— Але в вестибюль ви, здається, ввійшли разом з Мацьошековою?
— Ми ввійшли одночасно, але не разом. Це трохи різні речі.
— То що ж ви робили перед тим як зайти до вестибюля?
— Я була в своїй кімнаті. Коли вам цього мало, то можу ще додати, що я поправляла зачіску.
— Так, — промимрив Журка, заглядаючи в записи, — потім о десятій годині п'ять хвилин ви зійшли вниз. Цього разу ви теж заглядали на кухню?
— Ні, навіщо? — здивовано відповіла Протоклицька. — Я пішла прийняла ванну, а потім лягла спати.
— О котрій годині це було?
— Пів на одинадцяту.
— Може, ви когось помітили у вестибюлі?
— Ні, нікого.
Мацьошек сидів навпочіпки біля Рези і годував цю огидну тварину якимсь підозрілим варивом з тіста. Побачивши мундир Журки, він підвівся і виструнчився.
— Закінчуйте свою справу, — сказав Журка, який завжди поблажливо ставився до людей, що виконували службові обов'язки.
— Чим ви годуєте собаку? — поцікавився я.
— Даю спеціальну їжу. Сам готую, — відповів Мацьошек. — Тільки тоді я спокійний. Собаку, який у мене був раніше, отруїли.
— Ви заявили про це в міліцію?
— Е, пане, у міліції багато інших справ, які треба розв'язувати.
Ми зайшли в прохідну будку.
— Пане Мацьошек, а чи не може хтось залізти в сад через мур? — запитав Журка.
— Якщо ніхто не допоможе зсередини, то нічого не вийде, — впевнено відповів Мацьошек. — Пан Міхал з колегами робив одного разу спробу, але безуспішно.
— Учора ввечері ніхто чужий не заходив до «Пристані»?
— Ні, — хитнув головою Мацьошек, — крім вас і міліціонерів, заходили тільки доктор Заплон, панна Галінка і пан майор.
— Ви маєте на увазі професора Касіцу?
— Так, професора Касіцу.
— Ви можете вказати час, коли ці люди входили?
— Не дуже точно, пане. Пам'ятаю тільки, що доктор Заплон повернувся без чверті десять. Я саме глянув тоді на годинник, щоб побачити, чи нема ще десяти годин. Бо коли я відчиняю після десятої, то одержую за це чайові. Щодо пана майора і панни Галінки, то можу сказати, що вони повернулися майже одночасно близько одинадцятої години. Тоді там уже стояв той грубий міліціонер, він повинен знати.
— Хто дзвонив увечері по телефону до професора Касіци?
Мацьошек підозріливо глянув на Журку.
— То від пацієнтки, — сказав спроквола, — якоїсь Жураковської.
— Вона сама дзвонила?
Мацьошек на мить завагався.
— Ні… якийсь чоловічий голос. Може, син…
Журка підвівся.
— Ще одне, пане Мацьошек, — втрутився Трепка, — ви не знаєте, де поблизу тут є червона глина?
— Червона глина? — Мацьошек здивовано витріщився на Трепку.
— Так, червона глина.
— Ну, це, мабуть, у Рудих Ямах. Там, де колись була цегельня. Тільки там.
Коли ми вийшли з прохідної будки, Мацьошек довго проводжав нас поглядом, нерухомо стоячи на порозі.
Професор Касіца був явно в поганому настрої, якийсь дразливий.
— Що я можу вам сказати? — нервово гукнув він, коли ми попросили поговорити кілька хвилин з нами в його кімнаті. — Я нічогісінько не знаю. Вам відомо, що я повернувся тільки об одинадцятій годині, звідки ж я можу знати, що в цей час тут діялося?
— Нам дуже прикро, але мусимо задати вам кілька запитань. Учора ввечері ви ходили до хворої?
— Так, у мене тут є одна знайома пацієнтка з досить цікавим перебігом лейкопенії і ускладненнями на серце. Мені подзвонили, що їй раптом стало гірше.
— Як прізвище пацієнтки?
— Пані Жураковська. Ви хочете перевірити? Марна справа.
— Чому?
— Її вже немає. Виїхала.
— Як це?
— Хтось нахабно пожартував зі мною. Коли я прийшов до хворої, всі домочадці були дуже здивовані. Мені сказали, що ніхто не дзвонив і що пані Жураковська вже три дні як поїхала до родичів у Щавницю.
Ми з Журкою переглянулись.
