— Я б хотів, по можливості, якнайшвидше.
— Уже шоста година, — буркнув Трепка, — сьогодні, мабуть, не встигнемо, але завтра це можна зробити… — Капітан пильно подивився на руку професора.
— Чому ви так приглядаєтеся? — здивувався професор.
— Дивлюся на ваш годинник. Це «Омега»?
— Так, — відповів здивований Касіца. — Бачу, ви розумієтесь на годинниках. Я купив його минулого року в Швейцарії.
— Годинники іноді відіграють серйозну роль у слідстві. — відповів Трепка. — То, кажете, це справжня «Омега»?
— Так… — професор занепокоєно оглядав свій годинник.
— Альфа… дельта… омега… — промимрив Трепка. — Букви грецького алфавіту мають назви, які впливають на уяву. Ви не згодні?
Касіца витріщив очі.
ЛІРИЧНИЙ ЩОДЕННИК ПОРУЧИКА ПАВЛА ДЗЯРМАГИ
Вівторок, 2 квітня.
Прогулянка з Галінкою після вечері. Цього вечора Галінка була в кращому настрої, але, як і раніш, ухилялася від розмов на особисті теми. Мені ледве пощастило дізнатися про її дитинство. У неї була важка молодість. З чотирнадцяти років вона утримувала себе сама. Мріяла стати лікарем. На жаль, необхідність рано заробляти на шматок хліба позбавила її такої змоги. Галінка вважає, що вона скривджена життям.
Потім ми розмовляли про медицину взагалі, хоча й відчували, що могли б обійтися без цієї теми. І знов у мене було враження, що все тут — якась обопільна помилка.
Напевне, у мене був дуже нещасний вигляд, бо навіть Галінка звернула на це увагу. Вона вивела мене на освітлену місяцем стежку і стурбовано заглянула в очі:
— Що з вами, Павелеку?
Я глянув на неї, мов сумний кінь, якого вивели із змагань ще в попередньому забігу.
— Якийсь дивний сьогодні настрій, правда? — запитала Галінка. — Ви теж це відчуваєте?
Я кивнув головою.
— Так, досить сумний.
— Сумний? — засміялася Галінка. — О ні! Я не це мала на думці.
— А що ж?
— Прислухайтесь. Ви нічого не чуєте?
— Ні.
— Ото ж бо й воно. Я думала про цю незвичайну тишу. Ви помітили, що жоден собака не гавкає? А вони ж кожного дня вили в цей час. Я думаю, що це добрий знак.
— Для кого?
— Для нас. Адже це перша прогулянка.
— Ви дуже мила, — я вдячно глянув на неї. Все-таки прогулянка не була марною.
— Чому ви так дивитесь? О, який ви… який ви смішний, Павелеку!
Я повернувся додому в доброму настрої, хоч трохи й сердитий на себе. Відчував, що поводився по-дурному — був сентиментальний і смішний. «Не той стиль, Павелеку, — подумав я, — ти запізнився на півстоліття». Мені здавалося, що я розумію, чому Галінка уникала принципової розмови про нас обох. Її зв'язувала моя поведінка.
Я довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, не маючи сили відігнати неприємні думки. Стало мені душно. Я встав, підійшов до вікна і прочинив його. І тільки тепер усвідомив те, що так вразило Галінку під час нашої прогулянки.
Ця тиша була справді незрозумілою. Що сталося з собаками? Жодна тінь не шмигала в місячному сяйві за вікном. Не знаю чому, але в мене похололо на серці. Я сприйняв цю тишу зовсім не так, як Галінка. Для мене це була могильна тиша.
Розділ XVIII
Другого дня нас розбудили кроки і тупіт у коридорі. Заспаний Журка виглянув за двері. Я потягнувся за ним. Ми побачили доктора Протоклицьку в шлафроці.
— Ви чули щось подібне, панове? Дев'ять собачих трупів за муром!
Із саду повернувся Заплон у розхристаному домашньому халаті.
— Не дев'ять, а дванадцять, — поправив він і зник на сходах.
Ми квапливо одяглись і пішли подивитися трупи собак на місці. Журка не міг приховати занепокоєння, немовби відчував, що цей випадок ускладнить йому слідство. За муром ми застали Трепку. Капітан оглядав собак.
