— Гаразд, — кивнув головою Стерн. — Касетка лишиться в нашій хатині, але з однією умовою…

— Якою умовою, Стерн?

— Містер Антон матиме право перевірити в першу-ліпшу хвилину дня і ночі, чи щоденник Магеллана в касетці. Ви згодні?

Плантатор одразу погодився.

— А ви? — повернувся до мене капітан.

– І я згоден. Але цим питання не вичерпується. Містер Сміт говорив мені раніше, що головний жрець неодмінно виявить обман і звинуватить його. Я б не хотів, щоб він постраждав…

— О, будьте спокійні! — вигукнув плантатор, махнувши рукою. — Облиште цей клопіт на мене. Я легко впораюся з Арикі. На одну пляшку коньяку більше — велике діло!

— Але ж перед цим ви казали зовсім інше. Тоді ви висвітлювали це так, ніби стоїте під шибеницею.

— Воно-то так… Але ж вірьовку на шибениці смикає головний жрець! А він — мій приятель, — самовдоволено посміхнувся плантатор.

Щоденник великого мореплавця опинився в касетці Сміта. Правда, то було надійніше місце, ніж у мене в чемодані, але ключі від касетки — у Сміта, а сама касетка — в його хатині. Це мені зовсім не подобалося.

Капітанові я цілком довіряв. Він був чесною людиною і ніколи не міг би ошукати будь-кого, а тим більше свого товариша. Але Сміт — це зовсім інша людина. Я йому не вірив і часто питав себе: «Чи не зробили ми фатальної помилки, віддавши йому щоденник Магеллана? Чи не обдурить він нас? Чи не привласнить щоденника? Ні, — відповідав я сам собі. — Він зробив би це, але за інших обставин. Наприклад, коли б на острів прибув англійський пароплав і плантатор відчув себе сильнішим за нас із капітаном. Тоді б він без вагань заявив, що щоденник є його власністю. «Священною і недоторканою власністю», — сказав би він. Але зараз немає такої небезпеки. Доки нас тільки троє європейців на острові, Сміт не посміє нас ошукати. Та й безглуздо було це робити — тут щоденник не мав ніякої цінності.

Але що було б, якби я відмовився передати йому щоденник? О, тоді б він страшенно розлютився і не вагаючись видав би нас головному жерцеві. Можливо, він би приховав причетність капітана до цієї справи, тому що Стерн все-таки був англійцем. Він би звалив усю вину на мене, і тоді Арикі, не довго думаючи, зібрав би свою п'яну ватагу, і мене б убили або спалили живцем сонного в хатині…

Скільки я не думав, все ж приходив до одного висновку, що зробив правильно, віддавши щоденник Смітові.

Я довго лежав у темній хатині замислений. З галявини долинали удари бурума і вигуки танцюючих. «Треба піти до них», — подумав я. Довгождане свято настало, всі задоволені, веселі, тільки я лежу самотній, і ніхто не помічає моєї відсутності… навіть Зінга. Вона щаслива, а щасливі не помічають горя інших. Зараз Зінга танцює навколо великого вогнища і думає: «Мине ця ніч. Мине ще один день і одна ніч. На третій день Андо стане сином нашого племені, а я стану його сахе».

Колись і я танцював у моїй країні — не навколо буйного вогнища, ні, — в моїй далекій країні так не танцюють. Колись і я мріяв — не про таро і не про дерев'яні онами, ні, — в моїй прекрасній країні про такі речі не мріють… Круглий столик, триногий стільчик, глиняна миска, дерев'яна ложка — це краще за дерев'яні онами. І заклеєні папером вікна старої хати кращі за єдині двері моєї хатини — двері, схожі на вікно, а покрівля з кам'яних плит міцніша, ніж з пальмового листя. І гасова лампа — краще, ніж каганець з акулячого лою, і личаки — краще, ніж босі ноги. Але й тут і там підлога земляна, і тут і там рогожі залишаються рогожами. Що з того, що туї їх називають сурі, а там рогожі? Що тут їх плетуть із пальмового листя, а там — з маїсового?

