У барі «Атлантика» було весело. Тут зібралися представники найвищих кіл, любителі погуляти, порозважатись до ранку. Містер Кеннеді, багатозначно підморгнувши, дозволив своїй доньці, що знудьгувалася без розваг, відвідати бар у супроводі Едварда, хоч це й суперечило загальноприйнятим правилам. Кінець кінцем, Хакслі не хто-небудь, а лорд. До того ж він дав урочисту обіцянку своєчасно доставити додому дитину.

Мерджері з Едвардом не пропустили жодного танцю. Міс Кеннеді танцювала з темпераментом і викликала захоплення у веселої компанії.

— Ви запевняєте, що я п'яна, мілорде?

— Ні, ні, міледі, — сміючись заспокоїв її Едвард і обережно взяв з рук Мерджері бокал. — Але ми повинні бути «у формі», щоб тенісний матч не перетворився на індійський танець.

— Що ви знаєте про індійців, Едварде? Ви про них зовсім нічого не знаєте. Показати вам справжній танець індійських воїнів?

— Боже мій, Мерджері! Ви поводитесь жахливо, ваш батько викличе мене на дуель. Нам пора йти, прошу вас, ходімо!

— Ще один вальс! — благала вона.

Близько одинадцятої години в бар прийшов Кашбарн.

Хто той лисий біля стойки? — почув Едвард у себе за спиною.

— Ювелір з Лондона. Подорожує разом з дружиною. Певно, захотів вихилити бокальчик перед сном.

— Він, здається, не дуже полюбляє розваги. До речі, дама, що подорожує з ним, не дружина його, а сестра. Вона цілими днями сидить у каюті, не виходить навіть обідати. Типова стара діва.

— Чому стара діва? Ця молода особа справжня красуня.

— І це ви говорите тільки зараз? Дуже цікаво! Мабуть, ви потихеньку вже пробуєте там грунт.

Едвард сам собі дивувався: як він не дав ляпаса цим світським бонвіванам[10]? Адже вони говорили про Бетті, про його Бетті! Але чи мав він право влаштовувати скандал? Кашбарн, звичайно, був би дуже незадоволений, і тоді все загинуло б. Лорд Хакслі похапцем випив бокал шампанського, щоб розвіяти неприємні думки. Метнувши на нього погляд, мимо пройшов Кашбарн.

Едвард накинув на плечі Мерджері дорогу хутряну накидку і разом з нею вийшов з бару. Міс Кеннеді була в якомусь солодкому сп'янінні і весь час тихенько сміялась. Вони вже були біля її каюти, коли в дівчини виникла думка прогулятися по палубі.

— Це неможливо, міс Мерджері! Треба приберегти сили на завтра, інакше в нас нічого не вийде з грою в теніс. Крім того, я обіцяв вашому татові…

— Ах, тато… Що йому до цього… Старий буркотун…

Едвард посміхнувся.

— Хто цьому повірить?

— Слово честі!

— Слово честі після вина нічого не варте, маленька міс.

— Значить, ви мені не вірите? — надула вона губки.

— Повірю лише в тому разі, коли ви дасте мені що-небудь в заклад. Скажімо… оцей браслет.

Вона поглянула на сяючу брильянтову прикрасу і голосно розсміялася.

— Будь ласка, візьміть! Тепер ви задоволені, невірний Хома? Тільки не кажіть мамі. Вона лаятиме мене.

— Ні в якому разі! Якщо завтра ви будете на місці в точно призначений час, я урочисто поверну вам браслет. Якщо ні… я віддам його мамі. А тепер на добраніч, міс Мерджері!

Вона потяглась до його губ.

— Не тут! — прошепотів він і, поцілувавши їй руку, зник.

Глибоко зітхнувши, Мерджері обернулась до дверей каюти і обережно відчинила їх. Вимкнувши світло, вона, не роздягнувшись, кинулась на ліжко. З суміжної каюти доносилося гучне хропіння старих Кеннеді.

Едвард спокійно крокував по безлюдній палубі. Під відкритим небом було прохолодно, і він підняв комір пальта. Знизу, з бару, долинала музика. Десь грюкнули двері, задзвонив дзвоник. Потім знову стало чути тільки одноманітний глухий шум машин. Едвард глянув на море, там була чорна ніч.

Раптом коло нього, наче з-під землі, виріс Кашбарн.

— Ну?

