— Потону, Стерн! — вагався він.

Стерн силоміць штовхнув його в воду і плигнув слідом за ним без рятувального пояса. Сміт старанно молотив по воді руками й ногами (а саме цього і не слід було робити) і тому ледве тримався на поверхні. Стерн допомагав йому, і обидва повільно пливли до берега. Ми із Зінгою теж кинулись у воду і попливли слідом за ними. На підводному човні залишився тільки один чоловік — капітан Сігеміцу. Він лежав ниць на палубі, ніби для того, щоб не бачити, як солдати імператора-сонця тікали на човнах, збожеволівши від страху.

Сміт завдав нам багато клопоту. Ми із Стерном допомагали йому, підбадьорювали, і він справді робив великі зусилля, щоб пливти, але це йому погано вдавалося. Коли ми були вже біля берега, там саме зав'язалася коротка, але жорстока перестрілка між японськими і американськими матросами. Ми чули, як строчили автомати і вибухали снаряди, потім побачили, як японці підняли білий прапор, і стрілянина вщухла. Від «нашого» підводного човна не лишилося й сліду, він потонув, а другий японський підводний човен здався — на ньому майорів білий прапор.

Тільки після того, як все затихло, до нас наблизився невеликий американський моторний човен з офіцером і двома матросами. Хоч ми й були біля самого берега, але все ж повлазили в нього. Сміт кинувся до офіцера і нервово заговорив, задихаючись від утоми:

— Дякую вам, сер! Ви врятували мені життя! Ніколи не забуду цього! Дайте мені вашу адресу, я вам віддячу. Я англієць, член Палати громад…

— Я виконав свій обов'язок, і нічого більше, — відповів офіцер.

Він здавався скромною і порядною людиною. Голубі очі дивилися бадьоро й весело, хоч луна від стрілянини ще віддавалась у вухах.

— Відвезіть нас до вашого начальника, — попросив Сміт. — Я хочу говорити з ним.

Молодий офіцер кивнув головою, і моторний човен попрямував до флагманського корабля.

Через кілька хвилин ми піднімалися по трапу американського військового корабля. Тут офіцер нашвидку розпитав, як ми потрапили на острів, потім зник кудись, а коли повернувся, урочисто повідомив, що сам контр-адмірал зажадав говорити з нами. Він повів нас у приміщення на кораблі, а Зінга залишилася на палубі, привертаючи до себе цікаві погляди моряків.

Контр-адмірал чекав нас у салоні корабля. Він був високий на зріст, худий, з посивілим волоссям, з добре виголеним обличчям. Офіцер, мабуть, доповів йому про члена Палати громад, бо коли ми ввійшли, контр-адмірал подав руку Сміту, а нам тільки кивнув головою. Потім сів на диван, схрестив довгі ноги і посадив плантатора біля себе, а нас з капітаном запросив сісти на сусідньому дивані.

Спочатку він розмовляв тільки з Смітом. Плантатор ще раз повторив все те, що говорив про себе молодому офіцерові. Потім сказав кілька слів і про нас із Стерном. Контр-адмірал вислухав його мовчки, втупившись у свою сигарету.

— А яке військо мають тубільці? — несподівано запитав він.

— Не знаю, — відповів Сміт.

— А зброя в них є?

— Десять рушниць, — сказав Сміт, поглянувши на мене якось особливо.

— Всього десять рушниць? А що являє собою їхній військовий начальник?

Сміт скривився:

— Уперта людина. Він завдав досить багато неприємностей японцям. І це тільки з десятком рушниць і своїми стрілами та списами — просто дивно!.. Між іншим, стріли в них отруєні, це треба мати на увазі…

— Проте ви мені не сказали, скільки в них стрільців? — запитав його контр-адмірал.

Сміт опустив голову — йому було незручно.

— Не знаю, — відповів він. — Це тільки містер Антон може вам сказати. Я мало знаю плем'я і не міг вивчити їхньої мови. Те ж я можу сказати і про мого капітана. Чи не так, Стерн? Ви цікавилися лише полюванням на фазанів. А містер Антон добре знає тубільців. Він ходив в інші селища на острові і може сказати все, що вас цікавить. Крім того, він приятель вождя і має на нього великий вплив.

Тільки тепер контр-адмірал вперше глянув на мене, і коли наші погляди зустрілися, він сказав:

— Ваша країна веде війну з нами. Ваш уряд виявив нечувану зухвалість, оголосивши війну Сполученим Штатам і Англії. Що ви скажете на це?

