— Докази? — простогнав я. — Що ви маєте на увазі, капітане?

— Багато доказів! Мутант, професор, який просвітлює морську свинку, хворий у Рудих Ямах, лист із Кельць, цифри у записній книжці професора… Ці речі не давали мені спокою. Я знав, що вони мають значення для справи, і намагався зрозуміти їх. Мутант — дегенеративна морська свинка, мати якої — жертва вибуху атомної бомби в Нагасакі; ця потвора витримує в тридцять два рази більші дози випромінювання. Навіщо був професорові цей мутант? Невже він сидів у лабораторії для прикраси? Навіщо Містраль просвітлював свинок? А може, опромінював? Що то була за хвороба, від якої помер Інох у Рудих Ямах? Що означав той смішний підпис у листі з Кельць: «Моніка, свинка виключно сухопутна»? Що означали низхідні цифри у записній книжці професора? І тоді сяйнула у мене думка, — розповідав Трепка. — Виникло одне припущення, і я почав боятися… Тремтів од страху. Все вказувало на те, що ми влипли в темну справу, як на мій смак, трохи завелику. Не хотілося вірити… І я не вірив до кінця… Думав, що уява, можливо, завела мене дуже далеко, не хотів бути посміховищем. Я намагався бути спокійним. Але сьогодні вранці я одержав радіотелеграму з келецького управління міліції.

Трепка витягнув конверт. Прочитав:

— «Моніка Н., лаборантка, перебувала у міській лікарні № 1 в Кельцях. Діагноз: гостре білокрів'я (leukaemia). Вилікувана повністю; виписана з лікарні 22 березня 1957 року. Контрольний огляд 22 квітня не виявив змін». Розумієте моє хвилювання? — говорив збуджений Трепка. — Я люблю вузькі справи. Дрібні психологічні вузлики… Бачачи такий розмах, я завжди втрачаю сміливість.

— Розмах?.. — я здивовано глянув на капітана. — Не зовсім розумію.

— Білокрів'я — хвороба невиліковна, — сказав Трепка.

— Он як!

— Деякі відомості з медицини, друзі. Лейкемія, інакше — рак крові, характеризується надмірним ростом білих кров'яних тілець. Якщо у здорової людини кількість їх не перевищує восьми тисяч у кубічному міліметрі, то у хворих на білокрів'я вона доходить до п'ятисот тисяч і більше. За нормальних умов це рідка хвороба, але при наявності радіоактивного випромінювання вона стає масовою… Це вона зібрала таке жорстоке жниво у Хіросімі і Нагасакі… На неї захворіли японські рибалки, на яких упав радіоактивний пил після випробування водневої бомби в Тихому океані.

Тому й називають її хворобою атомного віку.

І от цю хворобу переміг Містраль. Це було його відкриття «Епсилон». У мене є підстави припускати, що Містралю пощастило не тільки виліковувати хворих на білокрів'я, але й виробити в організмі імунітет проти нього на основі мутаційних змін кровотворчих органів. Це досягнення означало б біологічне підкорення ядерної енергії, бо ж досі ми ледве почали оволодівати нею в технічному розумінні. І ця робота вкрадена. Ви розумієте, який величезний це злочин?

Я дивився онімілий на Трепку.

— То, виходить, оті цифри в записній книжці… — промовив Журка,

— Означали дедалі меншу кількість білих кров'яних тілець у пацієнтки з Кельць.

— Що тепер ви думаєте робити? — запитав я.

— Врятувати твір, друже. Ти ж розумієш, що справа викриття вбивці тепер відходить на другий план. Найважливіше — це твір!

— Якщо він ще є, — пробурмотів я. — Злочинець міг знищити його зо страху.

— Не думаю, — заперечив Трепка. — Доки злочинець вірить, що йому пощастить вивернутися з цього скрутного становища, він не знищить праці. Тому я не хочу тепер чіпати злочинця, не хочу дати йому зрозуміти, що мені все відомо.

— Справа проста, — сказав Журка. — Треба дати наказ про негайну евакуацію «Пристані Ескулапа», ретельно обшукати людей і всі закапелки. Рукопис не шпилька.

Трепка захитав головою.

— Не думаю, що це було б правильно.

— Чому?

