Він заворушився, глибоко зітхнув, ледь чутно промовив:

— Андо! О Андо! Друже!

— Тікай! — повторив я. — Тікай, поки не стихла буря!

— О Андо! — знову простогнав Габон. — Ходімо зі мною, Андо! Ходімо до нашого племені, Андо! Ходімо!..

Він поповз до берега, міцно тримаючи мене за руку і повторюючи:

— Ходімо зі мною, Андо! Ходімо!..

— Я прийду, пізніше прийду. А ти тікай, рятуйся!..

Ми потисли один одному руки, і Габон зник у темряві.

Дощ лив наче з відраді шумів, як водоспад, дерева навколо гуділи й стогнали… Я доповз до лісу, притулився до товстого дерева і чекав, доки вщухне буря.

Вона вщухла так само раптово, як і знялася — вітер розігнав хмари, небо проясніло, зорі заблищали яскраво й холодно. Місяць виринув з-за дерев і залив усе навколо м'яким срібним світлом. Тубільці повиходили з лісу і один за одним почали збиратися на галявині. Стовп, до якого був прив'язаний Габон, зловісно стирчав біля згаслого вогнища, але самого Габона не було. Вітер перекинув ідола, і він лежав ниць. Спочатку всі здивовано дивилися на голий стовп і перекинутого ідола, але швидко отямились і тривожно закричали:

— Полонений втік!

— Жертва зникла!

— Тана Боамбо! Іди подивися, що трапилося!

Тубільці з'юрмилися біля стовпа. Прийшов Арикі й Боамбо. Натовп затих. Усі чекали, що скажуть вождь і головний жрець. Я сховався за товстим деревом край лісу і спостерігав, що буде далі. Я чув кожне слово, бачив кожен рух людей, але мене ніхто не бачив. Капітан і плантатор теж вийшли з лісу і підійшли до натовпу. Побачивши, що трапилось, Сміт сказав капітанові:

— Це його робота!

— Мовчіть! — відповів капітан і суворо глянув на плантатора.

— Це він! — знову сказав Сміт. — Клянуся всіма святими, що тільки він здатний на такий злочин.

— Це не злочин, — заперечив капітан. — Це гуманний вчинок, від якого я в захваті.

— В захваті? Ви в захваті, Стерн?

— Так, в захваті від хлопця. Якщо всі болгари такі, як він, — честь і хвала їм! Він зробив те, що зробив би і я, коли б мав його мужність.

Капітан повернувся спиною до плантатора і зник у натовпі. В ту хвилину я ще дужче полюбив його.

Боамбо стояв біля стовпа мовчазний і похмурий. До нього підійшов Арикі.

— Хтось розрізав мотузок. Подивися! — і він показав вождеві куски розрізаного мотузка. — Хто це зробив?

— Не знаю, — тихо відповів Боамбо.

— Андо, пакегі гена! Він перерізав мотузок!

— Не знаю, — повторив Боамбо.

— Він, він! — голосно закричав Арикі. — Де він? Де Андо, пакегі гена? Хай прийде сюди! Зараз же! Знайдіть його й приведіть сюди!

Сховавшись за дерево, я думав, що мені робити. Тікати було пізно та й неможливо, бо густий ліс був непролазним. Я зробив помилку, лишившись тут. Треба було тікати разом із Габоном. Після того як я врятував його від смерті, плем'я бома знову прийняло б мене як друга й бажаного гостя. Але цікавість штовхнула мене на цей непродуманий вчинок — сховатися в лісі, щоб дізнатися, чи знайдуть тубільці винуватця, а потім втекти, коли бачитиму, що мені загрожує якась небезпека… Але зараз я стояв біля дерева, і нікуди було мені подітися…

Тубільці кинулися на пошуки, двоє з них ішли прямо в мій бік і ось-ось мали виявити мене. Що робити? Лишалося одне: самому вийти на галявину і зустрітися з лихом віч-на-віч.

Так я й зробив. Закинувши ножа в чагарник, я вийшов з лісу.

— Ось він! Ось він! — пролунало кілька голосів.

Усі повернулися до мене. Настала тиша, серед якої я чув биття власного серця.

