— Гахар, — відповів він.

— А тебе? — звернувся я до іншого тубільця. Цей був набагато молодший за першого, з буйним пушистим чорним волоссям, яке аж блищало проти сонця, мов намазане дьогтем. Величезний гребінець, що стирчав над лобом, здавався козирком.

— Таной, — відповів юнак.

Третього, низького й худого, з маленьким обличчям, звали Індалом.

«Гахар» — значить птах, «таной» — дерево, а «індал» — папуга. Я й раніше помічав, живучи серед племені бома, що тубільці називають своїх дітей іменами, які означають назву дерев або тварин.

Витягши з кишені портсигар і запальничку, я взяв цигарку й припалив. Тубільці дивились, ошелешені. Вони вперше в житті бачили запальничку і навіть не гадали, що вогонь можна добувати так швидко й просто. Це для них було справжнім дивом, громом з ясного неба.

Я погасив запальничку й підніс портсигар Гахарові, але старик одступив назад. Тоді я сам подав йому одну цигарку. Клацнула запальничка, і Гахар знову відступив.

Біля човна догоряло кілька головешок. Старий тубілець пішов і припалив од них. Індал з Таноєм теж узяли по цигарці і теж припалили від головешки.

Я сів на пісок і запропонував тубільцям теж сісти. Вони несміливо посідали навпроти. Літні чоловіки підігнули ноги під себе, а Таной став трохи осторонь навколішки.

— Каа ну, — сказав я, і він зараз же підсунувся ближче.

Їхня мова була майже така, як і мова племені бома. Відрізнялись тільки деякі слова, проте це не заважало нам розуміти один одного.

В кишені в мене залишалося ще одно «диво» — останнє. Витягши маленьке дзеркальце, я подав його Гахарові. Углядівши в ньому самого себе, він аж одсахнувся: не стільки від переляку, скільки від несподіванки. Мабуть, йому не раз доводилося бачити своє відображення в калюжах, але так ясно — ніколи. Дзеркальця справили на тубільців ще більше враження, ніж консервні банки, намисто, цигарки й запальничка, а всі «дива» разом так ошелешили сердешних, що вони тепер тільки очима лупали.

Я попросив у них човен. Гахар дозволив узяти, який мені сподобається.

Ми пішли до стоянки. Я знову звернув увагу на те, що човни були видовбані з суцільного стовбура. На деяких з них посередині стирчала бамбукова щогла, а на щоглах замість паруса висіла рогожа. Ніс і корма човнів були довгі й загнуті вгору, мов полоззя саней. До бортів більших човнів були поприв'язувані довгі розколоті навпіл колоди, від яких судно було стійкіше. Мої очі зупинились на чималому човні — і Гахар з Таноєм та Індалом негайно потягли його до води. Хоч таку колоду важко було порівняти з нашими зручними й швидкохідними човнами, проте нас це анітрохи не бентежило.

Коли ми вже відпливли далеченько, тубільці щодуху дременули до селища: мабуть, аж тремтіли від нетерплячки якомога швидше розповісти своїм односельцям про зустріч з «білими людьми з місяця» і похвастатись «коштовними» подарунками.

Піднявшись на палубу, капітан вирішив спробувати мокрі патрони. Гвинтівка тільки клацнула.

Мій приятель Гахар. «Нанай кобрай» Даремні побоювання Стерна. Полювання. Чому не приходить Лахо? Полювання на черепах.

Між Гахаром і мною зав'язалася справжня дружба… Наступного дня, після першої нашої зустрічі, він привів до затоки душ десять тубільців, озброєних списами й стрілами. Вони зупинились на узліссі, не наважуючись підійти до човна, де сиділи ми з капітаном. Нарешті Гахар набрався мужності, кинув свій спис на землю й підійшов до нас. В нагороду я дав йому вузеньку смугасту ситцеву стрічку. Він обв'язав нею голову і пішов до товаришів показати подарунок. Тоді й інші, покидавши списи в лісі, нерішуче, крок за кроком почали підходити все ближче й ближче до нас. Я роздав кожному по стрічці. Як же вони раділи, обмацуючи пальцями стрічки! І як сяяли їхні очі!

