І Зінга, і Амбо, й Боамбо часто розповідали, що велике свято триває три дні й три ночі. Перших два дні минали в танцях і веселощах на зеленій галявині на березі моря, а третій день був особливо урочистим, ніби вінцем свята: це був день весіль. За звичаєм племені весілля святкувались тільки раз на рік, під час великого свята, і що ближче підходив цей день, то більше хвилювалася молодь. Хвилювалися юнаки, а не дівчата. Жодна дівчина по турбувалася, що може залишитися незаміжньою. Такої небезпеки не існувало, бо жінок на Тамбукту було менше, ніж чоловіків. Чим краще юнак полював, чим більше вбивав кро-кро під час великого полювання і чим хоробріше поводив себе у битві з ворожим плем'ям, тим бажанішим він був чоловіком. Амбо говорив мені, що на торішньому святі багато дівчат зажадали вийти за нього заміж, але він усім відмовив, бо любив Канеамею і вирішив чекати, доки вона стане повнолітньою. Я поцікавився, чи буває так, що юнак не знаходить собі дівчини, яка б погодилась вийти за нього заміж. «Буває, — відповів Амбо. — Жодна дівчина не хоче вийти заміж за полохливого й ледачого хлопця».

Полохливих і ледачих не шанували на Тамбукту, всі глузували з них. Такий юнак може здобути повагу людей двома способами: або проявивши себе на великому полюванні, або викравши дівчину з іншого племені. Але викрадання дівчат — важка і небезпечна справа, бо на городах, де працюють жінки й дівчата, завжди є озброєна охорона. Викрадання дівчат по праву вважається справою великої доблесті, і якщо воно вдається, про подвиг юнака розповідають ледве не все його життя. «Він хоробрий чоловік, — кажуть, — він викрав собі дружину у чужого племені».

Кілька днів я тільки й чув од тубільців: «Велике свято надходить! Надходить велике свято!» Всі були збуджені й радісні. Але чому похмурий Боамбо? Що трапилося?

— Що таке? — спитав я його. — Збираєшся на полювання, а не радієш? Чому?

— Погане полювання, — зітхнув вождь. — Вчора ми не могли піймати жодного бома.

— Якого бома? — здивувався я.

— Ти не знаєш? Треба захопити людину із племені бома.

— Навіщо?

— Щоб принести її в жертву Дао.

— В жертву Дао?

— Так, — кивнув головою Боамбо. — Для великого свята потрібна жертва. Такий звичай.

— Поганий звичай, — обурився я. — Хіба можна вбивати людину заради дерев'яного ідола?! Не жахливо, тана Боамбо! Ти не повинен дозволяти цього.

— Якщо не захопимо людини з якогось ворожого племені, — сказав Боамбо. — Дао розгнівається і відступиться од нас. Прожене рибу з Великої води і висушить дерева в садах. І ямс, і таро… Не стане риби, не стане плодів, ні таро, ні ямсу… Так каже Арикі.

— Знову цей Арикі! — обурено крикнув я. — Йому потрібна людська жертва! Це злочин, тана Боамбо! Ти розумієш? Великий злочин!

Я намагався переконати вождя відмовитись од такого ганебного «полювання», але він навіть не слухав мене. Я говорив, що ворожнеча між бома і занго виникла через якесь фатальне непорозуміння. Обидва племені мусять покласти цьому край. Я стану посередником і допоможу їм прийти до згоди. Краще бути у дружбі і допомагати одне одному, ніж ворогувати і вбивати…

Але Боамбо тільки похитував головою і повторював: «Такий звичай». І він мені розповів, що вчора його мисливці спробували наблизитися до городів племені бома, але повернулися з порожніми руками. Люди племені бома охороняли єдину стежку, що йшла від морського берега до їхнього селища в горах, і нікого не пропускали.

— Ти мусиш нам допомогти, — сказав Боамбо, встаючи. — Сьогодні ми знову спробуємо. Іди з нами.

— Ні! — крикнув я. — Ніколи не братиму я участі в такому злочині. Раджу й тобі не ходити.

Боамбо сумно похитав головою і промовив:

— Я мушу йти. Я тана і не можу залишатися вдома, коли мої мисливці йдуть на полювання.

— Звели їм не йти, — порадив я. — Заборони.

— Я не можу їм забороняти. Такий звичай… Ну, підеш?

— Ні, не піду!

— А білий пакегі піде, — сказав Боамбо.

— Який білий пакегі? — стрепенувся я.

