І відразу став серйозний.

— Початок артилерійської підготовки через дві з половиною години. Прошу ще раз перевірити готовність до штурму. По місцях, товариші командири!

О десятій годині тридцять хвилин шквал артилерійського вогню обрушився на форти, доти і траншеї гітлерівських військ.

На «нічну сорочку Кенігсберга» наділи вогняний пояс. Він стягувався все тугіше й тугіше. Лункими басами рокотали крупнокаліберні гармати, уривисто гавкали дивізійні і полкові, ляскали, як батоги, батальйонні «сорокап'ятки», з скреготом летіли міни, тріщали не замовкаючи кулемети. Завіса диму піднялася над Кенігсбергом. Незатихаючий гуркіт перекочувався над будинками, бліндажами, окопами. Минули хвилини, і в попелясто-сірому небі з'явилися бомбардувальники з червоними зірками на крилах. Гуркіт вибухів став іще дужчий.

Кожному, хто бачив цю суцільну лавину вогню, було зрозуміло: дні, а то й години фашистського Кенігсберга полічені, і тільки беззастережна капітуляція може врятувати місто від нищівного штурму.

Гітлерівці упиралися.

Батареї фортечної артилерії огризались, доти відпльовувались вогнем, а в казематах і траншеях бліді, розгублені офіцери умовляли змучених, оглухлих солдатів:

— Ми вистоїмо!

— Сили росіян вичерпаються надвечір!

— Місто не здамо! Але їм уже не вірили.

Півтори години, не послаблюючи натиску, молотила радянська артилерія укріплення ворога.

Точно опівдні вздовж усього п'ятдесятикілометрового фронту водночас злетіли червоні ракети. Їхнє слабке світло ледве мерехтіло серед густого порохового диму, але сигнал атаки помітили всі: і радянські воїни, і приречені гітлерівські вояки у кільці обложеного міста.

В оперативному зведенні штабу 3-го Білоруського фронту про перший день боїв говорилося по-військовому лаконічно:

«Частини і з'єднання фронту, зламавши зовнішній пояс оборони ворога, оволоділи кількома фортами, взяли траншеї, протитанкові рови та інші перешкоди і успішно просувалися вперед, переборюючи на кожному кроці відчайдушний опір гітлерівців.

За день наші війська просунулися на чотири кілометри, зайняли п'ятнадцять передмість Кенігсберга, ввірвались у місто і оволоділи 102 кварталами.

На схід від станції Зеєрапен було перерізано залізницю Кенігсберг—Піллау і тим самим завершено повне оточення кенігсберзького угрупування, перервано його зв'язок з військами на Замландському півострові.

Наша авіація зробила за день понад тисячу літако-вильотів, завдавши могутніх бомбових і штурмових ударів противнику».

.. Надвечір рота Сергєєва вийшла до трамвайного депо.

Цегляно-червоні корпуси стояли трохи нижче насипу темні, таємничо-спокійні. Що там? Опиратимуться німці чи ні? Атакувати негайно чи, може, трохи зачекати, поки наздоженуть сусідні роти, які відстали?

— Командирів взводів до мене, — наказав Сергєєв зв'язковим. — Виклич комбата, — кинув радистові. Той одноманітно забубонів у мікрофон:

— Ріка, я — Струмок, Ріка, я — Струмок. Як мене чути? Ріка, я — Струмок. Як чуєш? Як мене зрозумів? Ріка, я — Струмок, прийом.

Відповіді не було.

— Ріка, я — Струмок. Як мене чуєш? Ріка, я — Струмок. Як зрозумів? Прийом, — знову повторив радист. І знову не почув відповіді.

— Зв'язку немає, товаришу капітан!

— Ти мені щось кажеш? — перепитав Сергєєв. Нове звання йому присвоїли тільки позавчора, і він ще не звик до нього.

— Я кажу — немає зв'язку.

Раптом перед Сергєєвим виросла незграбна постать.

— Посильний з штабу, товаришу капітан, — доповів солдат. — Командир полку наказав вам прийняти командування батальйоном. Штаб батальйону наскочив на мінне поле. Комбат загинув.

— Передайте: наказ буде виконано!

Через півгодини нового комбата викликали на КП.

