Пора розпочинати допит. Але він відкладається до наступного дня: час вичерпано.

Другий день процесу. Засідання відразу ж припиняється: за вимогою оборони, Коха піддали медичній експертизі. Видатні вчені, професори, доктори Александров і Кодейшко через півтори години заявили: обвинувачуваний Кох може брати участь у процесі. Правда, були і деякі застереження — йому дозволялося відповідати сидячи, а засідання мали тривати не більше як п'ять годин.

Суд розпочав перевірку біографічних даних обвинуваченого. Одне за одним лунали короткі запитання і відповіді.

Народився у 1896 році, закінчив народну школу, два класи середньої школи, торговельні курси. Одружений. Дітей не було.

А потім знову почалися зволікання, тяганина — обрана Кохом тактика під час ведення справи. Він відмовився підписати обвинувальний висновок, заявивши, що не розуміє, в чому його обвинувачують. Потім злочинець то знову посилався на стан здоров'я, то просто прикидався дурником, то починав дрімати під час засідання.

Але процес тривав.

Два дні читали обвинувальний висновок. Перед присутніми знову поставали сторінки ганебної історії німецького фашизму.

…З першого вересня 1939 року і аж до кінця війни Кох як один з наближених Гітлера займав найвищі державні посади, здійснюючи політику, накреслену Гітлером та його клікою, — політику фізичного винищення цілих народів, пограбування і знищення колосальних матеріальних цінностей.

Кат швидко багатів. Він став великим землевласником і домовласником. У Кенігсберзі Кох мав чотири величезні вілли у зеленій частині міста і кілька дач на березі моря. Крім того, він загарбав собі близько двадцяти будинків, які здавав квартиронаймачам, одержуючи значні прибутки.

Кох володів великими маєтками. Ще перед війною він одержав як подарунок від Гітлера багатющий маєток біля Кенігсберга — Гроссфрідріхсберг, йому належали маєтки Ернстфельде поблизу Людвігсорта, Нойтіф на Віслінській косі та інші.

В обвинувальному висновку було наведено десятки і сотні прикладів і фактів, що підтверджували страшні злочини Коха.

Гауляйтер славився серед гітлерівців своїм «золотим правилом»: «Краще повісити на сто чоловік більше, ніж на одного менше». У всій своїй діяльності Кох керувався цим своєрідним «законом». Він створив спеціальні поліцейські суди, які знали тільки один вирок — смерть. Він запровадив прилюдні екзекуції у «своїх» областях. За його наказом полягли під кулеметними чергами, загинули у печах концтаборів мільйони ні в чому не винних людей.

Тепер він дрімав у м'якому кріслі, опустивши пишні вуса, схиливши голову і, здавалося, навіть мирно сопів — такий собі хатній, буркотливо-добродушний дідусь біля каміна. І лише коли затих голос секретаря, обвинувачуваний підвів припухлі повіки.

— Визнаєте себе винним? — спитав Бінкевич.

— Ні, не визнаю, — відповів Кох. — Тільки сьогодні я почув про страшні речі, що відбувались у Польщі. Винні в них ті, що перебувають на волі.

— Хто?

— Мені немає потреби відповідати на це недоречне запитання, — глухо відгукнувся обвинувачуваний.

Кілька місяців тягся цей процес, розрахований на два тижні. Кілька місяців петляв і хитрував, прикидався і намагався викрутитись, уникнути відповідальності колишній гауляйтер, колишній рейхскомісар, колишній лідер фашистської партії, кат і вбивця, грабіжник і насильник Еріх Кох.

Чого тільки не почули у ті дні члени суду і представники преси! Виявилося, що Кох — «потомствений пролетар», що ріс він серед жорстоких злиднів, потім був простим робітником, а на фронті у 1915 році став… соціал-демократом! Навіть під час перебування у націонал-соціалістській партії він, Кох, залишався ворогом Гітлера. Всупереч опору реакційної бюрократії, розпочав «соціалістичну індустріалізацію Східної Пруссії». Перетворив цей край у квітучий оазис «соціалізму», добробуту і справедливості. Він боровся не тільки з вітчизняним, але й з англійським капіталізмом, з англійськими концернами. Виступав запопадливим прихильником класової боротьби пролетаріату, його прозвали у партії «більшовиком». Сам Гітлер називав його «революціонером»…

Чудеса. змінювалися чудесами. Судді не перебивали обвинувачуваного. Зате все частіше й частіше лунали вигуки обурення у вдповідь на страхітливі вигадки гітлерівського недобитка, небезпечного воєнного злочинця, ката і вбивці.

— Завтра він скаже, що був комуністом! — голосно промовив хтось із представників преси. Ці слова почули всі. Тільки Кох удав, що сказане його не стосується.

Потім говорили свідки. Процес раз у раз переривався — на кілька годин, на кілька днів: Коху «ставало погано». А свідки все виступали.

— Брехня. Наклеп. Поляки підкуплені. Їх підбурили проти мене. Поляки не мають права мене судити. Це можуть робити тільки мої співвітчизники — німці.

Але й німці вже судили Еріха Коха. Щодня технічний секретар суду приймав і передавав голові десятки, сотні листів з обох частин Німеччини — листів, які лягали новими сторінками у обвинувальний висновок.

Люди не забули злочинів колишнього рейхскомісара. Адже Кох був катом не тільки росіян, українців, поляків, білорусів, але й багатьох німців.

Його «правління» у Кенігсберзі позначилося масовими стратами антифашистів, комуністів, соціал-демократів — тих, чиї родичі тепер вимагали суворої кари «коричневому прусському цареві».

Правда, у Коха знайшлися і захисники — боннські реваншисти. Але їхні голоси заглушила хвиля обурення і гніву, що прокотилася у дні процесу по усьому світі.

Суд врахував вимогу мільйонів простих людей.

9 березня 1959 року воєнного злочинця, гітлерівського ката було засуджено до страти.

Напередодні ухвалення вироку, на закритому засіданні, суд поставив йому запитання:

— Де сховано янтарну кімнату, украдену за вашим наказом з Радянського Союзу?

Кох втупився у підлогу, потім швидко підвів на суддю злобні хитрі очиці і відповів:

— Не знаю.

— Отже, наш список майже вичерпано, — невесело сказав Денисов. — Кого можна було відшукати — відшукали, з ким треба було поговорити — поговорили, хто помер — не воскресне. Лаш мовчить. Герте втік. Файєрабенд виклав усе, що знав. Залишається…

— Залишається Руденко, — промовив Сергєєв.

— Так, Руденко. Міцний горішок! З Києва повідомили, що наукового співробітника на прізвище Руденко у тамтешніх музеях взагалі ніколи не було. Де ж її шукати? Хто вона? Та й чи знає що-небудь важливе для нас? Ось вони, «кляті питання»… Можливо, допоможе газета? Адже відгукуються люди.

Після того, як «Калининградская правда» надрукувала нарис про розшуки янтарної кімнати, потік листів до комісії збільшився. Набагато більше стало і відвідувачів. Але всі вони давали у кращому випадку неістотні відомості, які іноді виявлялися просто вигадками.

На початку серпня, переглянувши ранкову пошту, Сергєєв увірвався до кабінету Денисова:

— Який лист я одержав, ти тільки послухай! Про Руденко!

Звичайно стриманий, Денисов аж підхопився з крісла.

— Ну-у?

— Ось, слухай!