Промова тани Боамбо відзначалася лаконічністю і діловим тоном.

Після промови всі розбрелися по лісу, шукаючи затишне місце для ночівлі.

На світанку Боамбо, розділивши мисливців на дві групи, наказав їм розсипатись ланцюгом на відстані кількох кроків один від одного. Ланцюги флангами сягали гірських схилів, що здіймались обабіч долини. Коли всі приготувалися, Боамбо подав знак, і мисливці з галасом посунули до гір. Сполохані бантенги — дикі бики, яких тубільці називали «кро-кро», — тікали з долини до гір, щоб сховатись у густих лісах, алеутам на кожній стежці їх уже підстерігали мисливці.

Я йшов поруч з таною Боамбо, але незабаром мене наздогнав задиханий Амбо і покликав з собою.

Це мене дуже здивувало. Досі він старанно уникав навіть зустрічатися зі мною, полювати ходив тільки з капітаном, а тепер сам прийшов. Чому? Що в нього на думці? Я хотів відмовитись, але він наполягав на своєму. Мовляв, там більше кро-кро, ніж у верхів'ях річки. І селище Каліо недалеко, де ми вже одного разу були, я побачу багато знайомих: ренгаті, Ладао…

Я знову відмовився. Амбо скипів і гнівно крикнув:

— Знаю, чому ти відмовляєшся. Знаю, знаю!

— Чому ж?

— Тому, що боїшся мене! Він тримав себе дуже зухвало.

— Чому я маю тебе боятися? — здивовано спитав я.

— Авжеж боїшся. Арикі правду каже, що ти боягуз.

Для мене не було несподіванкою, що Арикі ненавидить мене, але як Амбо попався на його гачок? Чому він розмовляє зі мною, ніби з ворогом? Я вирішив, що настав час поговорити відверто, і пішов з ним.

Ми йшли стежкою понад річкою: я попереду, Амбо — кілька кроків за мною. Він не поспішав, і я змушений був часто зупинятися.

— Ходім швидше, треба наздогнати мисливців, — нагадав я.

Амбо нічого не відповів. Він недбало перекинув гвинтівку за плече дулом униз, — очевидно, сьогоднішнє полювання не цікавило його. А мені хотілося вбити найбільше бантенгів, щоб стати долахо (першим мисливцем). Тоді б кожний рід охоче всиновив мене: рід завжди пишається своїм долахо. А якщо я не вб'ю жодного бика, мене засміють. «Пакегі має уду, що стріляє громом, а не вбив жодного кро-кро!» Можливо, Амбо саме цього й домагався, тому й зволікав…

— Я прийшов полювати, а не байдики бити, — сказав я і, прискоривши ходу, додав: — Піду наздоганяти інших, а ти роби, як знаєш.

— Стій! — гнівно вигукнув Амбо.

Я повернувся й побачив, що він зняв гвинтівку з плеча. Очі у нього спалахнули хижими вогниками.

— В чому справа? — запитав я.

— Розповідай усе, що знаєш про жерцеву дочку.

— Все! — підкреслив він.

У голосі його бриніли виклик і погроза.

— Що значить «усе»?

— Тобі краще знати що! — грубо відповів Амбо.

Такий тон змусив мене замислитися. Невже йому відомо, що Канеамея приносила мені біле листя, яке Арикі так старанно приховував од мене? Невже Амбо бачив її в ту ніч? І невже це його стріла забриніла в стіні у мене над головою? Не може бути! Ні, ні! Амбо не такий підлотник.

— Гаразд, я скажу тобі все, як було, — промовив я. — Але спочатку ти повинен сказати, чия стріла просвистіла над моєю головою.

Ми стояли один проти одного. Я теж зняв гвинтівку з плеча, міцно стискаючи її в руці.

— Моя, — визнав Амбо.

— Так це ти хотів мене вбити?

— Коли б хотів, не став би цілитись вище твоєї голови.

— Я в ту мить саме нахилився, і стріла пролетіла над головою.

— Не сміши мене, — похмуро сказав Амбо. — Я навмисне вистрілив у ту мить, коли ти нахилився.

— Навіщо?

— Хотів нагадати тобі, що я непоганий лучник. Ти забув про це.

— Невже ти здатний вистрілити другові в спину?

— Ні! Я не пакегі. Я син племені занго! — гордо відповів Амбо.

— Що ж, я не син вашого племені. Але я досі нікого не вбив і ні на кого не напускав кадіті.

Амбо насупився.

— Я зрозумів тебе, — збентежено промовив він. — Я збирався вбити Арикі. Але чому? Знову ж через тебе!