— Неприємний випадок, — обізвався Трепка.
— Нахабство, — бурмотів Касіца. — Хуліганська витівка… Я поспішав як божевільний…
— І, незважаючи на це, пішли пішки, — невинно зауважив Трепка. — Хоча… хоча, наскільки мені відомо, ваш новий автомобіль в порядку. Чому ж це так?
Вражений Касіца деякий час мовчав. Запитання явно збило його з пантелику.
— Не знаю… Справді, не знаю, — видавив професор, — чому не подумав про машину… Досі якось не можу звикнутися з тим, що в мене є автомашина… Стільки років ходив пішки.
— Розумію, — співчутливо посміхнувся Трепка.
Настала хвилина ніякової мовчанки. Ми відчували, що Касіца хоче ще щось сказати.
— Я хотів повідомити, — обізвався він нарешті, — що мушу поїхати на кілька годин у Варшаву. Ви не заперечуєте?
— Звичайно, ні… — відповів Журка. Але коли ми залишилися самі, додав: — Підозріла історія з цим Касіцою. Встановимо нагляд за ним.
Поручик глянув на годинник і пішов дати відповідне розпорядження. Незабаром повернувся.
— Ну, виходить, залишився нам тільки Заплон. З ним теж щось не все ясно.
— Чому? — запитав я.
— Час… час… Порівняй час, Павле… — Журка заклопотано чухав пальцем підборіддя. — Мацьошек твердить, що Заплон повернувся без чверті десять. А в вестибюль він прийшов лише п'ять хвилин на одинадцяту. Що ж у дідька він робив протягом цих двадцяти хвилин? Я встановив, що на дорогу через сад від прохідної будки до вілли потрібно щонайбільше три хвилини.
Ми застали Заплона в ліжку. Журка глянув на годинник: була вже десята година.
— Ви погано почуваєте себе? — запитав він.
— Ні, звідки ви взяли? Я тільки забагато випив. Прямо не можна й кроку зробити, щоб не частували горілкою. — Асистент почав незграбно вилазити з ліжка. — Ви так турбуєтесь, що прийшли в повному складі; чи не забагато клопоту для вас? Попереджаю, що в цьому слідстві я невинне ягня. Можу відразу сказати, що не уявляю собі, кому потрібна була смерть Містраля і хто його вбив. Що стосується мене, то в мене, здається, повне алібі.
— Ніякого алібі у вас немає, — гостро сказав Журка.
— Невже?
— Ви повернулися без чверті десять і мали ще можливість домішати отрути до горілки.
— До горілки? — здивувався Заплон.
— На жаль, отруту могли подати і в горілці.
— Сто чортів! — вилаявся Заплон. — Значить, мене все-таки вплутали в цю кашу.
— Кого ви маєте на увазі? Підозріваєте когось?
Заплон похитав головою.
— Ні, я не мав на думці нічого конкретного.
— Добре. Повернемося до теми. Без чверті десять ви були вже в садибі вілли, а в вестибюль прийшли тільки через двадцять хвилин… Що ви робили протягом цих двадцяти хвилин?
Заплон, здавалося, сторопів.
— Не знаю, що вам і сказати… Я нічого не робив.
— Як так? Ви ж якось провели цей час?
— Справді, — в голосі Заплона чути, було кепкування, — я щось мусив робити. Мабуть, я блукав по саду.
— Не жартуйте, — сказав Журка.
— Моє пояснення здається вам непереконливим?
— Зовсім непереконливим.
— Дуже прикро, але я справді не знаю, що ще вигадати.
— Вигадати? — обурений Журка грізно випростався. — Ви, здається, вирішили, кепкувати тут?
— Чому ж? Хіба я не можу гуляти в саду?
— Під дощем, о десятій годині вечора?
— Хай йому грець! — Заплон почухав розпатлану голову. — Хоч убийте мене — зовсім забув, що тоді йшов дощ.
Журка підвівся.
— Ви, бачу, не хочете розмовляти з нами серйозно. Ну що ж, може прокурор наведе вас на розум. У всякому разі, ваше становище незавидне.
— Невже мої справи гірші, ніж у шановних колег?
Нічого не відповівши на це питання, Журка попрямував до дверей. Заплон посміхнувся і заліз під ковдру.
— Є ще одна людина, яка могла б нам допомогти, — сказав Трепка. — Брат покійного. Подзвони, Павелеку, до адвоката Гжегожа Містраля.