До нас підбіг тубілець і схвильовано повідомив, що в затоці з'явився скат, — велика й небезпечна риба. Люди бояться напасти на неї, чекають на допомогу вождя.

Глянувши на мою двостволку, що стояла біля нарф Боамбо сказав:

— Ходімо. Уб'єш її громом.

Мої гільзи були набиті дрібним дробом для дичини. А скат риба чимала, її можна забити лише крупним дробом, та й то влучивши в голову. Але як пояснити вождеві? Він, як і всі тубільці, був твердо переконаний, що «громи» моєї рушниці — страшенна сила, яка здатна знищити все селище.

На березі великої затоки зібралося чимало тубільців. Всі мовчки стежили за широкою синюватою спиною потвори, що виглядала з води. Це був мармуровий скат — дуже небезпечна риба, яка ударом електричного струму може скалічити людину. Скат був круглий, мов величезна плеската паляниця, метра півтора в діаметрі.

Боамбо сказав, що пакегі уб'є рибу своєю стрілою. Він попередив усіх, що зараз пролупає сильний грім і земля задрижить, як від арамру, і щоб ніхто не лякався. Вождь наговорив мисливцям такого, що не не підбадьорило їх, а навпаки, перелякало на смерть, і вони почали благати, щоб я не робив «грому», інакше всі повтікають у селище. Я пообіцяв, що не буду, і вони заспокоїлися.

Тоді Боамбо наказав сісти в човни і відрізати скату шлях до океану. На березі залишилося не більше десятка озброєних списами мисливців. Їм випало найтяжче завдання: підійти до ската вбрід і, коли інші підженуть його до берега, забити списами.

Вишикувавшись півколом, човни почали наступ. Скат нічого не помічав і спокійно погойдувався на хвилях. Боамбо підняв руку — всі приготувались: одні натягли луки, інші піднесли над головами списи. До древка кожного списа було прив'язано риб'ячий міхур. Завдяки цьому спис летів далі і точніше влучав у ціль. Боамбо змахнув рукою, і в бік ската засвистіло більше десятка стріл. Кілька з них впилися в синювату гладку спину потвори. Скат стрепенувся і вдарив хвостом по воді. Пішли круги, але тубільці не злякались, а немов по команді почали бити веслами по воді й кричати. Скат помчав до берега, де напоготові з піднесеними списами стояли досвідчені мисливці. Він доплив до мілини, але як тільки його черево човгнуло по дну, повернув назад. Тубільці зустріли ската градом стріл і нестямним галасом. Почалося переслідування, яке вселяло жах не тільки в очманілу тварину, а і в душі мисливців. Скат знову кинувся до берега. В його спину вп'ялося вже чимало стріл, але вони тільки більше розлютили потвору. Коли скат удруге виплив на мілину, тубільці, що стояли на березі, кинулися в воду і почали списами завдавати йому тяжкі удари. Вода навкруги кипіла.

Ця жорстока боротьба тривала не більше десяти хвилин. Нарешті скат завмер на зоді. Тубільці витягли його на берег і, підстеливши листя, заходилися потрошити бамбуковими та черепашковими ножами. Вони старанно відібрали кістки, з яких, роблять наконечники для стріл та голки. М'ясо понесли в селище. Ввечері буде великий бенкет з танцями навколо вогнища.

Зінга підбігла до високого берега, і за мить її струнке темно-шоколадне тіло, описавши в повітрі дугу, ластівкою полетіло вниз. Вода розступилась і поглинула дівчину. В усі боки розлетілися тисячі краплин, веселкою спалахнувши на сонці. За хвилину Зінга виринула й махнула до мене рукою.

— Стрибай! Головою вниз!

Викупавшись, ми нарвали бананів і посідали в холодку на березі малої затоки.

Вночі йшов дощ — тропічна злива з вітром, але вранці, коли зійшло сонце, небо знову було чисте, ніби умите. В теплому повітрі над островом ще стояв легенький серпанок туману, але й він почав уже танути. Вітер зовсім ущух. Починався один з тих помірно жарких, але дуже вологих днів, що завжди наставали після великої зливи.

Ми їли свіжі, щойно з дерева, банани, і Зінга розпитувала мене про ту країну, де я народився й виріс. І все, що я розповідав, здавалось їй дивною казкою про далекий фантастичний світ, якого вона не могла собі навіть уявити. Зате мені він був дуже добре знайомий: цей світ міцно тримався в моїй пам'яті, в крові, в кожній клітині тіла і не давав мені спокою.

