Якщо вже йдеться про риб, мені хотілося б познайомити вас хоча б з найпоширенішими жителями коралового рифу, та в моїх балонах вже закінчується стиснене повітря, і, мабуть, найрозумніше повернутися на поверхню.

Проте давайте затримаємося ще трохи і простежимо за чорними морськими їжаками, вкритими дуже отруйними і довгими голками (більше двадцяти сантиметрів завдовжки), та он тою велетенською черепашкою.

Це тридакна. Про неї ходить дуже багато легенд. Вона лежить на дні моря, наче капкан, трохи відкривши стулки. Мов дві м'ясисті свіжі губи, висуваються кінці мантії між зубчастими краями.

Тридакна має сильні м'язи і при найменшій небезпеці негайно закривається. На цій особливості й побудовані численні історії про «бідного ловця перлин» та «необережного водолаза», які буцімто «потрапили в пастку і захлинулися водою, не маючи сили звільнитися з обійм цієї велетенської черепашки».

А насправді така штука неможлива. Ми спробували просунути руку між стулками найбільших тридакн. Стулки міцно стискали руку, і ми мали змогу переконатися, що її неможливо звільнити на місці, але зовсім легко відірвати черепашку від дна, піднятися з нею на поверхню, а там її дуже просто можна відкрити за допомогою ножа.

Щоб добре прогрітися перед черговим тривалим зануренням, ми лежимо на білому піщаному пляжі ^[4] , примруживши очі (голови ми звичайно старанно прикривали), і насолоджуємося сонячним теплом.

Присцілла вибиває дно банки із згущеним молоком (вжити слово «відкриває» неможливо, бо вона користується гарпуном Букера). А з таємничої торбинки, яка належить Джорджо, сиплються галети. А й справді, непогано перекусити перед спуском!

Спустившись під воду, ми рухаємось по рівному майданчику не глибше ніж півметра від поверхні. Назустріч пливуть риби-арбалети з голубими смужками вздовж тіла та довгими, роздвоєними, наче у ластівок, хвостами. На краю схилу, байдуже ковзнувши поглядом по старих знайомих рибах-папугах, з інтересом спостерігаємо риб-щетинозубів з дивовижно яскравим забарвленням. До цієї родини належить величезна кількість видів і різновидностей, які мають не менш витончену форму та забарвлення, ніж риби, яких розводять в акваріумі.

Парами прогулюються плескаті й круглі жовті риби, з тонкими прожилками та великою темною плямою під оком. Інші, теж жовті, тільки з чорними та білими цяточками по боках і двома роговими кантиками, тримаються купками по чотири штуки біля одної мадрепори, їхні спинні плавці схожі на плюмажі. Трапляються сріблясті рибки з коричневою головою та чорними хвостами. Деякі з них наче іграшки. Риби з фіолетовими і оранжовими вертикальними смугами й жовтою головою ще красивіші, але вони, як і червонувато-коричневі, трапляються дуже рідко.

Назва «риба-свиня» об'єднує багато видів риб, схожих за формою. Так само, як і риби-папуги, вони мають своєрідний дзьоб, а назва їх походить від рила, яке кумедно виступає наперед. Голубі маленькі екземпляри з великою жовтою плямою на боці зустрічаються найчастіше. Нам з Джорджо вдалося зробити гарний кольоровий знімок такої риби.

Переслідуючи одну з риб, про яких щойно писалося, ми опиняємося біля якоїсь мадрепори. Над нею клубочиться тьма-тьмуща маленьких рибок. Досить необережно поворухнутися, як вони блискавично ховаються в щілини між коралами і сидять там, сторожко слідкуючи за нами, тільки ритмічно ворушаться їхні маленькі хвостики.

