Західні сусіди звернулися до угорського уряду з проханням відкрити кордон, і його негайно відкрили.

На думку Шатрова, все це послаблювало позиції народної Угорщини і всього соціалістичного табору. Але у Будапешті відносно цього дехто дотримувався іншого погляду. Там вважали, що роззброєння західного кордону корисне, воно послабить, пом'якшить міжнародну напруженість. Якби ж так!..

Помилка? Чи непродумана, поспішна, ризикована реакція нового керівництва на промахи і хиби старого?

Викликали подив і деякі угорські газети, деякі журналісти, письменники. Вони роздували промахи і неполадки в соціалістичному будівництві. Не критикували, а глузували, висміювали, вдавалися до грубої лайки. Нападали на диктатуру пролетаріату, послабляли її, називаючи себе комуністами, справжніми демократами.

Були й інші неприємні ознаки на угорському обрії. Але тоді, у вересні 1956 року, навіть Шатров, який розбирався в політичній погоді, ще не міг сказати, що «Бізон» вирішив зробити Угорщину тією хмарою, яка повинна була затмити війну в Єгипті.

Чудес немає, не буває їх і в таємних війнах. У надзвичайно важких умовах, іноді навпомацки доводиться нашим контррозвідникам пробиватися до таємниць ворога.

Енергія, терпіння, хитрість, розум, час, обережність, обачливість, розсудливість, риск і точний розрахунок були давніми випробуваними супутниками чекістів… Шатров штовхнув Гойду.

— Ну, що надумав?

— Дещо надумав. Згоден з вами, Микито Самійловичу. Рано святкувати перемогу. Треба ще багато і серйозно попрацювати, поки доберемося до серцевини операції.

— Що за серцевина? — Шатров посміхнувся.

Гойда помовчав, обережно відповів.

— Не знаю, яка вона, але відчуваю — є. Доведеться Дунаю Івановичу залізти в шкуру Дорофія і вирушити в тривале відрядження на Тополиний. Сисой Уваров не знає його, нічого не чув про нього.

— Так, доведеться, — просто сказав Шатров. — І якнайшвидше. Дорофій на дві доби запізнився на Тополиний. Не пізніше як завтра вночі він мусить бути там. Треба насамперед з'ясувати головне: що таке «Цуг шпітце» і хто такий «Мохач».

— Так.

Гойда щиро позаздрив Дунаю Івановичу, хотілося бути на його місці. Все, що він робив досі, здалося йому дрібницею в порівнянні з тим, що чекало Капітона Черепанова.

Глупа ніч. У хатині бакенщика темно. Та Сисой Уваров не спить. Виспався вдень. Сидить біля води в тіні вербняка, на дерев'яному причалі, нагрітому денним теплом, дивиться на Дунай і терпеливо жде.

Уже кілька ночей проводжає він поглядом, сповненим тривоги і надії, пароплави і баржі, що йдуть зверху.

Тихо на острівному клаптику землі. Злегка шелестить листям вільха. Коли-не-коли лунає жалібний голос болотяного бугая, що залетів сюди з плавнів.

Місячна доріжка лягла через Дунай, з берега на берег.

Кований, розпечений до білого жару, розклепаний на корж місяць котиться по чистому небу.

Одна половина хатини бакенщика темна, нічна, друга схожа на величезну снігову кучугуру.

Миготливий вогник на межі фарватеру ледве блимає в потоці місячного сяйва.

Десь у ясному піднебессі курличуть журавлі. Сисою Уварову здається, що вони радісно перемовляються.

Курли!.. Здрастуй, батьку-Дунаю! Прилетіли. Кра, кра!.. Втомилися, схудли в дорозі. Кра, кра!.. Десять тисяч кілометрів відмахали. Кра!.. Випередили дощі, морози! Кра, кра!..

Сисой одірвав погляд од неба, похилив голову і знову втупився у воду.

До чого тільки не додумається, чого тільки не побачить людина, яка звикла жити в тихій, темній самотності, всім серцем віддана їй.

Майже чотири десятки років Сисой Уваров живе в світі тиші, в світі самотності. Ввійшов сюди ще малим, по стопах батька, матері, діда, баби. Людей віри Уварова не побачиш, не почуєш. Їх мало на придунайській землі. Але це вірні слуги Христа. Служать йому не словом красним, а мудрим мовчанням. Люттю, прикритою покірністю, як жар прикритий у багатті попелом. Думкою, нікому не довіреною. Справою, відомою тільки Христу і тому, хто її зробив. Мовчальник одвертий тільки з птахом і звіром, дощем і сонцем. Та коли осяє такого віруючого дух Христа, він сміливо виповзає на волю і починає діяти. Рука тверда, коли він карає тих, хто намагається підмінити царство небесне земним, хто топче закон божий, а підносить свій, радянський чи румунський, хто замість невидимого страдницького вінця Христового увінчав голову червоною зіркою.

