Липневого вечора 1941 року у кабінеті директора парків та музеїв м. Пушкіно відбулася термінова нарада.

— Товариші, — сказав представник обкому партії. — Я гадаю, не треба роз'яснювати серйозність становища. Можу тільки повідомити те, що, певно, кожний розуміє сам: Ленінграду загрожує небезпека. Обласний комітет партії та облвиконком звертаються до вас: треба зробити все можливе, щоб врятувати музейні цінності! Буде важко. Транспорт використовується для воєнних потреб, вагонів мало. Робочих рук теж не вистачає. Вам допомагатимуть лише командири та бійці військ протиповітряної оборони міста. Повторюю: треба зробити все, що в наших силах.

У Катерининському палаці-музеї почалися дні, повні тривог і напруженої незвичної праці.

Взувши, як завжди, матер'яні пантофлі, співробітники обережно знімали з підставок ламкі вази, складали у ящики золото і кришталь, накочували на вкриті сукном дерев'яні вали полотна картин, відбирали зразки меблів — найцінніші, унікальні, щоб при потребі по них відновити втрачене. Пакували книги, килими, деталі різьби по дереву.

А у парку бронзовий Пушкін задумливо сидів на лаві, немов терпляче ждав своєї долі.

Так минуло два місяці.

— Що робитимемо з Пушкіним? — спитала якось екскурсовод Ганна Ланська.

— Закопаємо. Вивезти все одно не пощастить.

— А янтарна кімната?

— Її доведеться залишити. Щоб демонтувати і запакувати всі панно, треба надто багато часу… Чуєте?

Пролунав глухий вибух.

— Лишилося кілометрів двадцять. Не встигнемо.

Увечері рили котловани. Солдати знімали з постаментів мармурові статуї, опускали їх у землю і закидали рови, як могили.

Потім з п'єдесталу підняли статую Пушкіна. Кожний кинув у яму жменю сухого піску. Замелькали лопати. До півночі ретельно замаскували свіжу пляму.

Парк шумів, з дерев падало перше жовте листя. Світало, а ще люди не лягали. Квапливо застеляли днища ящиків ватою, загортали у полотно фарфорові чаші.

— Може, все-таки врятуємо хоча б головні панно янтарної кімнати? — задумливо спитала Ганна Костянтинівна.

Відповісти їй не встигли. У дверях Картинного залу з'явився директор музею — літній, сивий чоловік. Вигляд у нього був незвичайний: захисного кольору шинель з двома ромбиками на петлицях, кашкет із зіркою… Але ніхто не здивувався. Директор дав дорогу своєму супутникові, теж у командирській шинелі.

Запала мертва тиша.

— Друзі! — тихо промовив військовий. — Ми залишаємо місто. До побачення, рідні. Чекайте нас. — Він рвучко повернувся і рушив до виходу.

Перший промінь сонця пробився крізь поріділі крони дерев, ковзнув по гладіні ставу. Стояла тиша — насторожена, тривожна. Усі, хто залишався в палаці, сиділи під стінами янтарної кімнати на музейних стільцях, де ще збереглися таблички: «Руками не торкатися», і прислухалися, чекаючи пострілів. Тиша лякала дужче, ніж гуркіт.

Та ось внизу, на парадних сходах, пролунали голоси, чужа, уривчаста мова. Тупотіння чобіт. Одинокий постріл.

— Прийшли іроди, — промовила старенька доглядачка. — Яке сьогодні число? Запам'ятати треба.

— Сімнадцяте. Сімнадцяте вересня, — відповіла Ганна Костянтинівна.

За вікнами, у парку, було тихо. Але раптом безгоміння вибухнуло. Почулися кулеметні черги, забрязкали гусениці танків, завили міни, зацокотіли автомати — у місто входили фашистські війська.

Двері до янтарної кімнати з шумом розчинилися. Високий солдат у мундирі мишачого кольору, з автоматом, притиснутим до живота, виріс на порозі. Він швидко підвів ствол, щоб дати чергу, але владна рука лягла йому на плече.