Ці «коралові рибки» живуть біля мадрепор. Вони швидко ховаються там від інших риб, які в порівнянні з ними справляють враження страшних хижаків. Насамперед впадає в очі багатюща гама забарвлень коралових рибок — починаючи від сліпучо-білих до густо-червоних тонів, а між ними вміщуються салатові чорнувато-жовті або чисто жовті відтінки. Рибки об'єднуються в зграйки по кілька десятків штук однакового кольору і живуть біля мадрепори — своєї «рідної домівки», де почувають себе в повній безпеці до такої міри, що коли відламують мадрепору і піднімають на поверхню, вони спокійно залишаються у своїй фортеці.

Ми розповіли вам про риб, що дуже оригінально захищаються від ворога. А зараз піде мова про інших цікавих істот, яких природа обдарувала ще досконалішими способами захисту.

Це риба-голкотіл та риба-куля, або фахак. Ці дві риби, коли їх потурбувати, страшенно роздуваються. Шкіра їхня при цьому напинається до краю, і на ній настовбурчуються колючки: короткі і не дуже помітні у риби-кулі та гострі й довгі — до 7–8 і навіть до 10 сантиметрів — у риби-голкотіла.

Це чудовий захист, — принаймні від хижих риб. Але наші рушниці — зовсім інша справа. Постріл — і все в порядку! Я помічаю, що з невеличкого коралового гроту стирчить масивна голова, прикрашена величезними очима. Я не знаю, що потрапив на голкотіла, і стріляю. Раптом істота надзвичайно роздувається, і коли я витягаю її на поверхню, перетворюється на велику кулю. В різні боки стирчать колючки.

Тільки-но я вистрілив, як за п'ять-шість метрів від мене блискавично майнула якась тінь… Те ж саме бачили і мої товариші. Це вперше з'явилися акули!

Згодом спостереження показали, що вони з'являються негайно, як тільки на гарпуні заб'ється поранена риба.

Джорджо та я сподіваємось ближче познайомитися з акулами і тому спускаємося на велику глибину за кілька сотень метрів від берега. Та все марно. Акули залишаються лише далекими тінями, обминаючи нас. Кожну хвилину можна чекати нападу з непрозорої каламутної води. Але все ж таки занурення на велику глибину дали свої результати. Ми мали можливість спостерігати і фотографувати життя риб за мадрепоровим бар'єром.

Великі зграї риб-арбалетів, чорних з жовтою стрічкою на хвості, пропливають повз нас. Величні рухи та забарвлення відрізняють їх од інших риб. Вони нагадують пихатих синьйорів, які прибули на карнавал у чорних фраках.

З'явилися бокси та смугасті умбрини. Вони завжди тримаються великими зграями. Умбрини (здебільшого жовті) некваплячись прогулюються біля скель. Їх так багато, що, здається, не буде кінця жовтуватому потоку.

Сині веретеноподібні сардини та інша дрібнота мелькають перед очима.

Урочисто пливуть сердиті червонувато-коричневі умбрини-велетні. Серед них трапляються екземпляри вагою близько п'ятдесяти кілограмів. До цих велетнів зовсім легко наблизитись на дуже коротку відстань. Умбрини-велетні плавають майже біля самого дна, а трохи вище над ними шугають в різні боки плескаті, сріблясті швидкі риби. Це трахіноти. Невдовзі, коли ми працюватимемо в дахлакських водах, ми користуватимемось ними наче дзвіночками, щоб викликати акул. І справді, їх легко підстрелити з рушниці, а поранені трахіноти більш, ніж будь-яка інша риба, приваблюють акул. Пояснюється це, мабуть, тим, що вони втрачають багато крові, а може (коли наші спостереження вірні), притягають хижаків моря відчайдушними криками.

Ще глибше, майже на самому піщаному дні, зустрічаються великі скати — найближчі родичі маленьких граціозних скатів, яких ми неодноразово бачили в коралових та мадрепорових колоніях.

У нас скати чорні, наче смола, а тут вони мають найрізноманітніші забарвлення: жовті в чорну цяточку, голубі, з фіолетовими плямами. Але найкрасивіші — це пантерові скати з хвостом, у п'ять чи шість разів довшим від тулуба.