Тільки тепер я зрозумів усю небезпечність полювання на бантенгів. Для того щоб стрілою або списом забити кро-кро, тубільці повинні оточити його з усіх боків і нападати зблизька. Якщо не пощастить убити тварину за першим разом, вона мов скажена кидається на людей. Коли мисливець бачить, що ошаленілий бик наздоганяє його, він миттю падає на землю, а бик, збитий з пантелику хитрістю людини, починає гнатися за іншим. В цю хвилину стріли та списи градом сиплються на жертву і впиваються в її тіло…

За мисливцями невідступно йшло кілька тубільців, які знімали з забитих тварин шкуру, розбирали туші і зносили м'ясо до мисливського табору. Вони ж збирали стріли та списи, що завдали тварині смертельного удару. По них тубільці визначали, хто скільки забив тварин.

Пізньої ночі всі зібрались у таборі. Боамбо оголосив наслідки великого полювання. Виявилося, що я досяг найкращих успіхів: два кро-кро і вепр. Вождь проголосив мене першим мисливцем.

Так закінчилося велике полювання.

Таємні помисли Сміта. Вовк линяє, але норову свого не міняє. Плантація Сміта. Чорного ніяке сонце не вибілить.

Останній місяць я часто відвідував яхту. Смітова бібліотека залишилася там, бо не було чим перевезти на берег важку й масивну шафу, в якій вона містилася. Та коли б і перевезли, шафа однак не влізла б у дверцята хатини. Мене найбільше цікавили наукові книжки, але їх було дуже мало. Проте з п'ятисот томів дещо можна вибрати, і я інколи цілий день просиджував на яхті.

Якось Сміт поїхав зі мною і заходився ритись у бібліотеці. Відтоді він почав з'являтися тут щодня і все дужче II дужче захоплювався читанням. Але мене дивувало найбільше те, що Сміт читав спеціальну літературу з ґрунтознавства й рослинництва островів Зондського архіпелагу, до якого, певно, належав і Тамбукту або принаймні мав подібну флору та фауну. Плантатора переважно цікавила практична сторона питання: як обробляти грунт, які культури можуть рости в цих місцях і як їх доглядати. Захоплення Сміта дуже здивувало мене, проте я не розпитував і чекав, що з цього вийде.

Якось він завітав до моєї хатини й попросив піти разом і ним до Арикі. Я відмовився. Дав собі слово не стрічатися з цим нечесним і зухвалим стариком — і дотримаю його. Тоді Сміт попросив повести його до Боамбо. У нього до вождя були якісь дуже важливі справи, але він не знав мови, і мені довелось іти за перекладача.

— Про що ж ви збираєтесь вести переговори? — запитав я дорогою.

— Хочу просити в нього землі, — відповів Сміт. — Коли б ви знали, яке я уподобав собі чудове місце за селищем, там, де протікає струмок.

– І навіщо вам те чудове місце? — здивувався я.

— Під посів. У мене збереглося різне насіння, яке я віз на Кокосові острови. Тепер я його посію тут. Крім того, посаджу й місцеві культури: таро, ямс, кокосові пальми, хлібні дерева…

— Що ви з усім цим робитимете? — ніяк не міг я збагнути… — Тут і так всього доволі.

— Хочу урізноманітнити свою їжу.

— Хіба ви голодуєте?

— Не голодую, — визнав Сміт, — але й не об'їдаюсь. У мене потреби набагато вищі, ніж у тубільців. У них їжа одноманітна: таро, батати і ямс, потім знову ямс, батати і таро. А це одне й те саме, бо в усіх трьох культурах містяться майже однакові поживні речовини: крохмаль і цукор та ще, може, якийсь вітамін. Їдять ще цукрову тростину, печені коржі, плоди, рибу та молюски… Цього замало, сер. Людина — істота м'ясоїдна, а в тубільців дуже рідко буває на столі м'ясо. Їхніх свійських свиней, собак та курей зовсім недостатньо, а я звик їсти м'ясо щодня.

— Так ви ж збираєтесь обробляти землю, а не тварин доглядати, — заперечив я.

