— Я був би щасливий.

— Ви хочете пожертвувати собою заради мене?

— Тисячу разів, якщо я цього достойний.

— Ви говорите так усім дамам, з якими танцюєте сьогодні, пане офіцер?

— Я кажу це тільки вам, — заперечив він.

Вона відвела погляд і, збентежена, замовкла. Він ніяково посміхнувся.

— Це не фраза, міс Кашбарн. Я сказав би вам те саме ще в перший вечір, але ви нікуди не виходили.

— Може, це й краще, — прошепотіла вона, зашарівшись.

Він нічого не відповів.

Тепер Бетті щоразу, коли пан фон-Ромбах запрошував її до танцю, відмовляла йому. Як сердито блискав монокль німця, коли стрункий офіцер підходив до Бетті і вона йшла з ним танцювати. Нарешті Ромбах зрозумів, у чому річ, і почав шукати собі інших партнерш.

Коли Едвард повернувся в ложу місіс Хорткліф, там було так багатолюдно, наче на прийомі в княгині. Серед чорних фраків і прикрашених брильянтами манишок сяяла розшита золотом форма капітана, який тримався, мов досвідчений світський лев.

Помітивши Едварда, місіс Хорткліф обірвала розмову і мило посварилася на нього віялом.

— Тільки двадцять хвилин! — вибачився він і доторкнувся губами до унизаних дорогоцінним камінням пальців.

— Що з вами вдієш? Сідайте вже. Змінимо гнів на милість. Як ви думаєте, командоре?

— Я теж за милість, — відповів Сміт посміхаючись. — Чоловіки завжди відстоюють один одного.

— Щиро дякую вам, за підтримку, містер Сміт, — промовив Едвард. — Я дуже засмутився б, якби місіс Хорткліф прогнала мене.

У відповідь місіс Хорткліф обдарувала Едварда багатозначним поглядом.

— Можу вам поспівчувати, мілорде, — весело підморгнувши, вигукнув галантний морський вовк. — Я зараз пригадав одну цікаву історію, яка трапилася зі мною в молодості. Був шторм. Ми курсували біля мису Горн і ніяк не могли обійти цей клятий виступ. Раптом…

Але закінчити капітанові не вдалося. До нього підійшов ординарець і щось зашепотів на вухо. Сміт підвівся.

— Капітан завжди на службі! Пробачте, мадам! Лорд Хакслі, звичайно, знає цікавіші історії для милих вушок.

Поцілувавши місіс Хорткліф руку, він попрощався і швидко вийшов, мимохідь люб'язно відповідаючи на численні поклони й привітання.

Відчинивши двері своєї каюти, Сміт побачив містера Коннора, який, зручно вмостившись, сидів у кріслі. Він навіть не зробив спроби підвестися, коли ввійшов капітан.

Сміт стурбовано глянув на гостя.

— Ну-ну, інспекторе, що сталося? Мені сказали, ніби ви хотіли поговорити зі мною про надзвичайно важливу справу.

Коннор підняв вказівний палець.

— Насамперед не кричіть так, містер Сміт. Для чого людям знати, що я інспектор Томпсон із Скотленд-ярду? Я повинен до самого Нью-Йорка лишатися тільки почесним пасажиром першого класу Коннором. Сподіваюсь, це буде можливим. Ми мусимо зробити все для того, щоб уникнути скандалу.

— Скандалу? Ви висловлюєтесь загадками, інспекторе? Не завдавайте мені неприємностей! У мене досить клопоту з цією препоганою погодою. — Сміт узяв з стінної шафи пляшку й склянки. — Вип'ємо! Хочете сигару?

Інспектор Томпсон, він же Коннор, відкусив кінець пахучої сигари.

— Річ у тому, шановний командоре, що я, бачте, все-таки не можу позбавити вас деякого клопоту. Тому й просив приділити мені кілька хвилин. Є факти, які дають підстави припускати, що на судні перебувають злісні злочинці.

Капітан Сміт стояв, широко розставивши ноги, забувши про запалений сірник у руці. — Злочинці? На моєму судні?

Томпсон задумливо дивився на синю цівку диму.

— Цього треба було чекати. Казкове багатство ваших пасажирів — всесильний магніт для кримінальних елементів.

— Тоді прошу вас, любий Томпсон, не піддавати мене далі тортурам. Кажіть, що трапилось? Ми вжили всіх можливих заходів безпеки.

— Цього разу вони виявилися недостатніми. Їх обійшли дуже спритно. Таких випадків при всьому бажанні ми не могли передбачити. Уявіть собі пасажира першого класу, зверніть увагу — першого класу, який залицяється до дам, крутить їм голови, що, безперечно, зовсім неважко, потім просить у них як запоруку кохання якусь коштовну прикрасу…

— …і не віддає її? — швидко закінчив Сміт. Інспектор похитав головою.