— Просто тому, що рукопису вже немає в «Пристані».

— Звідки ви знаєте?

— З вашого дозволу, я й на це запитання поки що не відповім.

— То що ж ви пропонуєте? — прикусив губу Журка.

— Припинити «карантин», розпустити всіх і встановити нагляд. Злочинець сам наведе нас на слід рукопису. За моїми припущеннями, він намагатиметься вивезти його за кордон. Тут немає можливості витягнути з нього більшу матеріальну користь.

— Це рисковано з нашого боку, — промимрив Журка. — Менш рисковано, ніж передчасний арешт злочинця. Не забуваймо, що у нього можуть бути невідомі нам спільники, які на випадок арешту вбивці втечуть, забравши з собою рукопис, або знищать його.

Вранці другого дня ми скликали у вестибюлі невеличкі збори. У вступному слові поручик Журка подякував мешканцям «Пристані» за безкорисливу допомогу, яку вони подавали слідчим органам. На жаль, він виголосив цю подяку таким страждальницьким голосом і з такою міною, що в вухах ескулапів вона мала прозвучати як гірка іронія.

Становище врятував Трепка. З властивою йому красномовністю капітан повідомив усіх присутніх, що в зв'язку з недостатністю матеріалів, а також за браком відповідних доказів слідство вирішено припинити, що він, Трепка, і робить з жалем і прикрістю, бо він уже встиг зжитися з мешканцями «Пристані» і дуже цінував, як він висловився, спілкування з медичним світом.

— Маючи справу з грубими злочинами, вульгарними шантажами і різними огидними нахилами людей, — сказав Трепка, — ми прибули до «Пристані Ескулапа» як до оазису, де могли подихати по-справжньому інтелектуальною атмосферою.

Продовжуючи промову, капітан повідомив, що дні, проведені тут, він вважатиме чи не найціннішими в своєму важкому міліцейському житті; він дуже задоволений, що мав змогу схрестити шпаги з таким інтелігентним противником, і хоч мусить тимчасово відійти з поля бою, але не вважає, що змарнував свій час, бо зробив тут дуже цікаві кримінологічні спостереження і зібрав важливий матеріал для тактичних роздумів.

Закінчив Трепка моралізаторським зверненням, у якому закликав ескулапів замість квітів зла вирощувати справжні, природні квіти, займатися городницькими роботами, що «очищають розум і відводять від нього думки про злочин». Не забув тут же нагадати і про спасенний вплив цих робіт на систему кровообігу.

Як я й передбачав, цей невеличкий виступ Трепки вразив усіх. Тільки на обличчі в Заплона блукала поблажлива усмішка, якою молодь обдаровує нудну балаканину наївних стариків. Усі інші слухали капітана зовсім спантеличено. Правда, зважаючи на особливий стиль промови, я не міг розібрати, чим саме вона вражала слухачів, — формою чи змістом. Капітан завжди шокірував тих, хто не знав його незвичайної міліцейської практики.

— Є якісь запитання? — порушив тишу голос Журки. Запитань не було, отож ми один за одним вийшли з вестибюля і, щоб ніхто не сумнівався з приводу наших намірів, демонстративно почали збиратися в дорогу. Під'їхала міліцейська машина, і ми спішно винесли свої манатки.

Ми вже сиділи в машині, коли підійшов Заплон.

— Хвилиночку, — затримав він нас, — ви таки справді їдете? Я думав, що це блеф. Отже, канікули скінчилися!

— Ви жалкуєте? — запитав Журка.

— Відверто кажучи, жалкую.

— Можете лишатися, — Журка допитливо глянув на нього. — Ніхто вас не примушує виїжджати.

— Заняття в інституті, — зітхнув Заплон.

— Якщо тільки в цьому справа, докторе, то не турбуйтеся — ми продовжимо вам довідку ще на три дні.

Заплон здивовано глянув на пас. У мене склалося враження, що цього він аж ніяк не сподівався.

А проте ми знали, що більшість ескулапів захоче повернутися до своєї варшавської резиденції, і організували нагляд за «Ізолятором». Щоб мати змогу непомітно стежити за ситуацією у віллі, Трепка вирішив поселити там капрала Кайтуса під виглядом циклувальника.