Гахар весь час торочив:

— Андо — нанай пакегі, Андо — хороша біла людина…

Не забув, як мене звуть. Він попросив цигарку і сказав, щоб я «зробив вогонь». Коли клацнула запальничка, старик урочисто вигукнув:

— Дивіться, Андо робить вогонь без дерева! Я вам казав?!.

Але цигарку припалити від запальнички не наважився. Припалив од головешки, яку тримав у руці. Я дав по цигарці й іншим тубільцям. Вони з'юрмились навколо Гахара припалювати.

Містер Сміт придбав у Александрії лікарський чемоданчик. Я взяв чемоданчик з собою — вирішив вилікувати рану Гахара. Витягши маленьку пляшечку з янтарно-жовтим риванолом, я пояснив старику, що це — нанай кобрай («хороші ліки»). Якщо він дозволить перев'язати: собі руку, рана швидко загоїться. На превелику мою радість, Гахар погодився. Я промив рану риванолом і перев'язав бинтом, загадавши, щоб завтра прийшов на перев'язку. У іншого тубільця на нозі була гнійна рана, яка від морської води ще дужче роз'ятрилась, але той рішуче відмовився від моїх ліків.

— Чому? — запитав я.

— Кобрай уїн — ліки нехороші, — відповів він.

— Звідки ти знаєш, що вони нехороші?

Тубілець не відповів. Гахар стурбовано запитав, чи не помре й він од моїх ліків. Я почав його заспокоювати, але, мабуть, мої слова не переконали старика. Вся його постать і розгублене обличчя виражали занепокоєння.

Нарешті, пов'язавши голови стрічками, тубільці подалися до лісу, де лежала їхня зброя. Капітан, який весь час сидів у човні, не випускаючи гвинтівки з рук, вигукнув:

— Стережіться, вони пішли по свої списи! В лісі повно озброєних дикунів.

— А ви звідки знаєте? — запитав я, вдивляючись у темряву лісу.

— На власні очі бачив! Ви тут розмовляли з цими, а вони тим часом з-за дерев за нами стежили. Я певен, що вони зараз на нас нападуть. Негайно сідайте в човен і відчалюйте!

Але я, не звертаючи уваги на застереження, стояв і дивився вслід тубільцям. Трохи згодом вони повернулися. Кожен тримав у руках по кокосовому горіху чи дині.

— На, — виступив уперед Гахар, подаючи мені здоровенний кокосовий горіх.

Я йому щиро подякував і поклав горіх поруч на піску. Інші тубільці теж один за одним принесли свої подарунки, а потім допомогли скласти їх у човен. Попрощавшись з ними, я пообіцяв неодмінно прийти завтра.

— Приходь, приходь! — гукали всі. — Будемо чекати! Як тільки наш човен відплив од берега, з лісу висипало щонайменше півсотні озброєних тубільців і оточили Гахара та його товаришів.

— Ось бачите! — вигукнув капітан. — Я вам казав, що в лісі повно озброєних дикунів!..

— А чому б їм там не бути? Вони роблять те саме, що й ви.

— А що я таке роблю? — здивувався капітан.

— Сидите в човні з гвинтівкою в руках і стережете мене від них, а вони ховаються в лісі, щоб допомогти своїм товаришам, якщо ми нападемо на них.

Плантатор уже чекав нас на палубі. Углядівши дині й кокосові горіхи, він вигукнув:

— Ого, торгівля, бачу, йде непогано! За метр ситцю — п'ять кокосових горіхів і стільки ж динь. Чудово! — І, посміхнувшись іронічно, додав: — З вас вийде неабиякий комерсант, сер! На Кокосових островах я змушений продавати ситець вдвічі дешевше.

— Це не торгівля, — заперечив я.

— А що ж це таке?

— Обмін подарунками.

— Дурниці! — засміявся плантатор, але, згадавши щось, трохи лагідніше додав: — Не гнівайтесь на мене, сер, я не хотів вас образити. А щодо торгівлі, то вона скрізь однакова. Ось тільки що ми будемо робити, коли скінчиться весь ситець і намисто?