— Наше завдання протягом ночі вести активні бойові дії, щоб перешкодити гітлерівцям організувати оборону на проміжних рубежах, — говорив командир полку. — Командування фронту готує вирішальний удар. Ми повинні розколоти вороже угрупування на кілька частин і прорватися до центра міста. Це нелегко. Треба не дати німцям за ніч відпочити і підтягти свої резерви…

Олег Миколайович повертався у батальйон. Настало тимчасове затишшя, і тільки здалеку, з боку вокзалу, чути було приглушений голос диктора:

— Німецькі солдати! Начальник гарнізону генерал від інфантерії фон Лаш звертається до вас у ці важкі години. Кенігсберг треба відстояти за всяку ціпу. Поки у місті залишається хоча б один німецький солдат, росіяни в нього не ввійдуть. Перемога або смерть! Ми не здамося ні при яких умовах!..

«Останній зойк злочинця, засудженого до поразки самою історією», — підсумував цю промову Сергєєв.

Усю ніч не затихав гуркіт артилерійської канонади, йому вторив стрекіт кулеметів, часті гвинтівочні постріли і автоматні черги. Освітлене спалахами ракет, відблисками вибухів, полум'ям пожеж, місто ще жило — жило дивним, напруженим життям приреченого.

А разом з першим промінням сонця, яке ледь пробилося крізь суцільну завісу диму і гару, знову почалася артилерійська підготовка. Цілий день тривали жорстокі бої. Гітлерівське командування ввело свої останні резерви — загони фольксштурму, поспіхом зібрані і майже ненавчені.

Десь опівночі до батальйону Сергєєва несподівано прибув командир дивізії полковник Толстиков.

— Зумієш виконати важке завдання, комбате? — спитав він.

… Через дві години Сергєєв вишикував свій батальйон під кам'яними опорами взятого мосту і виголосив зовсім коротку промову:

— Спасибі. Билися, як і личить гвардійцям. Недарма наша дивізія має назву Московської. Жодного разу не зганьбили свого імені. Командирам рот представити всіх, хто відзначився, до нагороди. Борисенко, до мене!

Писар батальйону підбіг до комбата,

— Приготував?

— Так.

— Пиши.

— Багато вивісок писав я на своєму віці, — розповідав потім товаришам Борисенко, — але ця була найкращою моєю роботою.

Писар сказав правду. Рівними білими літерами на темній цеглі опор він вивів: «Цей міст взяли у квітні 1945 року гвардійці з'єднання полковника Толстикова». Так і лишився цей напис тут, нагадуючи калінінградцям про справи грізні і суворі.

А вранці батальйон разом з іншими підрозділами ввірвався в будинок Південного вокзалу. Вдень 8 квітня стало відомо, що наші війська зайняли порт, оволоділи південно-західною та південною частинами міста, в кількох місцях осідлали залізницю.

Армійська газета вийшла того дня як маленька листівка — складати і друкувати всі чотири полоси не вистачило часу. Навіть самі заголовки малюсіньких заміток були красномовніші за будь-які довгі статті: «Ми штурмували машинобудівний завод», «На захоплених суднобудівних верфях», «Паперова фабрика в наших руках», «Наступ триває», «Пройдено триста міських кварталів», «Атаковано газовий завод», «Припинили опір ще чотири форти», «Хімічний завод взято».

У штабі фронту перехопили радіограму Лаша у ставку Гітлера:

«Прошу дозволу фюрера зосередити наші сили у західному напрямі і зробити спробу прорватися з оточення на захід».

З Берліна негайно прийшла відповідь: «Битися до останку. Всі, хто спробує покинути місто, будуть засуджені до страти». Гітлеру вже не треба було берегти сили, думати про свої війська. Крах наближався. І скажений фюрер намагався ціною життя десятків тисяч людей відтягти остаточну поразку хоча б на кілька днів.

«Битися до останку!» — цими словами він починав свої накази.

«Битися до останку!» — закінчувалися всі відозви фюрера.

«Битися до останку!» — звучало по радіо. «Битися до останку!» — рябіло на сторінках газет.

— Битися до останку — це шлях самогубства! — сказав генерал Лаш, обвівши поглядом людей, що зібралися в його бліндажі. Тут були фюрер міста Вагнер, начальник штабу оборони, гарнізонні військові фахівці, командири дивізій, представники міських властей. Усі мовчали. Не почувши підтримки, але не зустрівши й заперечень, Лаш вів далі:

— Кожному зрозуміло, панове, що німецька держава розвалюється. Керівництво фюрера стає чисто формальним. Берліну загрожує оточення. Нам треба діяти на свій страх і риск, узявши на себе всю відповідальність за можливі наслідки. Проте, — усміхнувся генерал, поглядаючи на перелякані обличчя своїх співбесідників, — проте цю відповідальність готовий узяти на себе я. Наказую військам пробиватися на захід.