— Звичайно, — відповів я трохи здивований, його запитання було недоречним. Принаймні так мені здалося.

— Ви не образитесь? — знову запитав мене плантатор.

— Ні.

Гаразд, годі слухайте. Ви неспокійна людина. Непоправний ідеаліст, романтик і фантазер це я вам уже не раз говорив. Звідси і йдуть усі ваші нещастя. Казав же я вам, що дикуни небезпечні, — ви мені не повірили. Я радив вам скористатися з прихильності вождя до вас — ви мене не послухали. Арикі хотів зробити вас своїм зятем і спадкоємцем і простягав вам руку — ви її відштовхнули. Чому?

— Я ніколи не прийму руку такого злочинця.

— Злочинця? Це сильно сказано.

— Навпаки, всі слова бліднуть перед його підступністю.

— Ви так гадаєте? Але дикуни іншої думки…

– І вони не люблять головного жерця — ви самі це щойно сказали.

— Але бояться його, а це має значення, чи не так? Він їхній головний жрець. Через свою темноту вони його шанують, як божество. Обожнювання — так би я назвав їхнє ставлення до Арикі. А ви ополчилися проти нього. Навіщо? Заради ваших безглуздих принципів — даруйте на слові…

— Мої принципи у мене в крові, і я ніколи не відмовлюсь од них.

— Так, у вашій крові, вірно. Це ще раз підтверджує стару істину, сказану Сенекою: «Корінь зла не в обставинах, а в душі людській».

— Облиште застарілу філософію Сенеки — вона давно похована під руїнами Римської імперії і ніколи вже не воскресне.

— Навпаки, вона жива, це видно з вашого випадку. Вина у вас самому, а ви її шукаєте в Арикі. Головний жрець норовистий неук — нічого більше. Відмовтесь од ваших принципів, залиште його в спокої, і він слова не скаже проти вас, ручуся!

— Я ж вас не змушую відмовитись од ваших принципів і переконань? Чому ж ви хочете, щоб я відмовивсь од своїх?

— Тому, що не я прийшов до вас за порадою, а ви до мене. І тому, що мої принципи корисні мені, а ваші переконання чинять вам же зло. Ви хочете пробити головою стіну. Ви хочете стріляти горохом по фортеці. Це смішно, сер… Шукаєте істину і справедливість…

— Саме істину і справедливість, — перебив я його.

– І не рахуєтесь з умовами, в яких ви живете. Ви нагадуєте рицаря, що бився з вітряками. Дикуни залишаться дикунами, скільки б ви про них не турбувалися. Що більше ви будете з ними панькатися, то менше вони шануватимуть вас. Тубільці вважають нас надприродними істотами, які все знають і все можуть, а ви їм кажете, що ми такі ж люди, як і вони. Навіщо? Хіба це нам на користь? А, я забув, ви поборник правди… Але що таке правда? Правда має дві сторони і два кінці. Вона, як шабля, — з лезом і рукояткою. Кожна розумна людина візьметься за рукоятку, а ви хапаєтесь за лезо. Справедливість?.. Ну, гаразд! Давайте поговоримо про справедливість. Що таке справедливість? Пусте слово, вигадане для наївних, легковірних людей!.. Знайдіть мені хоч одну справедливу людину, і я вам укажу на тисячу її гріхів. Тільки аллах без гріха, — з іронією посміхнувся плантатор, — тільки він знає істину. Аллах все бачить і все знає, але нічого не каже, — за те йому люди і вклоняються до землі. Хай тільки одне словечко промовить, і вони огудять його. Мовчіть і ви. Удавайте, що нічого не бачите і нічого не чуєте. Залиште головного жерця в спокої, і він вас не чіпатиме. Не втручайтеся в його справи. Якщо ви мені це обіцяєте, — я поговорю з ним, і сьогодні ж увечері жрець знову подасть вам руку. Згодні?

— Ні, не згоден і нічого не можу вам обіцяти. Я ніколи не відмовлюсь од істини і справедливості — хоч як це буде важко мені. Для вас це пусті слова, а для мене вони мають глибокий зміст. Ми з вами люди різних світів, сер. Те, що для вас істина, для мене — брехня; те, що для вас є справедливість, для мене — кричуща неправда.

— Тоді чого ви до мене прийшли? Чим я можу бути вам корисний? — різко спитав плантатор.

— Чим? Скажіть Арикі, щоб замовк. Скажіть йому, хай припинить свої інтриги.

– І це все? — холодно подивився на мене Сміт. Він був ображений, це видно було і з насуплених брів, і з його обличчя, яке трохи зблідло.