— Ні. Коли б справа стояла так, це менше турбувало б мене. Кожного разу він обов'язково повертає річ.

Капітан сів.

— Ну? Що ж у такому разі викликає у вас професіональний інтерес?

— Мене цікавить та обставина, що речі, коли їх беруть, коштують дуже дорого, а коли повертають назад, уже нічого не варті. Коштовне каміння за короткий час хтось замінює шліфованим склом. Таємно, похапцем досвідчені руки замість коштовного каміння вставляють скло.

Пальці капітана почали вибивати по столу барабанний дроб.

— Ви знаєте злочинця?

— Одного з них, принаймні помічника, думаю, що знаю. Це… Тільки не дуже дивуйтеся! Це… лорд Хакслі!

Капітан Сміт відкинувся назад і голосно зареготав.

— Ні, любий Томпсон! Ні, ні… Я не згоден з вами! Це вже занадто. Хіба ви не знаєте, хто такий лорд Хакслі? Один з найпочесніших моїх пасажирів, нащадок старовинного, глибокошанованого аристократичного роду. Ваші підозри можуть викликати тільки сміх.

— А чому, власне, він їде в Америку? — запитав Томпсон, не звертаючи уваги на веселий настрій капітана.

— Я чув від графині Розес, ніби він хоче оглянути американські володіння Хакслі.

— Можливо, тут має місце розрив з батьком, бо молодий лорд вів надзвичайно дорогий спосіб життя в Лондоні. Не турбуйтеся, капітане, деякі відомості у мене вже є. Думаю, до прибуття в Нью-Йорк ми матимемо й докази, що підтвердять мою підозру.

— Докази? — Сміт усе ще сміявся. — Як взагалі у вас могла виникнути така… пробачте… така… дивна підозра?

— Признаюсь, наштовхнув мене на це один випадок. Він спрямував мою увагу на окремі, здавалося б зовсім невинні, подробиці як на факти, що могли допомогти зрозуміти всю справу. Вчора ополудні в ювеліра Ван-Хуфта я побачив браслет міс Кеннеді, який принесли для невеличкого ремонту. Я відразу пізнав його, бо ще в перший вечір він привернув мою увагу своєю красою й коштовністю. Саме в цю мить у магазин увійшов лорд Хакслі, і ми почали разом милуватися браслетом, оздобленим брильянтами. Мені здалася дивною та обставина, що лорд не пізнав його чи, може, не захотів пізнати, хоч у нього був флірт з маленькою Кеннеді, і в перший день плавання Хакслі цілий вечір не розлучався з нею. Мені пригадалася при цьому одна сценка, свідком якої я став зовсім випадково. Лорд Хакслі зустрівся з міс Кеннеді на тенісних кортах і разом з букетом квітів вручив їй браслет.

Знизавши плечима, капітан Сміт перервав Томпсона:

— Можливо, вона загубила його або десь залишила. На судні вже не раз траплялися такі випадки.

Інспектор Томпсон кивнув.

— Це так і виглядало. Проте могло бути й інакше: лорд Хакслі віддав браслет, що тримав у себе як заклад за виконання обіцянки. Я не сушив собі голови справами двох закоханих і забув цю історію. Тільки коли випадково потрапив до моїх рук знайомий браслет, вона знову зринула в пам'яті. Я, звичайно, й цього разу не надав би їй ніякісінького значення, коли б не слова Ван-Хуфта, які страшенно вразили мене. Він сказав, що прикраса коштувала б цілого багатства, якби каміння було справжнє, але воно, на жаль, фальшиве.

— О! Це ще ніяк не доводить вини лорда Хакслі.

— Не доводить, правильно. Але чому Хакслі так злякався, коли ювелір висловив свою думку про браслет? Купивши якусь дрібницю, лорд швидко пішов з магазина. Я замислився над цим і згадав ще одну історію. Незабаром після події з браслетом дуже діяльний молодий лорд почав залицятися до місіс Гарднер. І не без успіху. Ввечері на третій день плавання я зустрів цю даму відразу після її розмови з Хакслі. Мені впало в очі, що на голові місіс Гарднер нема діадеми, яку зовсім недавно я бачив у неї. Я висловив своє здивування. Знітившись, вона відповіла, що в цей день взагалі не надівала діадеми, — тобто сказала неправду! Дивно! Два випадки, і обидва стосуються коштовних прикрас, і в обох замішаний лорд Хакслі.