Я вийшов на середину галявини до згаслого вогнища і став проти Арикі. Він ніби тільки цього й чекав — поклав суху кістляву руку на моє плече і голосно крикнув:

— Ось він, злочинець! Він розрізав мотузок і звільнив нашого ворога! Замкніть його в хатині! Тепер він не врятується! Я сам прив'яжу до його ніг важкий камінь і відправлю його акулам.

Двоє тубільців кинулися до мене, але Боамбо зупинив їх.

— Чекайте! — крикнув він, і голос його прозвучав як наказ. Потім повернувся до мене і спитав, чи я звільнив ворога.

І в голосі, і в погляді його я вловив мовчазне співчуття і тривогу за мою долю. Боамбо ніби хотів мені сказати: «Збреши цьому клятому старику, щоб урятуватися. Скажи, що це не ти».

— Про який мотузок ідеться? — спитав я, ніби нічого не розуміючи.

— Про мотузок, яким був зв'язаний наш ворог, — злісно сказав Арикі. — Ти його розрізав і звільнив жертву.

— Це неправда! — заперечив я. — Чим я міг його розрізати? У мене немає ножа.

— А хто його розрізав? — спитав Арикі, пронизавши мене гострим поглядом.

Раптом у мене майнула рятівна думка, і доки я її обмірковував, Арикі повторював свої прокляті запитання:

— Хто це зробив? Може, я? Чи тана Боамбо? Говори!

— Дао! — відрізав я.

— Дао? — подивіться на мене Арикі і застиг з відкритим ротом. — Чи добре я почув?

— Так, тільки Дао і ніхто інший.

— Не може бути! Ти брешеш! Дао не міг розрізати мотузок! У Дао немає ножа, а руки в нього з дерева!

— Що з того, що з дерева? — не здавався я. — Ти багато разів казав, що Дао все може. Пам'ятаєш? Він може прогнати рибу з Великої води? Може?

— Може! — неохоче погодився Арикі.

— А може всушити дерева і примусити землю не родити ямс і таро?

— Може.

— Може наслати арамру?

— Може, — насупився Арикі.

— А чому не може розрізати мотузка? Це набагато легше, ніж наслати арамру і розтрясти всю землю. Чи не так?

— А навіщо йому розрізати? — спитав Арикі. — Навіщо йому звільняти жертву? Вона була обіцяна йому.

— Саме тому, що була йому обіцяна. Дао не хоче жертв і тому звільнив її. Анге бу!

Арикі розгубився. Він не вірив моїй вигадці, але не знав, як заперечити, бо сам же стільки разів повторював тубільцям, що Дао всемогутній і все може. Заперечувати це означало б виявити і скомпрометувати себе перед тубільцями, які оточили нас і напружено слухали кожне слово. Ні, головний жрець ніколи цього б не зробив. Бачачи, як кипить він од люті і безсилля, я подумав: «Так йому й треба! його камінням по його ж голові!»

— Андо має рацію, — втрутився Боамбо. — Дао не захотів прийняти нашої жертви. Коли ми підійшли, він лежав лицем до землі і спиною до жертвенного стовпа. Дао розрізав мотузок, а потім одвернувся від жертви. Анге бу!

Тубільці мовчки чекали розв'язки. Всі погляди були звернені на головного жерця, а той мовчав. Про що він думав у цю напружену хвилину? Які плани будував? Чи звелить все ж таки замкнути мене в хатині? Почувалося загальне збентеження, якому Боамбо поспішив покласти край:

— Гей, люди! Принесіть сухі дрова і запаліть вогнище! Чуєте? Я танцюватиму танангу!

Всі відразу заворушилися, напруження зникло, почулися радісні вигуки:

— Тананга! Тананга!

— Несіть сухі дрова!

— Тана Боамбо танцюватиме, танангу!

— Зумба-бозамба! Хе-хо!

Кілька юнаків кинулися до хатин і незабаром повернулися з великими оберемками сухих дров і палаючими головешками. Вогнище розгорілося, язики полум'я піднімалися в темне небо, і на галявині стало видно як удень.

— Бийте в бурум! — наказав Боамбо.

Гучно загудів бурум, запищали дудки. Боамбо почав танцювати танангу — танець трьох поясів, яким закінчувалося велике свято.

Зірки в океані. Невідомий корабель. Рішення Боамбо. Логіка Сміта. Кому належить острів Тамбукту? Прапор сонця, що сходить. Голос у батьківщини та обов'язку. Несподіване рішення Стерна. Бажання Арикі.