер дивився на циферблат хронометра і, відлічуючи секунди, пояснював:

— Верхня межа тропосфери… Вийшла за межі стратосфери… Зворотний політ.

На ранок ціла флотилія моторних суден вирушила на розшуки ракети, що впала в океан. Гано, хоч як йому цього хотілось, не міг взяти участі в розшуках. Оглянувши з Вінклером кілька лабораторій і не встигнувши ознайомитись з усіма “цехами” грандіозного “зорельотного заводу”, Фінгер узяв відкладені для нього Вінклером книги, загальний зошит, автоматичне перо і попрямував у свою скляну тюрму, в якій мав просидіти не один день.

— Все це жахливо! — сказала леді Хінтон. Приклала кінчики пальців до скронь. — Еллен, дай мені одеколон!

— Чи не хочете потерти скроні ментоловим олівцем, леді? — спитав лікар Текер.

— Не допомагає! — роздратовано відповіла леді Хінтон. — Ця бовтанка уб’є мене. Чому пароплав стоїть на місці? Коли він рухається, хитає менше.

— Ми повинні заощаджувати пальне, леді! — сонно обізвався з свого крісла Стормер. — Мертва хвиля. За сто миль від нас пройшов циклон. Барон — той зовсім зліг. Слова не може сказати, тільки мугиче.

— Я не можу… мені погано!.. — промовила Еллен здавленим голосом. Обличчя її позеленіло. Вона пригасла хустинку до рота і, судорожно посмикуючи плечима, поспішно вийшла.

— Ах! — зітхнула леді Хінтон. — Важко бути вигнанцем у наші роки! Без дому, притулку і надій…

— А я вважаю за краще бути вигнанцем, ніж гниючим трупом. Так! — заперечив Стормер, обсмоктуючи гранат. — Коли б не моя передбачливість, ми, певне, уже були б здобиччю могильних хробаків.

— Жодна волосинка не впаде з голови без волі божої! — повчально зауважив єпископ Йов Уеллер.

— Чому ж ви, ваше преосвященство, не залишились у Лондоні, довіривши волі божій свою чуприну?

Леді Хінтон пересмикнуло від таких “блюзнірських” слів.

“Демони війни і революції зірвались з ланцюгів”, — як сказав Шнірер, раніше, ніж було закінчено ракету і збудовано велетенський теплохід. Стормерові пощастило зафрахтувати океанський пароплав, що стояв у порту, посадити на нього акціонерів, учасників майбутнього міжпланетного польоту, і вийти в Тихий океан.

— Навколо вода. Беззахисні, беззбройні, ми стоїмо на очах у всіх… — нарікала леді Хінтон.,

Стормерові, очевидно, набридло це бурчання.

— Ви починаєте галюцинувати, леді! — майже гримнув він на стару жінку. — Кого ви бачите? В кого ми на очах? Хто на нас дивиться? Океан безлюдний, як у перші дні творіння. Та й хто нас зараз шукатиме? Повірте, нікому до нас нема діла. Океан не Оксфорд-стріт, не Піккаділлі. В океані є свої шляхи і свої безлюдні місця. Ми перебуваємо в самому центрі трикутника, що утворюють, перетнувшись, великі океанські шляхи: з Йокогами у Вальпарайсо — Японія, Південна Америка; з Уеллінгтона — Нова Зеландія — в Панаму і з Панами — вздовж берегів Південної Америки — до Магелланової протоки. Понад тисячу кілометрів відділяють нас од західних берегів Південної Америки. Сюди не заходить жоден корабель, хіба циклоном занесе вітрильник. Але вітрильники нам не страшні. Океанські пароплави всі обладнані радіостанціями. Вони самі сповіщають про себе. У нас є радіопеленгатор. Із спеціальної вишки на щоглі вахтові пильно стежать за горизонтом. Наше судно — одно з найшвидкохідніших. І ми не змогли б втекти хіба тільки од військових кораблів. І, нарешті, у нас є гідроплани. Весь цінний вантаж давно зберігається в Андах.

Леді Хінтон сердилась, що Стормер-Сіті назвали не її ім’ям. Щоб не дратувати стару леді, Стормер в її присутності називав Стормер-Сіті описово: місто в горах, місто, де будується ракета.

— В разі крайньої небезпеки ми завжди можемо полетіти туди.

— Але чому нам не зробити це зараз — не полетіти в цей ваш Стормер-Сіті? — спитала леді Хінтон.