Проллє мовчальник кров єретиків — і Христос наблизить його до себе.

Сисой Уваров відчув наближення до бога, коли дістав через довірених людей «Бізона» сигнал діяти.

В картотеці «Бізона» він числився під кличкою «Білуга».

«Білуга» виконував обов'язки безкорисливо. Час од часу права рука Христа на землі (Сисой його ніколи не бачив, бо жив той за морями-океанами) присилав платню — благословення боже.

Уваровим і такими, як він, керував Карл Бард, знавець російських сектантів, що жили в дельті Дунаю, в Закарпатті, Прикарпатті та в румунських горах.

Сисой Уваров став підручним Карла Барда ще тоді, коли на Дунаї повновладним господарем, державою в державі, була Європейська Дунайська комісія, до якої входили представники Румунії, Німеччини, Австрії і таких «дунайських» країн, як Англія, Франція, Італія. Над будинками комісії та її суднами розвівався особливий прапор. Європейська Дунайська комісія мала свій флот, свої суди, дипломатичні привілеї, право вільно стягувати податки оборотною валютою.

І, звичайно, комісія мала свою розвідку. Карл Бард був співробітником розвідки. Офіціально він виконував обов'язки інспектора по нагляду за судноплавством, його катер у будь-яку погоду і час з'являвся в Ізмаїлі, Тульчі, Галаці, біля берегів Чорного острова, у Вилкові і Сулині. Барда знали капітани суден, начальники пристаней, бакенщики. Всі його боялися: він мав право особисто звільняти людей, віддавати до суду, штрафувати.

Тоді Сисой Уваров і зійшовся з Бардом. Він був механіком-водієм на катері інспектора. Три роки разом плавали по Дунаю. Вивчили кожний куточок на ближніх і далеких озерах, на всіх островах, ночували мало не в кожного бакенщика.

Темна низька хмара, що виринула з-за плавнів, закрила місяць. Зникла місячна доріжка. Дунай почорнів. На краю неба, ще чистому від хмар, виступили зірки, досі непомітні. Стали яскравіші бакенні вогники. Листя вкрила роса, і воно опустилося під її вагою, завмерло.

Пароплав за пароплавом проходили зверху — білі, стрункі пасажирські, присадкуваті нафтоналивні баржі, задимлені буксири. Прошумів і рейсовий пароплав Ізмаїл — Одеса, а той, заради якого нудився тут бакенщик, не йшов.

«І сьогодні даремно чекав», — подумав Уваров. Крекчучи, позіхаючи, він підвівся і попрямував додому. Не встиг пройти і п'яти кроків, як з Дунаю долинув тихий, обережний голос:

— Зачекай, друже!..

Уваров ждав підводного гостя з дня на день, з години на годину, і все-таки здригнувся, злякався, коли той виринув.

«Білуга» зупинився. Він не озирався. Перехопило подих.

— Ти бакенщик? — запитав хтось.

— Ну, бакенщик.

— Петро Петров?

— Не на ту адресу попав.

Промовивши пароль, Уваров обернувся і побачив чоловіка, який виходив з води. Дебелий, увесь чорний, ніби обпалений пожежею дубок. Тільки обличчя біле — поринач уже зняв маску. За плечима великий рюкзак. Довго, видно, сидів під водою. Від нього пахло сирістю, дунайським мулом. У складках резинового комбінезона блищали краплі води. Густе довге волосся зачесане назад.

Уваров подав гостю руку.

— Доброго здоров'я. З прибуттям!

— Спасибі, Сисой Мефодійович. Здрастуй. Багато про тебе чув, а тепер ось і побачитися довелось. Ану, дай гляну!

Уваров був широкоплечий, з великою вухатою головою. На низькому, косо зрізаному лобі випиналися дві гулі, схожі на телячі ріжки, що тільки-тільки проклюнулися. Ніс товстий, м'ясистий. Щоки обвислі, важкі, в сирих зморшках. У темній глибокій западині блищать маленькі зіркі очі. З-під чорної сатинової косоворотки виглядає гострий кадик.