Тимошенко та інші. 7 вересня 1958 року».
Олег Миколайович посміхнувся: «І сюди проникли ці байки про підземелля!..»
Виписавши деякі рядки з книги, Сергєєв пішов далі. Він уважно оглядав зали. У другому відділі виставки було зібрано документи надзвичайної сили: знімки зруйнованого, пограбованого гітлерівцями палацу, матеріали про те, як колектив працівників по камінчику, по малюсіньких деталях збирав те, що уціліло від пожеж. Сергєєв побачив численні проекти відбудови палацу, окремих його частин і приміщень, прочитав пояснювальні таблички і ще раз подумав: «Ні, виставка потрібна, дуже потрібна!»
Перед від'їздом Софія Федорівна довго водила його по палацу. Майже всюди кипіла робота. Виявилося, що вже за планом найближчого року п'ять зал мають набрати свого колишнього вигляду. Гостеві показали клапті шовку з синіми узорами, виготовленого на московській фабриці: він точно повторював старовинну оббивку однієї вітальні; показали, як відроджується візерунок паркету в другій кімнаті, ознайомили з архітектурно-планувальними завданнями, повідомили, що на реставрацію самих тільки фасадів палацу держава асигнувала десять мільйонів карбованців.
— Кажуть, у вас, в Калінінградській області, видобувається дуже багато янтарю, — сказала на прощання Софія Федорівна. — От ми і мріємо: зробити хоча б зменшену копію янтарної кімнати, поки її не знайшли…
Розділ одинадцятий
КІНЦЕВИЙ, АЛЕ НЕ ОСТАННІЙ
Сергєєв прокинувся сьогодні набагато раніше, ніж звичайно. Відчинив вікно, і одразу в кімнату полилися солодкі пахощі бузку.
«Піду погуляю годинку, — вирішив Олег Миколайович, — а потім — до роботи».
Він швидко вдягнувся і легко вистрибнув через вікно у садок. Холодні краплі роси облили його з голови до ніг, наскрізь промочивши сорочку і світлі штани. Олег Миколайович пощулився і засміявся. Потім відламав важку гілку бузку і вийшов на вулицю.
Вузька стежка привела його до форту. Кожного дня Олег Миколайович проходив і проїздив поблизу, і кожного разу в пам'яті поставали грізні квітневі дні сорок п'ятого, коли командир батальйону Сергєєв штурмував останні опорні пункти ворога у зруйнованому, спаленому Кенігсберзі.
Минуло чотирнадцять років. Тільки ледь помітний напис на стіні форту, чванливий напис з кількох слів: «Дойче, геденкет унзерен колоніен!»[20] —нагадує про те, що відійшло і не вернеться сюди ніколи. Відійшло і не вернеться…
Сергєєву пригадався погожий ранок 30 квітня 1956 року. Тисячі калінінградців слухали тоді в аеропорту виступ Микити Сергійовича Хрущова, який щойно повернувся з поїздки до Англії. Тисячі городян палко аплодували Першому секретареві Центрального Комітету у відповідь на його слова:
— Хай живуть радянські люди, які заселили ці землі, що навіки залишаться соціалістичними!
Ось як іноді буває: одна фраза раптом осяває те, що досі лишалося неусвідомленим по-справжньому.
«А й справді, попрацювали на славу, — міркував Олег Миколайович, задумливо поглядаючи на ліниву воду каналу. — Скільки понабудували! Тільки жилої площі стало тепер вдвічі більше, ніж дісталося нам після війни. А підприємства! Вагонобудівний завод, ливарно-механічний, рибоконсервний, баштових кранів, торговельного машинобудування… Лише заводів десятків зо два. І фабрики — меблева, трикотажна…»
Сергєєв шпурнув у червону стіну форту голиш. Не долетівши, камінь булькнув у воду, швидкі кола пробігли сонною поверхнею і розтанули. Олег Миколайович пішов далі. Забута гілка бузку лишилася на високому схилі берега.
Минувши трамвайну зупинку, на якій уже стояло двоє ранніх пасажирів, Олег Миколайович вийшов до Верхнього озера. У цьому році його вирішили — вперше після війни — очистити від сміття і мотлоху. Кілька днів тому воду почали спускати, і тепер вона повільно спадала, оголюючи мулисте дно, вкрите корчами, камінням, рештками розбитої техніки. Вдень на мілинах копошилися всюдисущі хлопчаки, посередині озера сиділи у човнах зосереджені рибалки. Тепер тут безлюдно. Тільки якийсь неспокійний рибалка повільно вигрібав на середину.
