Я почав часто відвідувати лібату орованду — хатину для гостей. Порівняно з моїм куренем вона здавалася справжнім палацом. Найчастіше я приходив туди надвечір. Тубільці поверталися з городів, де працювали весь день, і ми довго розмовляли. Частенько сюди навідував ся й Лахо. Ми так заприятелювали з вождем, що він сам почав запрошувати мене до цього своєрідного готелю. Інколи тут збиралося душ до десяти найвидатніших людей селища. Старійшини сідали на нарах, і при світлі вогнища, розкладеного на підлозі, починалися розмови.

Якось увечері Лахо прийшов стривожений і схвильовано запитав: невже я незадоволений біляр бома — плем'ям бома? Чи мені не до вподоби їхня їжа, чи люди набридли? Чи, може, хтось мене образив? Я здивовано відповів, що ніхто мене не ображав. Навпаки, всі ставляться до мене по-дружньому, годують — краще й бути не може. І взагалі, чому він думає, що я незадоволений?

— Ти ходиш по городах біляра занго, — сказав вождь.

І пояснив, що люди з племені занго, яке живе на березі океану, буцімто кілька разів заставали мене у себе на городах. Чого мені там треба? Невже я збираюся залишити плем'я бома і перейти до племені занго? О, плем'я занго нехороше! Уїн біляр — погане плем'я.

Я збентежено запевняв вождя, що ніколи не ходив у затоку до племені занго і навіть гадки такої не мав. Але ж люди з племені занго розповідають, що пакегі гена ходить до їхніх городів рвати ямс, таро та банани. Він справді ховається від людей, проте його бачили кілька разів. Тепер жінки й діти бояться ходити на городи.

Плем'я занго — це те, що хотіло перетопити нас в океані. Але хто ж той пакегі гена? Не інакше, як капітан Стерн. Він був добрий плавець, — мабуть, урятувався і от тепер краде овочі з городів біля затоки, щоб не вмерти з голоду.

Ми сиділи на ослінчику біля лібати орованди. Сонце заходило. Майдан був уже в тіні, а на верховітті ще пломеніли рожеві відблиски. Спека почала спадати.

Підійшов Габон. Це був мовчазний чоловік, і, можливо, тому плем'я його поважало: тубільці не любили балакунів. Витягши з кисета кілька сухих листків, Габон скрутив цигарку, припалив од вогнища в курені й сів біля нас на ослоні. І на мій превеликий подив, він повторив те саме, що й Лахо: буцімто я лажу по городах племені занго.

— А хіба це так погано, коли людина зірве собі диню, щоб попоїсти? — запитав я.

— Ні, — відповів Габон. — Не це погано. Я про інше…

— А саме?.

— Те, що пакегі не хоче жити з нами. Андо збирається перейти від нас до біляра занго.

Лахо знову почав доводити, що біляр занго — уїн, біляр занго — вороги біляра бома, і якщо пакегі перейде до них, він теж стане ворогом.

Тільки тепер я зрозумів тривоги старійшин: вони боялися, що я перекинуся до їхніх ворогів.

Підійшов якийсь хлопець з капловухим собакою на руках; собака скавучав і пручався. Лахо наказав хлопцеві приготувати нам вечерю. Схопивши собаку за задні лапи, хлопець щосили вдарив його об землю й поніс до села.

Сонце зайшло. Настала ніч. Ми зайшли до лібати. Лахо розворушив вогонь, і в хатині стало видно. Ми посідали на нарах. Габон почав мене вмовляти:

— Не переходь до біляра занго. Біляр занго — уїн… Арикі — уїн… Тана Боамбо — уїн…

Я згадав тану Боамбо. Це той самий велетень з трьома поясами, який зачинив нас у хатині, а потім наказав кинути в океан. Ні, нізащо не повернувся б я до його племені, до того самого племені, яке винесло нам смертний вирок… Це ж від них я тікав у ту пам'ятну ніч і прийшов аж сюди, в гори, рятуючи життя… Але кому ж із двох пощастило врятуватися: капітанові чи Грею? А може, обом? Як з ними зустрітися? Де їх знайти?

Я сказав старійшинам, що знаю білу людину, яку бачили на городах племені занго. Він — пакегі нанай — хороша біла людина, і я мушу його відшукати.

— Хочеш жити з ним? — запитав Лахо.

— Ні, думаю привести й його сюди.

Габон сказав, махнувши в бік моря:

— Не ходи туди.

