Я можу, як і тисячі одеситів, подовгу ходити літнім Приморським бульваром, від пам'ятника Пушкіну до пам'ятника Рішельє, вздовж лавок, на яких відпочивають молоді і старі одесити. Простувати безцільно, нікого не шукаючи в юрбі, не сподіватися ні на яку зустріч, нічого не ждати, і все-таки відчувати задоволення.

Особливо хороше мені на Приморському пізнім тихим вечором, коли бульвар пустіє, коли на якій-небудь лавочці сидить самотній італієць матрос і співає «Санта Лючію», співає натхненно, на повний голос без акомпанементу гітари, мандоліни чи акордеона. Співає для себе, для одеського неба, для одеських каштанів. Повернеться до Неаполя чи Генуї і розповідатиме… Я б теж розповідав, коли б опинився на його місці.

Але мені хороше буває на Приморському бульварі і на світанку, коли проїдуть поливальні машини, і асфальт і каштани стануть вологими, прохолодними, заблищать чистотою.

Мені хороше, коли я зустрічаю сонце, стоячи на балконі готелю, воно виринає з води, полум'яно-червоне, не остуджене нічним морем.

Поснідавши, я попрямував на базар. Не можна, приїхавши до Одеси, не побувати тут. Знаменитий одеський базар! Він схожий на всі літні південні базари, багатолюдні і гомінкі, з достатком усяких продуктів і товарів ширвжитку. Те, та не те. Лише в Одесі вміють так чудово вихваляти свій товар. Ви купите звичайнісінького кавуна, а на додачу одержите чарівну посмішку продавця і дюжину дотепних, веселих слів.

В інших містах просто торгують, просто купляють, а в Одесі продають із запалом, розважаючи і розважаючись, насміхаючись з покупця і з себе. Якщо ти дотепний, то з тобою не торгуватимуться. Якщо ж торгуєшся безталанно, довго, нудно, кінець кінцем, тобі не продадуть і по найвищій ціні, та ще й вилають.

Перед червонощокими жінками в білих фартухах і білих накрохмалених хусточках, піраміди вогненно-червоних помідорів. Свіжа, обкладена льодом риба з прозорими очима, червоними зябрами, сріблястою лускою… Гори найніжніших персиків у бронзово-золотистому загарі, туго налиті соком — торкни його, і він, здається, лопне як мильна булька.

По дорозі до готелю я забрів у великий внутрішній двір. Довгаста ущелина з самотньою акацією в кутку, під якою старанно скопана і щедро полита чорна земля.

Вгорі — блакитна смуга високого одеського неба. Туркочуть голуби, десь гарно виводять пісню.

Чотири поверхи оперезані галереями. Десятки дверей, десятки родин. На галереї другого поверху обідають, їдять кавуна, п'ють каву, грають у карти, голяться, стрибають із скакалкою. Трохи вище сміються, жартують, п'ють пиво, лущать раків, беручи їх з величезної миски.

Недалеко від ракоїдів готуються до екзаменів дві дівчини з товстими косами. З четвертого поверху галереї два хлопці, перегнувшись через перила, пускають у дівчат паперові голуби. Чи до голубів їм тепер? Чи до хлопців? Схилили милі голівки над підручниками і нікого не бачать, нікого не чують. Чи так це? О, в двадцять років можна все бачити, не придивляючись, усе чути, не прислухаючись.

Я пішов з одеського двору неохоче, з доброю заздрістю до тих, хто тут живе.

Був я, звичайно, і на Дерибасівській. Ця вулиця приваблива насамперед своєю багатолюдністю. Якщо ти хочеш побачити друга, який живе Десь на околиці, приходь увечері на Дерибасівську, неодмінно зустрінешся з ним, почуєш останні новини, на людей подивишся, себе покажеш.

З Дерибасівської я звернув на Пушкінську, дійшов до вокзалу. Зрозуміло, він теж особливий, з одеським гербом — білий, величезний, справжній палац, заллятий святковими вогнями, наче корабель «Росія», що заходить у рідний порт після довгих мандрів по чужих морях і океанах.

Я повільно обійшов привокзальну площу і повернувся на Пушкінську іншою стороною, під шеренгою розлогих дерев, уздовж квіткової грядки, пахучої і вологої від недавньої зливи.