«Хто він? — подумав Сергєєв, поглядаючи на непосидющого вудильника. — Інженер з трикотажної фабрики? Чи слюсар з ремонтно-механічного? А може, вчитель двадцять п'ятої школи? Звідки він приїхав сюди — з Москви, Пскова, Вологди чи Удмуртії? Цього я не знаю. Та це й не має значення. Важливо інше: обжився чоловік, не відчуває себе тут ні гостем, ні тимчасовим пожильцем. Придбав човен, а можливо й будиночок собі звів. Словом, влаштувався тут міцно. Надовго. Назавжди. Отакі, як він, неквапливі, небалакучі хазяйновиті люди й будували це місто, воскрешали його — будинок за будинком, квартал за кварталом, вулицю за вулицею…»
Веселе сонце. пробивалося крізь густу крону каштана і світлими плямами лягало на зелене сукно письмового столу.
Товстим синім олівцем Сергєєв робив позначки: «Розібратися і доповісти»., «Цікава пропозиція. Перевірити і запросити автора», «В архів». Звичайна пошта головного архітектора… І раптом олівець застиг у повітрі. Олег Миколайович прочитав:
«У 1951 році я закінчував будівельний технікум. Якось мені довелося знімати план будинку, що мав ремонтуватися.
Склавши ескіз підвалу і проставивши розміри, я почав «ув'язувати ланцюжок». Виходило казна-що: одна стінка коротша за другу на три метри! Тоді я вирішив накреслити план підвалу в масштабі. У плані біля сходової клітки визначилася «біла пляма» — квадратна кімнатка метрів зо три в поперечнику. Круг неї були капітальні стіни.
Роздумувати, що це за приміщення, у мене не було часу. Потім все забулося. І тільки тепер, прочитавши про розшуки янтарної кімнати, я пригадав цей випадок, мабуть, тому, що будинок міститься на Барнаульській вулиці, про яку згадується в нарисі.
З повагою Куликовських».
Незабаром Сергєєву потрапив до рук ще один лист.
«Дорогі товариші!
Прочитавши матеріали про розшуки янтарної кімнати, я пригадав, що у 1949 році мій син разом з іншими дітьми грався в районі форту, розташованого на виїзді з Калінінграда на Зеленоградськ, і приносив знайдені там монети, серед них і чеканення XVII–XVIII століть. Можна гадати, що деякі колекції музеїв Кенігсберга були заховані саме в цьому форту. Вважаю, що там варто пошукати.
Закаєв.
Калінінград, Похідна, будинок 11».
«А Ганнуся, здається, мала рацію! — задоволено подумав Олег Миколайович. — Мабуть-таки ще рано ставити хрест».
Він почав складати листи у папку. Але в цей момент двері відчинилися, і ввійшов Денисов.
— Головному архітекторові — привіт! — весело промовив він. — Ну, як їздилося? Ти, бачу, повеселішав. От; брате, а то вже й кидати збирався. Кинути легко, знайти важко. — Денисов підсунув до себе стілець. — А ми теж не дрімали. Ось послухай. Новина номер один. Знайшли закритий наглухо підземний хід, який з'єднує Південний вокзал з центром міста. Як показали обміри, хід іде під теперішнім тунелем. Поки що чіпати не наважилися, треба щоб спочатку його сапери оглянули. Новина номер два. На Великій Торговій, де — пам'ятаєш, нам казали? — є нібито якийсь колодязь, сапери знайшли під бруком кладку. Не бурили — небезпечно, близько Балтрибтрест, рибний інститут, жилі будинки. Теж потрібен час для обслідування району. А от іще: Ганна Єгорівна Бредова. Живе на Барнаульській, будинок № 2, старожил Калінінграда. Розповіла…
— Олегу Миколайовичу, пробачте, принесли пошту, — перебила секретарка. — І про янтарну кімнату є.
— Дякую, зараз глянемо…
— Почекай, Олегу Миколайовичу, давай уже закінчу, — попросив Денисов. — Слухаєш?
20
«Німці, пам'ятайте свої колонії!» (нім.).