Він вийшов, і в мене наче тягар з плечей упав.

До цього мені тільки раз доводилося пройти всіма вулицями селища, та й то у ролі полоненого. Я щодня бував на березі малої затоки, розмовляв з тубільцями, лікував їх рани, але між нами все ще лежала тінь недовіри. Тепер, думав я, кригу зламано. Віднині я мав жити в лібаті орованді, в такій самій, як колись у племені бома. Це означало, що я буду гостем племені. Всі вважатимуть мене другом, вільно й спокійно приходитимуть до мене в хатину, а може, й мені дозволять навідуватись у селище. Тепер я щоранку зустрічатиму схід сонця на березі океану, а ввечері милуватимусь прекрасними барвами тропічного заходу. Хвилі настирливо битимуть у крутий берег піді мною, а я тихо посміхатимусь над їхнім безсиллям поглинути мене. Хто сказав, що життя — нудна, нікчемна й зайва річ? Хіба є на світі щось величніше й дорожче за життя!

Вечеряли всі разом, посідавши навколо вогнища в хатині вождя. На рогожі перед кожним з нас стояв дерев'яний онам, повний різних страв. Пили малоу — кокот сове вино, яке господиня раз у раз наливала з великого глечика в кокосову шкаралупу. Всі почували себе дуже добре. Навіть Боамбо посміхався, хоч нога в бідолахи ще не перестала боліти. Вечеряти він не захотів, але кокосова шкаралупа з малоу стояла біля нього на нарах, і вождь часто прикладався до неї. Господиня весь час запрошувала мене:

— Їж, їж…

Амбо від радощів не знав, що робити: то схоплювався й підбігав до батькових нар, доливаючи йому вина, то знову сідав біля вогнища, підібгавши під себе ноги, й починав лаяти Арикі. Це він, мовляв, у всьому винен. Він і ніхто інший. Пізніше я дізнався, в чому полягала провина Арикі, але того вечора я нічого не розумів та й не допитувався. Для мене зараз найголовніше було те, що вождь племені не загинув, а я дістав дозвіл жити в хатині для гостей.

Зінга тихенько заспівала, і всі замовкли.

Ябом аро-ро-о-о,

Ябом аелаа-а-а,

ЯСюм-бя гена-а-а,

Ге-ноу ла-а-а…

В її голосі, здавалося, бринить спека тропічного дня і приємна прохолода ночі, плескіт хвиль і тихе дзюрчання гірських струмочків, ледь чутний подих вітру і страхітливе завивання бурі. Здавалося, що всі сили природи вливаються дивною мелодією в чарівну пісню дівчини.

На яхту я повернувся пізно вночі. Капітан і плантатор думали вже, що зі мною трапилось якесь лихо.

Старий Іспанський географ мав рацію: тубільці справді були дуже гостинні й миролюбні люди. Зовні вони вже не злапалися мені схожими один на одного. У декого з них була чорна шкіра, вилицюваті обличчя, вивернуті губи, кудлаті брови й приплюснуті носи. Але серед них були й з світлішою шкірою шоколадного кольору, з правильними рисами обличчя, з рівними носами і тоншими губами. Не могло бути ніякого сумніву, що їхні предки — білі. А це наводило на думку, що, можливо, частина Магелланових матросів справді відмовилась повернутися на батьківщину й залишилася на острові Тамбукту. Їхні діти були мулатами, а внуки й правнуки ставали дедалі чорнішими, проте й досі відрізняються від інших тубільців.

Баомбо був таною — головним вождем племені занго. Коли зовсім видужав, він повів мене до вільної хатини, що стояла на березі океану і потопала в пишній зелені пальм, динних та хлібних дерев, і сказав:

— Оце наша лібата орованда. Віднині тут буде твій дім. Живи в ньому на радість нашому племені.

Тоді ще я погано знав звичаї тубільців і зрозумів слова вождя дослівно: живи, мовляв, тут, і наше плем'я буде щасливим бачити тебе щодня і говорити тобі «тауо ала» — на добраніч або «тауо дола» — щасливого полювання.

І тільки пізніше я зрозумів справжній зміст сказаного: живи так, щоб твоє життя приносило користь племені і щоб твоя радість була радістю всього племені.

