Містраль, здавалося, був збентежений цим запитанням.

— Та ні… скоріше ні… — відповів він невпевнено.

— Що ви розумієте під цим «скоріше»?

— Те, що в той час двері не повинні бути замкнуті. Пані Котовська замикає їх тільки о десятій годині.

— А вас це не здивувало?

— Я не звернув уваги на це.

— Як ви гадаєте, хто міг замкнути ті двері?

— Не маю уявлення.

Деякий час Трепка мовчав.

— Ви згадували, що пані Котовської не було в той час дома…

— Справді. Її не було.

— …і що телевізор працював на всю потужність, — буркнув собі під ніс Трепка.

Більше він уже нічого не запитував, і на цьому наші відвідини закінчилися.

Через два дні Трепка приймав перші рапорти своїх підлеглих. Спочатку з'явився підпоручик Філіп, який допитував мешканців «Ізолятора». Трепка мав підстави доручити цю справу Філіпу, бо завжди був невисокої думки про його здібності. Якщо Трепка саме Філіпу довірив допит мешканців, то, видно, цій частині слідства капітан не надавав особливої ваги. Справді, протоколи, які подав Філіп, були напрочуд нудні і не вносили в справу нічогісінько нового. Всі були вражені замахом на професора Містраля, але ніхто нічого не бачив і не чув, бо нібито всі перебували в своїх кімнатах, дуже зайняті роботою. Крім того, надто галасливий репортаж по телевізору, напевно, заглушав усе. Підозру відносно того, що стріляти міг хтось із мешканців будинку, було відкинуто категорично і з святим обуренням. Сусіди одностайно твердили, що з професором Містралем у них чудові стосунки. А проте питання про замкнуті на ключ двері лишалося нез'ясованим! Ніхто не признався, що замикав їх, і це непокоїло, бо хтось же повинен був замкнути. Щодо Котовської, то вона сказала, що до одинадцятої години була у пральні, і назвала свідків, які могли це підтвердити. Справді, дев'ять згаданих нею жінок, у тому числі й хазяйка пральні, якась пані Пацько, не вагаючись, підтвердили це, бо в їхньому товаристві пані Котовська була добре відома своїм надзвичайним талантом злословити на своїх ближніх. Щодо замкнутих дверей, то Котовська заявила, ніби й справді хотіла їх замкнути перед сном, як це вона щоденно робить, але з подивом відзначила, що двері вже замкнуті. Проте довше над цим фактом вона не роздумувала, вважаючи, що замкнув їх хтось із мешканців будинку.

Я здивувався, що Трепка, здавалося, був задоволений рапортом Філіпа. Доброго настрою капітана не змогли зіпсувати навіть наступні, теж не дуже втішні рапорти. Зброї, з якої вилетіла ота куля, не знайшли і навіть не знали, де її шукати. Не вдалося також зібрати докладнішої інформації про мешканців «Ізолятора».

Сержант Жачек доповів, що всі мешканці будинку лише рік проживають у Варшаві, отже, розвідку належить провадити скоріше в тому місті, де ці люди жили раніше, тобто у Вроцлаві. Якщо ж говорити про варшавські характеристики мешканців, то вони у всіх просто чудові і з виробничого погляду, і з морального. Винятком міг бути хіба що доктор Заплон, якому приписували зловживання алкогольними напоями, а також Міхал Касіца. Цього неодноразово карали за порушення правил вуличного руху і деякі інші чудернацькі вихватки, — він, наприклад, купався в забороненому місці, прикидався на вулиці трупом, вивішував на вуличних стовпах непристойні оголошення. А якось річкова міліція витягла його з Вісли.

«Має щастя хлопець, — подумав я, — що провів той вечір біля телевізора, бо в противному разі з такою характеристикою важко було б виправдатися».

— Ну і що, Жачек, це все? — Трепка вже складав у портфель нотатки.

— Є ще тільки оце, — сержант подав Трепці вирізку з газети.

— Цікаво! — пожвавився Трепка. — Професор не згадував нам про це.

Наступного дня капітан Трепка запросив професора Містраля до управління міліції.