— Їх, безумовно, отруїли, — сказав він. — Думаю, що треба віддати їх на дослідження.
— Ну, звичайно, капітане, — погодився Журка і одразу ж побіг у прохідну будку допитати Мацьошека.
— Пане Мацьошек, — промовив він суворо, — що ви можете нам сказати?
Мацьошек, як і завжди, коли розмовляв з Журкою, злякався.
— Слово честі, пане поручику, я нічого не знаю. Порпалися псяюхи в падлі. Мабуть, чимось отруїлися.
— Усі зразу? — вигукнув Журка.
Мацьошек безпорадно розвів руками.
— Здається, пані Протоклицька згадувала щось про витруєння собак, — зауважив я.
— Пане Мацьошек, — голос Журки став схожий на сичання вужа, — хто вам наказав отруїти собак?
— Їй-богу, ніхто, пане поручику.
Журка за звичаєм заклав руку за пояс і нервово перебирав пальцями. Очі його звузилися, трикутне обличчя нагадувало своїм виразом лиса.
— Куди ви, Мацьошек, — звернувся він гостро, — вивозите сміття з того ящика, що біля брами?
— За мур, — злякано відповів Мацьошек, — засипаємо сміттям окопи, які залишилися після німців.
— За північний мур?
— Так, пане поручику.
— Собаки подохли від отрути, яка була в ящику для сміття, — зробив висновок Журка. — Сідайте-но, Мацьошек.
Мацьошек сів і витріщив очі.
— Поговоримо тепер відверто, пане Мацьошек, — Журка присунувся до нього. — Коли ви востаннє вичищали ящик?
— Вчора, пане поручику… Тобто у вівторок.
— Чудово. Сміття з вілли виносять до ящика?
— Так, пане поручику. Але виношу не я, це роблять помічниці. Кожного ранку, прибираючи, вони виносять сміття в ящик. Тільки тепер уже не виносять, бо ви ж не впускаєте тих дівчат.
— А ви нічого не забули, Мацьошек? — втрутився Трепка. — Наскільки я пригадую, пані Протоклицька нарікала в суботу на дівчат, що не прибрали на кухні.
— Не розумію, — блимнув Мацьошек очима, — що ви маєте на увазі, пане капітане?
— Відро з кухні. Ви забули, Мацьошек, що дружина казала вам у суботу ввечері винести відро з кухні.
— Це правда, — зніяковів Мацьошек, — зовсім забув.
— Відро! — вигукнув Журка. — Ви, значить, виносили ввечері з кухні відро?
— Виносив, пане поручику.
— О котрій годині.
— О, вже після одинадцятої.
Це була мить, коли хвилювання нашого друга Журки досягло краю, його обличчя набрало на хвилину землистого кольору. Але незабаром він оволодів собою.
— Ну, це, кінець кінцем, не так уже й важливо, — зітхнув Журка полегшено, ніби заспокоєний якоюсь думкою.
— Як це не важливо? — обізвався я. — Це ж змінює характер слідства. І наша стара гіпотеза ще зовсім не відкинута: отрута могла бути в горілці. Тепер у нас є відповідь на запитання, куди вбивця вилив решту отруєної вишнівки. Звичайно, у відро. Мабуть, розраховував вилити отруту в раковину на кухні, але йому не пощастило. На кухні раковина була забита, і вбивця мусив вилити у відро.
— Ні, Павле, — посміхнувся Журка. — Я спочатку теж так думав, але це нісенітниця. Ми ж забули, що в склянці після вишнівки була вода. Коли б ціаністий калій був у горілці, професор не мав би часу наповнити склянку водою. Адже при такій дозі смерть настала б негайно. Це, здається, не викликало у вас ніяких застережень.
— Звичайно, — кивнув головою Трепка, — професор не міг би наповнити склянку водою. У вас залізна логіка, друже, і їй нічого не можна закинути.
— Хвилиночку, — сказав я спантеличено, — а як же ти поясниш те, що отрута опинилася саме в відрі?
— Дуже просто, — сказав Журка. — Вбивця, як ми пам'ятаємо, взяв із скляної баночки чотири грами ціаністого калію. Один грам він домішав у порошок. Більше домішати він не міг, бо це підозріло збільшило б об'єм порошку.
— Навіщо ж тоді він узяв аж чотири грами? — намагався я захищатися.