Але я бачив і м'які килими в чужих салонах, і красивий одяг на чоловіках, і капронові сукні на молодих жінках, а Зінга не бачила таких речей; їв я й добрі страви — не з таро і ямсу, а смачні, яких Зінга не куштувала і про які не має навіть уявлення. Але я сумую не за розкішним одягом і не за смачними наїдками, а за круглим столиком, кам'яним дахом, заклеєними папером вікнами, за старою хатою, збудованою моїм дідом ще за турків…

— Андо! Ти тут, Андо?

— Так, я тут!

— Що ти робиш, Андо?

— Нічого. Лежу й думаю.

— Ходімо, Андо! Зінга питала про тебе. І тана Боамбо, і Гахар. Чому ти втік од нас?

Це Амбо. Він прийшов по мене. Значить, вони помітили мою відсутність. Значить, я не самотній, я маю друзів, які люблять мене і думають про мене. Амбо… Він знову кличе мене. Я не бачу його, бо чорне тіло зливається з темрявою, але чую голос і відчуваю його теплоту.

— Чому ти втік од нас? — питає теплий голос. — Ходімо, Андо! Зінга шукає тебе, і Гахар, і набу… Ходімо!

Ми йдемо. Удари бурума стають все гучнішими.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!.. Тубільці танцюють. Полум'я сягає до зірок. Океан блищить. Ставши попарно в коло, танцюючі ступають крок вперед, нахиляють голови і знову підводять, а зуби блищать, білі й рівні.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!..

Горщики на жару. Багато, багато горщиків. М'ясо зварилося. Жінки виймають його і розкладають на листки з хлібного дерева. Бурум і дудки замовкають. Танцюристи збираються навколо Боамбо. Вождь викликає, і голос його звучить урочисто:

— Арикі, пуі papa пуя!

Я згадав, що це означає: Арикі — розпорядник церемоній під час великого свята.

Головний жрець виступає поважно. Сім його поясів, обвішаних черепашками, поблискують на стегнах. Усі зовсім нові. У волосся натикано різноколірного пір'я папуг. Обличчя чорне-чорнісіньке, ніби вимазане сажею. Він мовчки бере м'ясо із рук вождя і повільно відходить. Він не п'яний і, можливо, тому відчував свою поважність.

— Андо, пакегі гена, лапао! — викликає вождь.

Так, для них я все ще біла людина з місяця, зцілитель усіх хвороб. Тому й їжу одержую третім, після головного жерця і вождя. Я беру свою долю — великий кусень м'яса, яким могли б наїстися п'ять душ, і відходжу.

— Гахар, каліман біля! — кричить вождь.

Гахар — велика людина, поважна особа. Він похмурий. Раніше він виривав сиве волосся з голови, щоб відігнати старість, як він говорив, а тепер, після смерті дружини, воно росте вільно. Його голова ніби всипана снігом. Він схожий на старезного діда — згорблений, з посірілим зморшкуватим обличчям, змарнілий, сумний…

Всі, одержавши свою долю м'яса, сідають де прийдеться і їдять. Свинина — це не щодня трапляється. Полювання на диких свиней відбувається раз на рік, коли висихає висока трава аланг-аланг. Тоді вона горить, як порох.

Доки Боамбо закінчував роздачу м'яса, молодь наїлася і знову почала танцювати. Цілу ніч удари бурума й вигуки танцюючих відлунювали далеко в тропічному лісі.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!

Третій день свята. Промови Боамбо й Арикі. Головний жрець відмовляється усиновити мене. Втручання вождя. Церемонія. Весілля на острові Тамбукту. Габон біля жертовного стовпа. Танець семи поясів мудрості. Втеча Габона.

Я знову ходив до Габона. Він лежав у хатині такий же похмурий і мовчазний, примирившись із своєю долею. Коли я заговорив, він навіть не подивився на мене. Для нього я був таким самим ворогом, як і будь-хто інший із племені занго. Я хотів допомогти йому втекти, але це було неможливо — сторожа день і ніч стояла біля хатини. Вартові були дуже чемні й уважні, пускали мене до полоненого, але після того, як я виходив, замикали двері і ставали обличчям до них, мовчазні й суворі.

Минув другий день свята. Тубільці танцювали, їли, відпочивали і знову танцювали. Вдень жінки ходили додому нагодувати дітей (дітям, і неповнолітнім дівчатам, і хлопцям заборонялося брати участь у святі), потім знову поверталися на галявину, де не вгаваючи гудів бурум і не замовкали пискливі дудки.