— Все.

— Гаразд, я скажу йому.

— Я не заперечуватиму, якщо ви свої слова підкріпите пляшкою коньяку, — додав я.

— Добре, кивнув головою плантатор. — І це зроблю.

Наступного дня до моєї хатини прийшла заплакана Зінга, сіла на нари і затулила обличчя руками.

— Що трапилося? — стривожено запитав я. — В чім річ?

— Уїн-уїн! Дуже погано!

— Що трапилося? Говори!

— О Андо! — схлипуючи сказала вона.

— Помер хто-небудь?

— Ні, Андо! Ще гірше!

— Зжер кого-небудь крокодил?

— Ні, Андо! Ще гірше!

— Що ж тоді трапилося? Говори!

Вона вхопила мене за руку і промовила крізь сльози:

— Тікай, Андо! Тікай якнайдалі звідси!

— Чому?

— Арикі хоче зв'язати тебе і кинути крокодилові. Тікай, Андо! Зараз сюди прийдуть…

— Хто прийде? — схопився я, остовпівши.

— Арикі і його люди. Вони зараз у нас. Арикі говорить: «Крокодилові потрібна жертва. Зв'яжемо Андо і віддамо крокодилові. Тоді він сам піде у Велику воду». А набу сказав: «Ні! Андо — хороша людина, я не згоден». А інші розкричалися: «Андо — погана людина! Кинемо його крокодилові!» Тікай, Андо! Тікай, доки вони не прийшли!

— А багато їх? — спитав я її. — Скільки чоловік послухались Арикі? П'ять? Десять?

— Може, п'ять, а може, й десять, — непевно відповіла Зінга. — Багато. О Андо! Тікай, Андо!..

Вона знову схопила мене за руку і потягла до дверей, але я не зрушив з місця.

Значить, цього разу Арикі не сам. Йому вдалось умовити чоловік з десять тубільців, і зараз він веде їх проти мене. Що робити?

Утекти — було найлегше. Взяти рушницю й сумку з ліками, піти в Каліо і залишитися там, доки не мине буря. Вождь Каліо був моїм другом, він влаштував би мене в якійсь хатині, і я б жив там не гірше, ніж у Букту. Я можу піти і в інші селища — в Зарум, в Хойду або Балду, — і там мешканці прийняли б мене як бажаного гостя. Вони знають, що я лікую людей від різних хвороб і з радістю дали б мені притулок. Але я зовсім не був упевнений, що довгі руки Арикі не дістануть мене й там. У цих селищах були таугі — жерці, які підлягали головному жерцеві. Якщо він звелить їм схопити мене і повернути в Букту, навряд чи вони насміляться порушити його волю. Що ж тоді робити? Тікати до племені бома? Але й до нього я не можу піти. Воно давно вважає мене своїм ворогом. Лишалось одне: тікати в джунглі і переховуватися там, як тоді, коли ми вперше зійшли на острів. Зробити невеликий курінь у відлюдному місці і жити самому, доки Арикі не помре, а потім повернутися, і ніхто нічого мені не скаже. Але я відкинув і цю думку. Втекти — це значить визнати себе винним. Тоді Арикі міг би казати тубільцям: «Я хотів кинути Андо крокодилові, але ви мене не послухали. От він утік, а крокодил чекає жертви. Ідіть шукати Андо і доставте його живим чи мертвим!» І не буде нічого дивного, коли підніметься все плем'я як один чоловік і кинеться шукати мене в лісах. Тоді знову доведеться ховатися від людей, як зацькованому дикому звіру…

Зінга знову потягла мене за руку:

— О Андо! Тікай швидше, Андо!

В цю ж хвилину надворі почувся гомін, і в двері просунулося кілька розкуйовджених голів.

— Тут він! — крикнув хтось.

— Хай вийде! Хай вийде! — закричало кілька голосів.

Чоловік десять тубільців стовпилися біля дверей моєї хатини. У всіх в руках були списи, якими вони погрозливо розмахували. На сонці блиснуло лезо сокири. Це був Арикі, бо він єдиний із тубільців мав сокиру. Я сам йому дав її за згоду дозволити Сміту вільно жити на острові.

— Виходь! Виходь! — знову зчинили галас дикуни. — Ми тебе зв'яжемо й кинемо крокодилові. Виходь!

Їхні обличчя спотворені злобою, очі — страшні, зуби блищали. В розкуйовдженому волоссі стирчало пташине пір'я.

— Назад! — крикнув я і зірвав із стіни рушницю. — Ніхто не сміє переступити поріг моєї хатини! Чуєте!