— Худий Шаміт. Арикі каже, що він хороша й хоробра людина.

Отже, і Сміт замішаний у всій цій історії! А чому б і ні? Він же твердить, що мова рушниць інтернаціональна. Ще до того, як зійшов на острів, він радив стати на бік племені занго і підкорити решту племен. І ось тепер його час настав…

— Ходім до Сміта, — сказав я вождеві і вийшов.

Я застав плантатора в його хатині. Він був уже одягнений у мисливський костюм і заряджав рушницю. Побачивши мене, він зніяковів, повернувся до мене спиною і почав збирати патрони, розсипані на нарах.

– І ви йдете на полювання? — спитав я.

— А чому ні? — відповів плантатор з удаваною байдужістю. — Допоможу племені як можу і чим можу.

— Але ж це злочин, сер! Йдеться про людське життя!

— Життя дикуна, — зауважив Сміт.

— Але плем'я бома буде захищатися! Я добре його знаю і певен…

— Це його право, — холодно сказав Сміт.

— Але це означає війну! — закричав я.

— Чого ви кричите? Я не глухий!

— А що накажете мені робити? Спокійно дивитися, як убивають невинних людей? Ви культурна людина, сер. Замість того щоб переконати тубільців відмовитись од цього варварського походу, ви своєю участю заохочуєте їх.

Тільки зараз Сміт повернувся до мене і твердо сказав:

— А навіщо мені їх переконувати, раз вони вірять у те, що людська жертва принесе щастя племені, чому я мушу заперечувати? Я не безбожник, сер. Не моє діло втручатися в релігійні обряди племені, а тим більше в справи Арикі. Він головний жрець, і всі його слухаються. А що я для дикунів? Ніщо! Круглий нуль… Біла людина з місяця — ха-ха!

— Не смійтеся, сер! І не прикидайтеся наївним праведником. Ви дуже добре розумієте, що йдете вбивати невинних людей.

— Йду, правда… — промовив плантатор. — Але йду мимоволі. Цей похід не я вигадав, запевняю вас…

— Так, але задуми Арикі вам до душі, визнайте. Ви, ще не зійшовши на острів, говорили про війну між двома племенами. Мріяли стати радником вождя, трохи не міністром! А тепер хочете здійснити старі плани…

— Але я нічого не роблю, — почав виправдуватися плантатор. — Я виконавець чужої волі. Арикі запросив мене взяти участь разом з мисливцями в поході проти племені бома, і я згодився. Оце і все. Я не можу відмовити йому. Це б його образило. А я не бажаю його ображати, бо залежу від нього. Якщо завтра, на великому святі, він одмовиться зробити мене сином племені, що зі мною буде? Вам легко, у вас за плечима вождь, а мені на кого спертися?

Говорити далі з плантатором було марно.

— А капітан? — спитав я. — Яка його думка?

— Як завжди, він не має думки, — жовчно посміхнувся плантатор.

— Проте він не візьме участі в цьому ганебному поході, чи не так?

— Навіщо ці гучні фрази? — образився Сміт. — Чому ви називаєте ганебним походом звичай, що визнається як закон?

— Я не можу назвати його інакше. Чи братиме участь капітан? — спитав я знову.

— Ні. Він сказав, що вважає за краще піти на полювання фазанів або ловити рибу вудочкою.

«Все-таки капітан у тисячу разів кращий за Сміта», — подумав я.

Я попросив плантатора піти зі мною до Арикі, але він не погодився. Нема чого, мовляв, марно турбувати головного жерця. Він спить п'яний…

Поки ми сперечалися, мисливці зібралися на майдані. Звідти чути було голоси. Я вийшов із хатини і побачив душ сто чоловіків, в більшості молодь, які збуджено розмовляли між собою, а деякі підганяли товаришів:

— Ходімо! Ходімо!

— Де тана Боамбо? Чому його й досі нема?

Всі були озброєні списами і стрілами. Обличчя і тіла вимазані чорною фарбою, на шиях висіли разки намиста із черепашок, на руках і ногах — браслети, сплетені з лика, під які були повтикані квіти і маленькі зелені гілочки, а у волоссі стриміло різноколірне пір'я. Вони були в повній бойовій готовності. Очі в усіх горіли від хвилювання й нетерпіння. І я зрозумів, що неможливо людині зупинити цей натовп, який вважав похід проти племені бома за честь, а принесення людської жертви — за священний обов'язок. Нарешті прийшов Боамбо, і всі радісно закричали: