Повинен бути пологий берег, а тут — висока дамба, укріплена кущами, поросла травою. На протилежному боці піднімається сад: світяться великі вологі яблука.

Яблука на Лебединому? Звідки вони взялися? Не повинно їх бути. Тут росте тільки чорна вільха, верба, очерет. Садам не місце на болотистому грунті. Не туди потрапив.

Чужий острів?

Ні, свій, рідний. Дерев'яний чотирикрилий вітряк, кам'яний маяк — точні прикмети Лебединого.

А дамба?.. Правда мешканці острова давно збиралися насипати її, але так і не спромоглися. Невже за ці роки, поки він тинявся на чужині, все-таки обвалували острів? А гроші? Де взяли їх на таку споруду? Якщо продали все добро, нажите батьками і дідами, все одно не вистачило б. На чиї ж капітали звели цей вал, який стримує весняні води Дунаю?

Дорофій обережно розсунув гілки кущів, перебрався через насип, спустився в сад. Перебігаючи від дерева до дерева, помалу рухався до вітряка.

Крізь гілки яблунь побачив першу хату і зупинився. Вербовий тин, повитий диким виноградом. Здиблений журавель над колодязем. Біленькі стіни. Голубі віконниці, чорні вікна.

Міцним передсвітанковим сном спить Лебединий. Сплять Глібови і не підозрюють, що зовсім близько від них їхній батько, син, чоловік.

Дорофій стоїть перед хатою і посміхається. Чужа, а все одно радісно дивитися на неї. Приземкувата, на три вікна, з різьбленим ґаночком. Північну стіну вже по-зимовому обклали снопами очерету. На верхівці даху розпластав крила величезний півень, вирізаний з вільхи. Тут живуть Черепанови. А поруч, через тин, хата Глібових.

Дорофій попрямував до своєї садиби. Все тут таке ж, як і тринадцять років тому. Біля тину лежать величезні колоди осокорів замість лави. Колись по вечорах тут збиралися хлопці й дівчата. В будні це було улюблене місце дітей, а в неділю від ранку й до вечора колоди обсідали баби. Тут же збиралися сільські сходки.

Хвіртка на старому місці — посередині тину, навпроти колодязя. Тремтячою рукою Дорофій зняв защіпку і ввійшов у двір. Тверда втрамбована стежка вела до хати. Дорофій про всяк випадок звернув з неї і городом, пригинаючись, перетнув двір.

На острові, здалося йому, посвітлішало. З-за дощової хмари блиснула зірка. Дунай скинув із себе важку ношу сльотавої ночі, заблищав лускою.

Ось вона, рідна хата. Така біла, що очам боляче дивитися на неї. Саме такою сяючою ввижалася вона йому в міражних африканських видіннях.

Під вікнами росте висока гілляста тополя. Її посадив Дорофій, коли одружувався. Тепер її видно здалеку. Як швидко минув час. Тополя виросла, а він…

Притулившись щокою до сріблястого мокрого дерева, із страхом і надією дивився на білу, з темними прорізами вікон хату. Тринадцять років тому покинув матір, дружину, синів. Чи живі? Як живуть: в голоді? холоді? нестатках? в радості? Може, Мавра вийшла заміж і забула, що любила колись Дорофія. Чи не чужий він синам? Чи не звуть батьком чужу людину, чи не мають звідних братів і сестер?

В кінці вулиці заспівав перший півень. У сусідньому подвір'ї відгукнувся другий. І незабаром загриміло, покотилося островом зорьове кукурікання.

Дорофій стояв під тополею, не знаючи, що робити. Заховатись у якій-небудь щілині. Звідти нишком підглядіти, як живуть Глібови? А що коли постукати у вікно і на повну силу крикнути: «Ей, Мавро, відчиняй, зустрічай законного чоловіка». В хаті заметушаться. «Чоловік? Який чоловік? Звідки взявся? З того світу?» Тоді він гукне ще раз: «Відчиняй, Мавро! Це я!» Вона вийде повагом і грізно спитає: «Вернувся?.. Де блукав стільки років? Що робив? Кому служив? Якщо ти добрий чоловік, то чому прийшов вночі? Чому побоявся білого дня?»

Якими словами він пом'якшить її озлоблене образою і довгою самотністю серце?

«Поки що треба сховатися, — вирішив Дорофій, — а там буде видно».

Поруч з хатою, під тим же дахом, просторий корівник. Двері по-літньому відчинені навстіж, підперті кілком.

Дорофій переступив поріг. У прохололе обличчя дихнуло коров'ячим теплом і солодким духом зів'ялих на жаркому сонці трав і квітів.