— Ми, професоре, допитали ваших сусідів по будинку, товаришів і співробітників, — повідомив без будь-якого вступу капітан, — і тепер принаймні знаємо, де шукати.

— А саме?

— Мені здається, що я не дуже рискуватиму, коли скажу, що замах зробив хтось з мешканців «Ізолятора».

— Вибачте мені, але я назву це одним словом, — швидко відповів професор, — абсурд.

Трепка не сперечався, вибачившись перед професором, він зник за ширмою, щоб зварити чай, — капітан мав звичку робити це в найнесподіваніші хвилини.

— Це абсурд, поручику, — повторив професор, звертаючись до мене. — Я знаю всіх своїх сусідів по будинку. Це нормальні люди. І я ніяк не можу собі уявити, щоб хтось із них видряпався на драбину з метою влаштувати безглузде тренування у стрільбі по моєму вікну.

Я ствердно кивнув головою. Мене самого вразив рискований діагноз Трепки. Правда, був у цій справі трохи дивний збіг обставин, які дуже полегшували здійснення замаху, і насамперед це замкнуті на ключ двері. Можна було припустити, що винуватець замкнув їх навмисно, щоб не дати змоги професорові чи якійсь іншій людині, стривоженій подією, вийти в сад через кухню, і цим самим забезпечити собі можливість без перешкоди пройти сходами нагору.

Проте мені здавалося, що для яких би то не було висновків цього ще дуже мало, і я дивувався, що Трепка так легковажно рискує завдати шкоди своєму авторитетові. Я не бачив мотивів замаху, а спосіб його здійснення здавався мені просто дивовижним. Невже злочинець стріляв би тільки для того, щоб налякати? Але ж професор категорично відкинув таку можливість, твердячи, що ні в кого не було причини лякати його. Хіба, може, професор не був з нами відвертий і щось приховував. Але його поведінка заперечувала це підозріння. Містраль ставиться до всієї цієї справи далеко не так серйозно, як Трепка. І це була нормальна реакція людини, яка не відчуває над собою загрози. Якби професора шантажували, якби він когось боявся, то, напевно, поводився б інакше.

Тим часом Трепка повернувся з чайником, який ще парував, і, незважаючи на відмовляння професора, умовив його покуштувати зеленого чаю, — з часу свого перебування в Китаї капітан пив його систематично.

Професор скривився вже після першого ковтка, але по-геройськи пив далі. Трепка деякий час мовчав, і тільки його маленькі очі допитливо дивилися на професора.

— Я обдумував цю справу, професоре, — промовив він нарешті, — і скажу вам одверто, що вона мені зовсім не подобається. Я відчуваю якусь загрозу — неясну, нечітку, але реальну. Ця справа не настільки безглузда, як нам спочатку здавалося.

— Вибачте мені, але я не бачу жодного розумного пояснення цього замаху, — упевнено промовив професор.

— Є одне, — заперечив Трепка, відсуваючи склянку з чаєм.

Професор здивовано глянув на нього.

— Є одне, — повторив Трепка. — Генеральна репетиція. Випробування.

— Випробування?! — вигукнув професор. — Чого?

— Справності… нервів, вашої і нашої реакції, одним словом, усього, що потрібно злочинцям для виконання їхнього плану.

— Це смішно.

— Ні. Це небезпечно. Я не хотів би вас лякати, але треба мати на увазі, що замах може повторитись і, боюся, цього разу вже цілком серйозно.

Професор хотів різко заперечити, але стримався і запитав з вимушеним спокоєм:

— А з чого ви судите, на якій підставі?..

— Подумайте самі, — тихо сказав Трепка. — В цьому замаху все обдумано, крім останнього акту. Все виглядає так, немовби хтось тонко, просто і кмітливо підготував убивство, але не захотів довести його до кінця. Точнісінько як на маневрах. Є все: противник, зброя, план операції, різні тактичні передбачення, атака, тільки противника не вбивають, бо це лише генеральна проба власних можливостей.

— Ну, капітане, — видавив професор, — ви, мабуть, жартуєте. Це жахлива фантазія. Хто ж грається у спроби вбивства?