— Тому, Що там ще не збудовано готель. У робітничому бараці ви не житимете. Та тут, повірте, і безпечніше. Тут ми можемо маневрувати. Коли б не ваші, — “примхи” хотів сказати Стормер, але стримався, — недуги, ми спустилися б у південні широти, там ми були б уже в цілковитій безпеці. Там ми були б “на очах” тільки у пінгвінів. А якщо нас застукають у Стормер-Сіті раніше, ніж ракета буде готова, ми загинули. Тікати звідти можна лише повітрям, але й тікати буде нікуди.

— Боже мій! Боже мій! Боже мій! — трагічно примовляла леді Хінтон, — Навіщо ти нас так караєш?

— Дим на горизонті! — крикнув вахтовий з вишки.

— Де? Де? — вигукнув зблідлий єпископ і, надто поспішно для свого сану, кинувся до борту, на ходу дістаючи з футляра призматичний бінокль…

— Другий димок… третій… ціла ескадра!.. — гукав вахтовий.

На кораблі зчинилась метушня. Різко лунали команди, ожили потужні машини, затремтів корпус судна. Корабель почав повертатися на лівий борт, усе прискорюючи хід.

По палубі пробіг Шнірер, розмахуючи томом Канта.

— Амелі! Що? Га? Вже?

Хитаючись, вийшла Еллен. Звідкись виповз барон. Щелепи його тремтіли, він— щось намагався сказати Стормерові: е-е-е… Той відмахнувся од нього, наче від мухи. Стормер теж був схвильований, але тримався краще за інших.

Корабель повернув на південь і йшов з максимальною швидкістю.

— Ну, тепер усе вирішать кінські сили, — зауважив Стормер.

— Можливо, нас зовсім і не переслідують, — висловив думку Текер. — Воює весь світ. Японський і американський флоти ганяються в океані один за одним.

Леді Хінтон уперше з вдячністю глянула на свого лікаря. Ці заспокійливі слова вплинули на неї краще, ніж ліки. Текер піймав милостивий погляд леді Хінтон і скористався з цього.

— Піду провідати дружину й дитину. Я незабаром повернусь, леді! — сказав він.

— За нами чи не за нами погоня, але нас побачили, і це погано, — не вгавав Стормер. — Невідома ескадра наступає нам на п’яти. Якщо до ночі не пощастить утекти, справа кепська.

Настала неприємна мовчанка. Чути було тільки, як форштевень ріже гладінь океану та розмірено гуркочуть дизелі.

Година минала за годиною. Сонце схилялось до обрію. Відстань між теплоходом і ескадрою весь час зменшувалась.

— Добре, що вони не стріляють! — сказав Стормер.

Усі були надто пригнічені, щоб підтримувати розмову.

Капітан сповістив по телефону, що, за його розрахунками, до настання темряви ескадра не встигне наздогнати корабель.

І, може, вперше за багато років леді Хінтон дуже захотілося, щоб час ішов швидше.

Перед заходом сонця вже неозброєним оком можна було бачити головне судно. На думку капітана, це був військовий крейсер. Але японський чи американський — важко сказати.

— Ще важче вгадати, хто веде ці крейсери, — зауважив Стормер. — Усе в світі міняється. Вчора країна була капіталістичною, сьогодні — вона вже республіка пролетарів…

Нарешті, благодатна ніч опустила свою чорну завісу. Коли б на цьому і скінчилася драматична п’єса, можна було б розійтися мирно по своїх каютах! Антракт, на жаль, тільки антракт, яким треба скористатися.

Втекти в темряві ночі, різко змінивши курс, — ось яке тепер було завдання. Капітан, поміркувавши, повернув на схід.

— Б-б-безглуздо, — сказав Маршаль, до якого разом з нічною прохолодою повернулася мова. — На сході ми потрапимо на морський шлях, що веде вздовж південних берегів Америки.

— Я вважаю, — заперечив Стормер, — що наш капітан дуже розумно зробив. Треба уявити себе на місці переслідувачів і подумати про те, який шлях, на їх думку, ми оберемо. Саме той, який вказуєте ви. І саме з тієї ж причини. І ескадра, мабуть, поверне на захід. Морський шлях, по якому йдуть комерційні кораблі, нам не страшний. Навіть краще, якщо ми зустрінемо ці торговельні судна. Вони відвернуть увагу переслідувачів, коли ескадра все-таки поверне, як і ми, на схід.