— Що я можу сказати? — знизав я плечима. — Що правда, то правда. Наша країна окупована Німеччиною. Кобург продав її Гітлерові, а Гітлер наставив уряд, який йому потрібний. Але наш народ не визнає його і бореться з ним. Я теж брав участь у боротьбі і змушений був утекти, щоб врятувати життя.

Контр-адмірал кивнув головою і примружив очі. Певно, він був задоволений з моєї відповіді. Трохи подумавши, він сказав:

— В такому разі, якщо не заперечуєте, я вважатиму вас союзником нашої країни.

Слово «союзник» примусило мене здригнутися. Я відверто сказав контр-адміралові, що і японський капітан спочатку називав. мене союзником, а потім послав на кухню на «почесну» роботу — чистити картоплю.

— За віщо?

— За те, що не виконав своїх обов'язків союзника. Капітан хотів, щоб я умовив вождя племені скласти зброю, а я йому порадив навпаки: чинити опір.

— Чому? — контр-адмірал якось дивно глянув на мене.

— Бо вважав, що перемога японців принесла б рабство для племені. Крім того, капітан сказав мені, що його мета — перетворити острів на військову базу і звідси нападати на американські кораблі, які везуть зброю для Радянського Союзу. Це ще більше зобов'язало мене перешкоджати японцям.

— Вірно! — схвально кивнув головою контр-адмірал. — А як ви поведетесь, якщо я вас пошлю до вождя?

— А це залежить від того, які ваші наміри щодо племені…

— Ми нащадки Лінкольна і Гладстона, — урочисто заявив контр-адмірал. — На моїх кораблях майорить прапор свободи і демократії. Ви мусите це пояснити племені і його вождеві. Перш ніж прибути сюди, я пройшов сотні миль, переслідуючи два німецьких підводних човни. Їх було чотири, і вони переховувались у затоні Ангра-Пекен. Два я знищив там, а два прошмигнули під носом англійських гармат на Хуанових островах.[25] Сер, — обернувся він до плантатора, — правду кажучи, я дуже незадоволений комендантом англійської фортеці.

— Про яку фортецю йде мова? — не зрозумів Сміт.

— Та я ж вам кажу про фортецю на Хуанових островах. Вони лежать точно проти входу в затоку Ангра-Пекен. Німецькі підводні човни тікали під самою фортецею, але ваш комендант не зробив жодного пострілу.

— Невже? — щиро здивувався Сміт.

— Я послав свого ад'ютанта до коменданта з протестом. І знаєте, що він відповів? Заявив, що дістав розпорядження не турбувати німецьку базу в Ангра-Пекені.

— Розпорядження? Від кого?

— Від вашого уряду, — відповів контр-адмірал. Сміт підвівся в кріслі і знову сів. Він почував себе ніяково.

— Я гадав, що наші кораблі давно захопили Ангра-Пекен, — тихо мовив він. — Я думав, що німецька колонія в Африці давно вже не німецька.

— Вона все ще німецька, — сказав контр-адмірал, — і найбільш дивує те, що німецькі підводні човни заходять і виходять із затоки з мовчазної згоди англійського коменданта.

— Але ж це зрада, сер! — вигукнув Сміт. — Ви мусите повідомити наш уряд…

— Уряд Англії все знає, — сказав контр-адмірал. — Я повідомив наше міністерство, і воно вдалося до певних заходів, повідомило особисто Черчілля, але й після цього становище не змінилося. Коменданта досі не замінили, а його гармати мовчать, як і раніше. Ангра-Пекен лишається німецькою базою, незважаючи на те, що в першу-ліпшу хвилину може стати англійською, причому без особливих жертв і зусиль.

Я пригадав історію Ангра-Пекена. Понад шістдесят років тому німецький торговець Ліндерец закупив у тубільців землі вздовж затоки Ангра-Пекен за двісті рушниць і дві тисячі марок. Ці землі послужили точкою опори німецької колоніальної політики в Африці. Вже через кілька років Німеччина володіла всіма землями далеко на північ від Ангра-Пекена і всім узбережжям аж до річки Оран. Одна частина місцевого населення була підкорена, інша — знищена. На його кістках Німецька імперія заснувала свою колонію — Німецьку Південно-Західну Африку. Тільки тоді англійці зрозуміли, які багатства проспали. Вони поспішили захопити пустинні острови, розташовані проти Ангра-Пекена, і збудували на них фортецю. І ось тепер німецькі підводні човни вільно входили й виходили з затоки Ангра-Пекен під жерлами англійських гармат, не зустрічаючи опору. Це справді було дивно.[26]