Мати, мудра, тиха й роботяща селянка, часто називала мене неспокійною душею, бо я ніколи не зупинявся на досягнутому і завжди сам собі вигадував труднощі, які нерідко потьмарювали радість перемоги. Ось хоча б і тепер: замість того щоб милуватися чарівною природою і жити спокійно серед цих нехитрих і лагідних людей, я думав про Сміта. Плантатор сидів у яхті, мов у тюрмі. Але про те, щоб він зійшов на берег, Арикі й слухати не хотів. Я прагнув допомогти Сміту, але не знав як. Його доля була повністю в руках головного жерця, а той від однієї згадки про третього пакегі шаленів і плювався.

Думав я і про Канеамею. Дочка жерця мала чуйне серце. Щоб врятувати мене від підступів свого батька, вона заявила йому, що збирається стати моєю сахе. Дівчина боялася за моє життя, оберігала мій спокій. Їй невластива була батькова злобність і заздрість. А що якби попросити Канеамею якось допомогти Сміту? Звичайно, не треба обіцяти батькові вийти заміж за плантатора. Сміт був похилого віку. Може, вона вблагає старого не переслідувати плантатора? Для цього необхідно познайомити її з англійцем. Але як? Сміт нізащо не наважиться зустрітися будь з ким з тубільців на березі, та й Канеамея навряд чи погодиться на таємне побачення з незнайомим пакегі. А поїхати на великий човен, до якого тубільні не підпливали й близько, вона, мабуть, побоїться. Яхта вважалася чимось небезпечним, і рибалки, їдучи в відкритий океан ловити рибу, обходили її десятою дорогою. Ні, Канеамея нізащо не погодиться. Тим більше, потай від усіх…

Тоді мені спало на думку інше: запросити на яхту спочатку Зінгу, а потім уже обох дівчат.

Сонце наближалося до зеніту. Зінга підвелась і зібралась іти додому: мати кудись пішла й доручила їй зварити сьогодні обід. Тоді я попросив, щоб перед заходом сонця вона знову прийшла сюди. Мовляв, поїдемо на човні до великої затоки.

— Зустрічати схід місяця, — додав я. — Хочеш?

Вона погодилася.

Сонце схилялося над океаном. Легенький вітерець тихо шарудів у густому верховітті. Спека потроху спадала. Паш човен плавно погойдувався на хвилях, що гуляли по всьому неосяжному простору Великої води. Зінга впевнено, мов досвідчений рибалка, веслувала. Високі пагорби палали в рожевому промінні призахідного сонця, а над долинами нависли довгі тіні гірських вершин. Водоспади яскріли проти сонця, мов ріки розплавленого золота, а на джунглі вже насувалась чорнильно-фіолетова півтемрява ночі. Човен повільно наближався до скель, що височіли над водою, ніби витесані людською рукою колони. Ось і ті дві скелі, між якими застряла наша яхта.

— Глянь! Глянь! — смикнула мене Зінга за рукав. Вона побачила яхту.

— Їдьмо туди, — сказав я,

— Ні, ні! Не хочу!

— Чому?

— Боюсь…

— Не бійся, — заспокоював я дівчину. — Нічого страшного там немає. Я ж з тобою…

Човен тихо торкнувся борту яхти. Я став ногою на трап і подав дівчині руку. Вона нерішуче піднялась на палубу. Потім гвинтовий трап довів нас до їдальні, розташованої на нижній палубі. Міцно вчепившись за мою руку. Зінга несміливо, але покірливо йшла за мною.

Мої англійці сиділи з каюті плантатора. Грім з ясного неба не вразив би їх так, як наша поява.

— Це Зінга, дочка вождя Боамбо, — відрекомендував я, входячи з дівчиною до каюти.

Сміт підвівся з кушетки.

— Дочка вождя? — здивовано пробелькотів він. — Цебто принцеса острова?

— Нехай буде й принцеса, якщо вам так більше подобається…

— Чому б і ні? — сказав плантатор, вклоняючись дівчині. — Вождь кожного племені — це маленький король. Ваш візит для мене дуже висока честь, міс…

Він простяг дівчині руку, готовий прикластися губами до її руки, але Зінга відвернулась од нього, зніяковіло глянувши на мене, немов питала: «І чого цей пакегі так кумедно вихиляється?»