Едвард засміявся.

— Думаю, ви виграєте у цій суперечці.

— Дістали браслет?

— Ось він!

— Дуже добре! Чудова річ! Вона мені зразу впала в очі, — Кашбарн милуючись повертав браслет на всі боки. — Ви знаєте, скільки він коштує? П'ятдесят тисяч доларів! Мені хочеться докладно розглянути цю прекрасну роботу.

— Вранці я неодмінно мушу повернути браслет, містер Кашбарн.

— Ясна річ. Дозвольте мені помилуватися ним тільки одну ніч. Я його сховаю в надійному місці. — Він поклав браслет у кишеню і посміхаючись глянув на Едварда. — Це було дуже важко?

— Ніскільки.

— Хіба я не казав… Тільки не закохайтесь!

— Що ви, містер Кашбарн! Маленька Кеннеді ще гусеня. Дуже потішна, і більш нічого.

— Наречена з мільйонами не буває гусеням.

— Я не продаюся.

— Чудово!

— Що робить Бетті?

Вона спить. А взагалі цілком щаслива.

Ви певні?

— Навіщо так турбуватися? Думаєте, я охоронятиму свою сестру гірше, ніж ви коханку?

— Я байдужий до всіх жінок, крім Бетті. Ви це знаєте!

— Безперечно, це вже я знаю, — іронічно промовив Кашбарн.

Ранком погода поліпшала. Поміж хмарами, що швидко мчали по небу, часом з'являлося неяскраве весняне сонце. Качка була не такою сильною, як уночі. Новий день почався радісно й безтурботно. Пасажири першого класу, по-домашньому снідаючи в сонячних салонах, складали плани на день. Перед обідом можна буде пограти в що-небудь на А-палубі чи погуляти, а після обіду піти на концерт або у Віденське кафе.

— Мені треба до перукаря.

— А мені — купити дещо в магазинах.

— В усякому разі побачимося сьогодні ввечері в театрі.

Едвард стояв біля тенісних кортів у білому спортивному костюмі з букетом блідо-рожевих гвоздик. Мерджері прийшла точно в умовлений час.

— Хелло, лорд Едвард! Що ви тепер скажете?

— Бажаю вам чудового доброго ранку. Сподіваюсь, ви добре відпочили після вчорашнього вечора? — сказав він усміхаючись і вручив їй букет.

Дівчина заховала обличчя в квітах.

— Я вчора дуже погано поводилася?

— У мене лишились тільки спогади про чудовий вечір з однією милою молодою міс, яка під заклад пообіцяла мені прийти сьогодні грати в теніс без запізнення. Вона стримала обіцянку. Будь ласка! — Едвард дістав браслет і надів їй на руку. — Це для мене було втіхою в самотню ніч.

Її очі-незабудки заблищали.

— Ви самотні?

Він подивився на небо.

— Давайте починати гру! Погода може зіпсуватися.

Над сонним морем величезним куполом розкинулося зоряне небо. Затих різкий вітер. Свіже приємне повітря обвівало судно, що, здавалось, ледве рухалося по спокійному морю.

На баці, передній частині судна, над яким кілька годин тому бризками розсипалися високі хвилі, стояли пасажири третього класу, милуючись чарівною ніччю. Перед їх очима простягнувся оповитий темрявою таємничий океан. У такт глухому гулу машин, що працювали на повну потужність, шуміли хвилі; їх невтомно різав ніс корабля. Позаду пасажирів, наче гора, здіймався масив палуби, осяяний тисячами вогнів, з широкою темною смугою капітанського містка. Над ним, ніби величезні башти, височіли труби пароплава, викидаючи клуби диму, що летіли за штирборт.

Другий помічник капітана містер Лайтолдер приєднався до натовпу на баці. Він був одним з небагатьох офіцерів корабля, які дбали про пасажирів третього класу не менше, ніж про тих, хто займав каюти люкс. Лайтолдер, як тільки міг, намагався поліпшити умови перебування пасажирів у задушливих, переповнених приміщеннях третього класу. Загальне дружнє ставлення до нього було відповіддю на це піклування.

— Хелло, містер Лайтолдер! Як добре, що ви знову прийшли до нас. Яка передбачається погода?

— Ви хочете сказати, що терпляче зносите мою присутність? — посміхнувся офіцер. — Вас цікавить погода? Вона буде або така сама… або ж зміниться.