Майже біля кожного будинку на низеньких лавочках, стільчиках і ослінчиках сидять жінки, чоловіки, діти. Де ще, в якому місті, та ще й у центрі, побачиш таке! Всі уважно і привітно дивляться на мене, здасться, от-от покличуть, запросять до себе: «Гей! Посидь з нами в присмерку, побалакаємо». Шкода, що не покликали. Підійшов би, посидів, погомонів.

Я вже кілька годин не бачу моря, але весь час відчутно його — на базарі, на Молдаванці, на Дерибасівській, і тут, на Пушкінській. Я чую говір моря в листях каштанів, в шепоті акацій, в голубому небі, в очах і на обличчях людей.

Пушкінська вивела мене до місця, де я довго стояв нерухомо. Некруто, полого підіймаються схили пагорба, на якому височить Одеський театр опери та балету. Чудовий вид на цей палац відкривається не лише з того місця, де я стояв. З якої сторони не підійдеш до нього, він тебе порадує скрізь. Я завжди, приїжджаючи в Одесу, влаштовую собі для розваги своєрідну гру в схованки. Зайду то на одну вулицю, то на іншу, заплутаюсь у провулках і раптом, ніби зненацька, виходжу прямо на цю громаду, прекрасну і з фасаду, і з тилу, і з боків.

А скільки я ще не встиг побачити у цей приїзд! Не був у Аркадії. Не бродив уздовж теплого моря над обривистим берегом, на якому пасуться кози. Не був на Лиманах. Не відвідав Ближніх Млинів, відкритих для мене чверть віку тому Валентином Катаєвим у його вічній книзі «Біліє парус одинокий». Не був у порту, не бачив, як жінки, матері й діти одеських моряків зустрічають своїх рідних, що повертаються з-за тридев'ять земель. Не був і на футбольному матчі «Чорноморець» — «Авангард», де можна побачити ще одну «категорію» одеситів.

Перед обідом, опівдні, повернувся до готелю з твердим наміром прийняти холодну ванну, пообідати і з балкона трохи помилуватися морем.

У вестибюлі, біля газетного кіоску, я побачив чоловіка з коротко підстриженим волоссям, великим носом, незвичайно чорними очима, що гарячково блищали. Коли я проходив повз нього, піднімаючись нагору, він обернувся і провів мене запитливим поглядом. Я піднімався сходами, а він мовчки дивився мені вслід.

— Ви кореспондент з Москви? — запитав нарешті незнайомець.

Я зупинився, підтвердив його догадку і замовк, запитливо дивлячись на молодика. Мабуть, це посол Качалая. Вислав розвідку.

Ми розговорилися. Чоловік з великим носом і блискучими очима був, як я й сподівався, сином Качалая. Подивимось, у чому полягає місія Матвія-молодшого.

— Вам подобається Одеса? — запитав Качалай.

— Я ще добре її не роздивився.

Моя відповідь його втішила.

— То я покажу вам місто! Хочете?

Яке кощунство! Він покаже мені Одесу!

Та не в моїх інтересах сваритися з Качалаєм. Помовчавши досить довго, я з вдячністю глянув на молодого чоловіка.

— А ви маєте час?

— Я не маю часу? Та мені його просто нікуди дівати. Я ж початкуючий скрипаль, а не світова знаменитість, не преферансист, не учений-атомник, не…

— Гаразд, показуйте, — сказав я, — але спочатку давайте пообідаємо.

Я був бездоганно ввічливий, намагався показати, що Качалай мені симпатичний, що я охоче проведу з ним годину чи дві.

Обідали ми у внутрішньому, повному сонця, дворику ресторану, збудованому чи то в мавританському, чи то в італійському стилі. Чисті блискучі вікна, білі стіни, діжки з квітами, офіціанти в полотняних накрохмалених піджаках, славне одеське небо, синє і тепле. Давненько я не виконував службових обов'язків у такій розкішній і невимушеній обстановці.

Після обіду я запросив Матвія в свій номер. Сиділи на балконі, палили, милувалися вечірнім морем і мирно розмовляли.

Я цікавився, як працює агроном Качалай, чим збирається збагатити науку. Син, несподівано для мене, розповідав про трудову діяльність батька скупо, стримано, з оглядкою.

Я слухав його уважно, дещо занотовував у блокнот як справжній кореспондент, потім глянув прямо в очі співбесіднику.

— Мені здається, ви зовсім не любите працю батька. Більше того, не вірите в його талант агронома-селекціонера.

Хлопець спалахнув, але не спробував заперечити.