Зовні хатина, куди привів мене Боамбо, здавалась більшою за звичайну, але нічим не відрізнялась від інших. Вражала своєю вбогістю обстановка лібати. Попід однією стіною стояли довгі бамбукові нари з дерев'яними «подушками», попід другою — такий самий ослін, заставлений горщиками, дерев'яними мисками та шкаралупинами кокосового горіха, які правили за миски й келихи. Над нарами висіла зброя: спис, лук і колчан стріл. Посеред долівки чорніла дучка для вогнища. Біля дучки лежало три камінці, на яких тубільці ставлять горщики, коли варять їсти. Півдолівки було застелено пальмовими рогожами. Посеред хатини на сволоці гойдалася корзина з лози, повна бананів та інших плодів. На стіні навпроти дверей висіло кілька собачих та свинячих черепів. Це свідчило про те, що люди, які до цього жили в лібаті орованді, з'їли кілька собак та свиней. На превелику радість мою, людських черепів я не помітив ніде.

Стеля, як і нари, теж була вимощена розколотими навпіл бамбуковими стеблами. З горища звисала драбинка, зроблена з ліан. На горищі теж можна було спати. Над дверима лібати тубільці зробили щось подібне до дверцят, які виходили на маленький балкончик, сплетений з бамбука та ліан. Знадвору балкончик підтримували два стовпи. Біля хатини стояли ще одні нари, як і в усіх оселях тубільців. На таких нарах їдять, а часом і відпочивають після смачного обіду, а вечорами збираються погомоніти. Неподалік теж була дучка для вогнища і кілька камінців на випадок, якщо комусь заманеться поласувати кокосовим горіхом. Оце й усе начиння.

Над вогнищем у хатині димаря не було. Тубільці топлять «по-чорному».

Прийшли Амбо з Зінгою і сказали батькові, що його хтось кличе. Боамбо подався до села, а я з молоддю поліз на балкончик, який загрозливо рипів і хитався під нами. Проте він міг витримати іще чоловік трьох.

Крізь гілля дерев виднілася велика затока, частина порослого лісом берега і Скеля Вітрів, а ген на північ, спокійно й велично виблискуючи на сонці, розіслався безмежний океан. Над тихою поверхнею затоки коли-не-коли спалахне лускою летюча риба і, накресливши в повітрі досить велику дугу, знову пірне в воду. Мабуть, рятується від акул, що переслідують її.

— Мараро! — сказала Зінга, простеживши за коротким польотом рибини.[16]

Мене ж більше цікавили люди, ніж риба. Я запитав Амбо й Зінги, скільки населення має плем'я, але вони не змогли мені відповісти. Я спробував дізнатися, скільки людей у їхньому селищі, та вони й цього не знали, бо вміли лічити тільки до десяти. Тоді я запитав, скільки селищ охоплює плем'я занго. Юнак показав п'ять пальців і відповів:

— Леон-ба!

— А скільки вулиць у вашому селищі?

Амбо показав три пальці:

— Дар.

— А по скільки хатин на кожній вулиці?

Подумавши, юнак показав обидві руки:

— Леон-да.

Отже, на всіх вулицях селища було приблизно тридцять хатин. Якщо в кожній живе в середньому по чо-тири-п'ять душ, то селище налічує сто двадцять — сто п'ятдесят жителів, а всі п'ять селищ — шістсот-вісімсот. Я запитав у Амбо, яке з двох племен більше: бома чи занго? Брат і сестра в один голос відповіли, що плем'я занго більше. Плем'я бома, мовляв, невеличке. Воно майже вдвічі менше.

— А чому плем'я занго і плем'я бома ворогують між собою? — поцікавився я.

— Бома — уїн-уїн, — відповів Амбо.

— Чим же воно нехороше? Що погане воно заподіяло вам?

— Біляр бома робить уїн кобрай, — сказав юнак.

Вони пояснили мені, що коли хтось із племені занго залишить десь недоїдок, а люди з того племені знайдуть його, вони роблять «уїн кобрай» — чари, від яких можна захворіти і навіть померти.

Я спробував переконати їх, що все це вигадки, що люди з племені бома теж хороші, але брат з сестрою у відповідь тільки заперечно хитали головою, повторюючи те, що чули від старших:

— Біляр бома — уїн-уїн.

— А Арикі?

— Арикі уїн-уїн, — пошепки відповіла Зінга.

— А чому він дозволив мені жити в цій хатині?

— О, ти врятував Боамбо від смерті! — вигукнула дівчина.