— Це вірно, — погодився Сміт. — Збираюся посіяти деякі культури, щоб урізноманітити їжу. Але справа тут не тільки в цьому. У мене є багато ідей, сер. Я хочу показати дикунам, на що здатна культурна людина. Вони саджають таро та ямс первісним способом. Овочів майже не вирощують, користуючись тим, що природа їм дає в готовому вигляді. Вони просто не вміють використовувати багатий грунт свого острова. А я їм покажу, як треба працювати. Не забувайте, що я плантатор і трохи розуміюсь на землеробстві. От і вирішив робити досліди над різними культурами. Я навчу тубільців знімати по три врожаї щороку.

Ідея Сміта мені сподобалась. Якщо, наприклад, посіяти культури, які на острові не зустрічаються, плем'я матиме від цього велику користь. Різноманітна їжа дуже важлива для людського організму. Крім того, тубільці навчаться обробляти землю й вирощувати різні культури, як того вимагає наука, ідея була справді чудова, і я пообіцяв допомогти Смітові.

— Але з умовою, сер, — сказав він.

— З якою?

— Земля, яку я оброблятиму, і врожай з цієї землі будуть моєю власністю.

Він так підкреслив слова «моєю власністю», що я втратив навіть бажання заперечувати йому. Як не можна вирвати з коренем столітнього дуба, так само неможливо вирвати з свідомості Сміта поняття «приватна власність».

Боамбо погодився. Збагнувши, яку користь племені може принести Сміт своїми дослідами, він дозволив англійцеві робити з тим шматком землі все, що йому заманеться. Більше того: він пообіцяв, що люди з Букту допомагатимуть обробляти грунт.

— Розтлумачте вождеві гарненько, — наполягав Сміт, — що не тільки земля, а і весь урожай належатиме мені.

Боамбо і з цим погодився.

З того дня плантатор почав обробляти свою ділянку. Інколи й ми з капітаном допомагали йому, хоч Сміт щоразу попереджав нас, щоб у майбутньому не мали до нього ніяких претензій. Він, мовляв, збирається зробити собі невеличку плантацію і хоче бути її повновладним хазяїном. Подяка, мовляв, це єдина річ, на що ми можемо розраховувати за свою добровільну допомогу. Крім того, якщо ми бажаємо, він може нас ще й похвалити…

— Ви ж самі якось запевняли мене, — іронічно посміхнувся Сміт, — що похвала — це єдина нагорода мисливцеві за вбиту тварину, чи не так? Тоді я вважав це несправедливим, але ви переконали мене, і я зрозумів, що помилявся.

— Вашим камінцем та по вашій голівці, — сміючись підморгнув. до мене Стерн.

Сміт вибрав собі чималу галявину, вкриту високою травою аланг-аланг, над якою де-не-де здіймалися кущі та дикі пальми. За прикладом тубільців ми підпалили пересохлу траву з усіх боків, і галявина перетворилась на рівний чорний майдан, обтиканий високими обсмаленими деревами. Лишилося найскладніше: викорчувати обпалений чагарник і перекопати землю заступами. Завдання не дуже легке, особливо для людей, що не звикли до фізичної праці. Але ми не дуже й поспішали. Хоч плантація і вважалася власністю Сміта, але ми не вважали його своїм хазяїном, та й він не наважувався нас підганяти. До того ж Сміт і сам частенько сідав у холодку покурити.

Коли галявину було перекопано, тубільці порадили нам обгородити її частоколом, інакше дикі свині вириють усе, що б ми не посадили. Але обгородити таку галявину — не так-то просто. Для цього необхідно нарубати бамбукових паколів заввишки з людину, позабивати їх у землю на відстані сантиметрів десять один від одного, до того ж у два ряди, потім обплести тонкими ліанами і заповнити порожнину між двома рядами ліси гіллям та цурпаллям. На це потрібно дуже багато часу. Але тубільці виручили нас. Спочатку вони приходили подивитись, як ми працюємо, але побачивши, що пакегі копають так само, як і вони, перестали цікавитись. Та коли ми почали робити огорожу, тубільці з'юрмилися навколо нас, давали поради, вчили, як забивати в землю паколи, як переплітати їх ліанами, і непомітно так захопилися, що не встигли ми й навчитися, як огорожа була готова.

Така допомога дуже сподобалася плантаторові.

— Чудові люди, сер! — радів він. — А я був про них далеко гіршої думки. Працьовитий народ, що й казати…