Але, незважаючи на їхні вмовляння, я твердо вирішив піти до затоки. Треба знайти ту білу людину, будь-що врятувати її. Певно, їй доводиться переховуватись у лісі понад затокою й харчуватися краденими овочами, як це робив і я сам в перші дні після втечі. Живе, мов той звір, якого переслідують мисливці. Я повинен, я мушу привести його до цих добрих людей…

Лахо ще раз порадив мені не йти туди. Він боявся, що зі мною може скоїтись якесь лихо. Мовляв, якщо люди з біляра занго впіймають Андо, вони засмажать його на вогні і з'їдять. Прямо так і сказав: з'їдять.

— А хіба біляр занго їсть людей?

— Їсть! — відповів Лахо.

Габон теж підтвердив, що плем'я занго їсть людей.

— А біляр бома? — запитав я, і в серці в мене похололо.

— Біляр бома теж поїдає своїх ворогів, — промовив Габон.

Лахо пояснив, що ці племена — бома і занго — ворогують між собою, а час від часу й воюють. Захопивши полонених, вони вбивають їх і з'їдають. А Габон додав, що «діо гена» — десять місяців тому — біляр занго впіймали під час сутички двох їхніх поранених і з'їли їх. Але плем'я бома помститься. Недалеко вже той день, коли плем'я бома нападе на плем'я занго, щоб полонити двох ворогів. І тоді буде «бурум — ау» — свято з музикою й танцями.

— Невже ви їх з'їсте? — у мене аж здавило в горлі.

— Хе-хо! З'їмо! — відповів Лахо.

— Так це ж… це ж… дуже погано! — задихаючись, промовив я.

У відповідь Лахо тільки зареготав. У його очах тепер спалахували якісь зловісні іскорки.

— Стривай, я зараз тобі щось покажу, — сказав вождь і вийшов з хатини.

— Куди він? — запитав я Габона. Той тільки знизав плечима.

Хвилин за десять Лахо повернувся, радісно виблискуючи очима. На грудях у нього висіла низка з п'яти людських щелеп.

— Дивись! — гордо випнув груди вождь. — Це наші вороги з племені занго. Я їх убив. За це плем'я обрало мене вождем.

– І ви їх з'їли? — ледь чутно промовив я. В мене пересохло в горлі, а язик став мов дерев'яний.

Лахо ствердно кивнув головою, його величезні серги гойднулись і зловісно заблищали проти вогню.

Мене аж морозом сипонуло. Значить, я потрапив до людожерів. Невже це правда? Адже на вигляд вони такі сумирні, навіть полохливі! Так і хотілося спитати, чи доводилось їм їсти білих людей, але я стримався.

— Уїн-уїн… Дуже погано… — промовив я.

Лахо здивовано глянув на мене. Потім сказав, що вони з'їдають своїх ворогів лише під час війни. З'їдають усіх: і вбитих, і полонених. Через те ніхто не здається в полон.

Хлопець, який на наших очах убив собаку, приніс дерев'яну тацю, повну печені з ямсом.

— Що це за м'ясо? — запитав я.

— Пакегі сам бачив, як я вбив собаку, — трохи ображено відповів хлопець.

М'ясо як м'ясо. Коли б я не знав, з чого воно, і мені сказали, що це — телятина, я б повірив. Лахо з Габоном уплітали, аж за вухами лящало. Я віддавав перевагу ямсу, проте покуштував і м'яса. Собачина — ну й що ж! Добре, що хоч не людське м'ясо…

Чекаючи, доки ми наїмось, хлопець сидів на нарах, повернувшись до нас спиною. Потім забрав порожню тацю й вийшов геть. Скрутивши товсту цигарку і припаливши від вогнища, Лахо затягнувся разів два й подав Габону. Той потягнув кілька разів і подав цигарку мені. Я відмовився.

— Так ідеш розшукувати білу людину? — запитав Лахо.

— Завтра ж, — відповів я.

Лахо підвівся з пар і, сказавши «тауо ала», пішов додому.

Взявши з вогнища головешку, Габон розвів невеликий вогонь біля самих нар. Я примостився на другому кінці. Протягом ночі він кілька разів уставав підкладати дров. Старому вже, мабуть, холодно.

У горах, високо над рівнем моря, ночі були холодніші, ніж на узбережжі. Але мені, людині півночі, і тут здавалося жарко. Я звик до наших морозних, сніжних зим, І ці нічні «холоди» впливали на мене не більше, ніж приємний душ. До того ж я був одягнений, а Габон — голий. Але чому він не пішов спати додому? Що це старику заманулося ночувати в моїй хатині? Не інакше, як стереже мене. Боїться, щоб, бува, не втік до племені занго…