Навпомацки, впевнено просувався вперед по добре знайомому корівнику. Ось кілочки, де в негоду завжди висіли сіті. Висять і тепер. Діжа з водою. Рундук для кукурудзи і висівок. Величезний костиль з ліхтарем.

А ось і корова. Росла, темна з великими білими плямами на спині, вона довірливо повернула до чужої людини голову. Понюхала, пожувала губами, наче чогось просила, одвернулась.

За дверима, що ведуть од корівника до хати, хтось закашляв, потім почулися повільні шаркаючі кроки.

Дорофій притиснувся в дальньому кутку, зарився в сіно.

Побрязкуючи легким відром, до корівника ввійшла невисока худорлява жінка. Голова пов'язана хусткою. На плечі накинута тілогрійка.

Дорофій ледве стримався, щоб не кинутися назустріч матері.

Корова шумно зітхнула і тихенько замукала.

— Ну, здрастуй, здрастуй! — промовила Домна Петрівна. — Як ти тут ночувала-зорювала?

Жінка обмила і витерла чистою ганчіркою корові вим'я, сіла на стільчик, і рівні цівки молока задзвеніли у відрі.

Замовкли півні. Надворі посвітлішало. Темрява відступила за Дунай, у плавні. На краю неба пробилося рожеве джерельце.

Дорофій затуманеними від сліз очима дивився на матір. Постаріла! Глибокі зморшки поорали лоб, підборіддя і навіть ніс. Тільки брови ті самі: смолисто-чорні, густі, з'єднані на переніссі. Про все забув Дорофій: де бував, що робив, чого приїхав сюди, на Дунай. У цю хвилину він тільки любив матір, тільки бажав їй добра.

— Мамо!.. — покликав він. — Мамуню!..

Чи то шепіт почула Домна Петрівна, чи то материнське серце вгадало, відчуло близькість сина, — вона перестала доїти, тривожно насупилася, глянула в куток корівника, на купу сіна.

— Матусю!.. Матінко!..

В найкращі дні свого життя, у дитинстві, Дорофій так називав матір. Мамочка!.. Матуся!.. Матінка!.. Як заклинання промовив Дорофій ці слова. Благав про пощаду і разом з тим владно вимагав. Мати не має права не бути матір'ю.

— Господи Ісусе Христе!..

Домна Петрівна схопилася. Вірила своїм вухам і не вірила. На спині наче мороз сипонув. Їй хотілося сміятись і плакати од щастя, дивилася в куток, на купу сіна, на темну пляму, схожу на людину.

— Мамочко!.. — Дорофій кинувся до матері, цілував її губи, щоки, шию, руки, голову. Перевів подих, притулився мокрою щокою до її щоки, зажмурився, тихенько схлипував.

— Ти?.. Ти, Дорофієчку?

Натруджені руки Домни Петрівни, що шістдесят років не знали відпочинку, пригортали сина. Знайшли велику родимку над правим вухом.

— Дитинко моя! Прийшов!.. Пробився!..

— Я до тебе, матусю, багато років пробиваюсь.

— І я… щодня, щоночі чекала.

— Ну, от і діждалася. Здрастуйте, мамочко!

— Здрастуй, рідненький!

Яка вона маленька, худа, безпорадна. І як хороше пахне — яблуками, сухими травами, молоком.

Дорофій гладив матір по голові і плакав.

Корова, мабуть, здивована тим, що її перестали доїти, повернула голову до господині і замукала.

Домна Петрівна машинально поплескала корову по міцній атласній шиї. Погляд матері був прикутий до обличчя сина. Дивиться на сорокалітнього Дорофія, пригадує, яким він був. Ось він шукає пожадливими губами материнських грудей; ось уперше посміхнувся; ось ступив перший крок; ось біжить назустріч матері берегом Дунаю, босоногий, у червоній сорочці, нап'ятій вітром.

Згадала той день і годину, коли народився.

Народила його в рибальському човні, на узмор'ї. Сама приймала сина: перекусила пуповину, обмила в солоній морській воді, загорнула в те, що було під рукою, у свою сорочку і рибальські сіті.

— Мамо, матусю!..

В корівнику зовсім посвітлішало. Плескаючи по воді шліцами коліс, пройшов рейсовий пароплав. З ріки потягло ранковою прохолодою.

Несамовито ґелґочучи, здіймались із сільських дворів важкі гуси, підлітали, поспішали на привільні пасовиська.

Рожевів дунайський фарватер. Зоряно світилися крила вітряка. Тьмяно миготів вогонь маяка.