— Хальт! — скомандував офіцер з худим обличчям, спотвореним шрамом. — Хальт! Хір іст бернштайнціммер![1]

Ганна Костянтинівна здригнулася, почувши, як німець впевнено назвав янтарну кімнату.

«Зараз він щось вигукне, а потім солдат різоне чергою по янтарних панно, по бемських шибках, паркету…» — майнула думка. Про себе Ланська у цю хвилину не думала.

Але гітлерівець не кричав і не стріляв. Відсторонивши солдата, він обережно ступив до стіни і, скинувши рукавичку, простяг руку до панно. Ганна Костянтинівна мимоволі подалася вперед. Німець ввічливо посміхнувся і раптом заговорив досить чистою російською мовою:

— Пробачте, фрау. Я ненавмисне. Я розумію, що музейних експонатів не можна торкатися. Запевняю вас, що це розуміє кожна культурна людина, особливо ми, німці.

Співробітники музею мовчали, насторожено поглядаючи на офіцера. Здавалося, він не помічав цієї ворожої мовчанки. М'яко, навіть надто м'яко ступаючи по паркету, обер-лейтенант вийшов на середину залу.

— А тепер прошу вас, панове, покинути палац. Віднині він стає надбанням великої Німеччини, — урочисто виголосив гітлерівець.

Солдат за його спиною виразно клацнув затвором автомата.

Генерал-фельдмаршал Кюхлер вирішив відпочити після обіду: кілька безсонних ночей вивели його з рівноваги. Щільно затягнувши штори, щоб шум кенігсберзьких вулиць не заважав здрімнути, генерал ліг на диван.

— Розбудіть через, годину. Нікого не приймати. Телефон вимкніть, — уривисто кинув він черговому у приймальні.

Але поспати генералові не пощастило. За кілька хвилин черговий винувато шепнув над самісіньким вухом:

— Пробачте, пане генерал. Вас до апарата.

— Я ж наказував — не будити! — спросонку буркнув Кюхлер.

— Але, пане генерал… Це пан гауляйтер Кох!..

— Що? Кох? Чого ж ти відразу не сказав, хай тобі чорт!

З улюбленцем фюрера жартувати не доводилося — генерал це засвоїв давно.

— Генерал Кюхлер? — почув він серед легкого потріскування мембрани.

— Так, пане гауляйтер. Я вас слухаю.

— Ось що, Кюхлер. Фюрер доручив вам відповідальну і почесну справу. Вас зобов'язано керувати евакуацією з передмість Ленінграда цінностей, що віднині належать фатерлянду. В усіх питаннях звертайтеся до мене. Сподіваюсь, ви розумієте, як мені дорого все, що пов'язане з мистецтвом? Ну от. Чекайте письмових вказівок.

Настрій у Кюхлера вкрай зіпсувався. Генерал чудово знав, у чому полягає «любов до мистецтва» Еріха Коха: гауляйтер намислив будь-що перевершити Германа Герінга у збиранні колекцій. «Тепер доведеться крутитися між Герінгом і Кохом. Кожний тягтиме добро собі, а я маю відбувати перед ними обома», — невесело думав Кюхлер.

Він крутнув ручку радіоприймача. Знайомий голос Розенберга загримів на весь кабінет:

— … Ми збираємо науковий матеріал для вивчення найважливіших проблем слов'янознавства. Ми вживаємо усіх заходів, щоб врятувати культурні цінності російського народу від варварства більшовицьких комісарів…

«Вискочка! Теж «культуртрегер». Певно, і промову йому склав Геббельс. Відчувається його рука. А втім, хто їх там розбере…»

Після недовгих роздумів Кюхлер наказав викликати до себе доктора Роде.

Алеї тінистого парку були перерізані глибокими траншеями. В багатьох місцях мелькали плями поруділого дерну — нещодавно тут заклали протипіхотні міни. Наче пальці велетнів, стирчали стволи зенітних гармат. Вискалювалися з-під брустверів станкові кулемети: Одно слово, — оборонна система, знайома і звична. Набридло…