Він говорив правду. Не знаючи, що відповісти на це, я лагідно промовив:

— Навіщо нам сваритися? Що ми з тобою не поділили? Чим я тебе образив? Скажи!

Амбо заговорив про ту буремну ніч і про Канеамею. Він бачив, як вона зайшла до мене, і, доки не вийшла, стояв, притулившись до дерева.

Канеамея колись дала згоду стати його сахе, але я буцімто переманив її, і вона відмовила йому. Тепер, мовляв, я домагаюся, щоб вона стала моєю сахе, та Арикі не дозволяє. Так-так! Арикі не дозволяє, і мені ніколи не бути головним жерцем. Ніколи!

— Це Арикі тобі сказав?

— Так, Арикі. Він тебе ненавидить.

— Арикі бреше. Я ніколи не хотів стати дато Канеамеї. Ніколи! — повторив я, підвищивши голос.

— Арикі говорить правду. А ти брешеш. Ти хочеш стати рапуо. Але май на увазі: цього не буде!

Я вирішив покінчити з неприємною розмовою і роздратовано сказав:

— Що тобі від мене треба? Кажи!

— Я хочу, щоб ти більше не чіпав Канеамею.

— Канеамею? — удавано посміхнувся я. — А чому це ти про неї так піклуєшся? Вона ж не вашого роду. Ти не маєш права захищати її.

Амбо вдруге зніяковів. За звичаями племені, тільки член роду Канеамеї має право вимагати від мене пояснень, якби я справді образив її. Крім того, я нічого такого не зробив, що могло б ославити дівчину, і був страшенно здивований, що Амбо повірив Арикі. Хіба він не знає, що цей дідуган здатний посварити і найкращих друзів?

— Ти сам бачиш, що не правий, — сказав я трохи лагідніше. — Обміркуй усе гаразд, а після великого полювання знову поговоримо.

— Зараз будемо говорити! — злобно крикнув Амбо.

— Що тобі, зрештою, потрібно від мене? — скипів я.

— Хочу тебе вбити!

— За чим же справа? На, вбивай! — Я підступив ближче. — Стріляй!

— Ні, — ступив він крок назад. — Я хочу вбити тебе як людину, а не як собаку. Битися на списах або на луках я з тобою не буду, бо ти цього не вмієш. Зате добре стріляєш із гвинтівки. Ну, чого ж ти мовчиш? Чи, може, злякався? Та ти справді боягуз! Арикі мав рацію!

Від його слів у мене в горлі пересохло і кров ударила в голову. Амбо ставав надто зухвалим.

— Хто стрілятиме першим? — запитав я.

— Вибирай сам. За тобою слово…

— Гаразд, я стрілятиму першим. Ти згоден? Чи, може, відмовляєшся?

Та синові вождя й на думку не спадало відмовлятися. Він добре знав, що я влучно стріляю, і все ж погодився, щоб я стріляв першим. Це було рівнозначно самогубству.

– Іди стань он. під те дерево і приготуйся, — сказав я. — Лічитиму до трьох. Якщо не влучу, лічи й ти до трьох і стріляй.

Я сподівався, що в останню мить він злякається й відмовиться від поєдинку, але помилився. Амбо рішучим кроком підійшов до дерева і став, високо піднявши голову, наче хотів сказати: «Стріляй, ненависний пакегі, я не боюся тебе!»

Я навів гвинтівку прямо на голову:

— Раз!

В мене тремтіли руки. Амбо мовчав.

— Два!

Відстань між нами була незначна. Я прицілився. Варто було натиснути спусковий гачок — і син вождя впав би на землю мертвий.

— Три! — вигукнув я і, піднявши мушку, вистрілив у повітря.

Все тіло охопила слабість, руки й ноги дрижали. Я сперся на гвинтівку й сказав:

— Тепер твоя черга. Стріляй!

— Ні! — вигукнув Амбо. — Ти стріляв не так, як треба. Ти з мене глузуєш, але нічого не вийде! Будемо битися по-мисливськи. Сховаємось у лісі і підстерігатимемо один одного. Кожен має право стріляти, як тільки помітить супротивника. Коли хочеш — можеш знову стріляти в повітря: твоя воля. Але знай, я вб'ю тебе, як тільки помічу. Стережись! Велике полювання починається.

І не встиг я отямитись, як він зник у лісі. Я стояв мов укопаний, не знаючи, що робити. Ховатись у лісі й підстерігати один одного, мов хижаки, — це просто жахливо!

— Стережись! — пролунав удруге голос Амбо. — Велике полювання починається!

В ту саму мить тріснув постріл, над головою в мене просвистіла куля, і під самі ноги впала збита гілочка.