У сінях залунали кроки, і хтось затарабанив у двері.

«Чи мати встигла сховатись?» промайнула тривожна думка.

Кость схопив радіостанцію, притулив її до грудей і кинувся в другу кімнату до вікна, що виходило в сад. Треба було обережно, без шуму відчинити ставню, потім вікно і виплигнути в кущ бузку. А від нього три кроки до пролому в сусідському паркані.

Притримуючи однією рукою рацію, Кость потяг віконницю до себе. Але тут забряжчало скло, і перед його лицем мигнуло гостре жало плоского німецького багнета. Кость ледве встиг відскочити. Багнет зник і блиснув ще раз.

«Оточили!..» промайнуло в думці.

А в двері ломилися, били прикладами. Лунали вимогливі вигуки і груба лайка.

Думка в Костя працювала стрибками, і водночас так гостро, як це буває тільки тоді, коли загрожує смертельна небезпека. Він розумів, але не хотів вірити, що настав кінець.

— Тримайся, Костю! — люто гукнув він і з силою ударив рацію об гострий ріжок груби. Осколки розлетілися по всій кімнаті.

Кругом стояв гуркіт. Здавалось, хитається весь білий будиночок. Тарабанили у вікна, в двері. Над головою почулось важке тупотіння, посипалась штукатурка із стелі. Виходить, гестапівці розібрали черепицю і вже пролізли на горище…

Кость стояв посеред кімнати і тремтів, як олень, оточений з усіх боків вовками.

Та раптом прийшов дивний спокій. Тепер Кость знав, що робити. Він став навколішки біля буфета, підняв трохи мостину й витяг з-під неї велику протитанкову гранату, обгорнуту промасленою ганчіркою.

Хлопець відкинув ганчірку і звів гранату. Він чув, як хтось бився у двері всім корпусом і з натугою кректав. Затріщали двері, зірвалися, і до кімнати вдерлися розлючені гестапівці.

Кость дмухнув на свічку і кинув гранату.

Вибух струсонув увесь будиночок. Сильна хвиля вибила вікна, здибила підлогу, стелю, поперекидала меблі…

Частини Н-ської армії, тепер повністю укомплектованої і заново озброєної, після багатоденних важких боїв стали на відпочинок. Розвідвідділ армії розташувався у невеликому звільненому від фашистських загарбників, майже зруйнованому і безлюдному селі.

Начальникові розвідвідділу полковнику Бакланову виділили однокімнатну хату, зроблену з міцних соснових колод. На стіні вже була прибита карта. Під нею стояв залізний сейф з двома ручками по боках. Крім соснового столу й залізного сейфа, в хаті було півдюжини табуреток і стояло похідне розкладне ліжко, притиснуте до глухої стіни. На сірій шерстяній ковдрі лежали автомат із запасними дисками до нього і дві лускаті гранати «Ф-1», схожі на соснові шишки. На гумовій надувній подушечці красувався артилерійський кашкет з вицвілим околишем.

На столі стояли два польові телефони, попільничка з консервної банки і солдатський котелок, з якого стирчала дерев'яна ложка.

Полковник Бакланов, уже немолодий чоловік з крупними рисами обличчя, що чимось нагадував стомленого вчителя, сидів за столом над розкритою папкою ї читав орієнтування головного розвідувального управління.

Орієнтування говорило про те, що фашистська Німеччина, ще не зализавши важких ран від зими, доукомплектовує рештки розбитих частин, формує нові й жене їх на схід. У район Курська безперервним потоком рухаються військові ешелони противника, колони автомашин, важка артилерія, мові самохідні гармати, йде грандіозне перегрупування військ, підтягуються резерви, перебазовується авіація стратегічного призначення,

Бакланов одвів стомлені очі від фіолетових машинописних рядків, зняв окуляри, закрив папку і встав. Він був високий на зріст, тримався рівно. Тепер у ньому безпомилково можна було впізнати старого, кадрового офіцера.

Сховавши папку до сейфа, Бакланов заглянув у котелок. Гречана каша захолонула. Він спробував узяти її ложкою, але каша вже задубіла, Бакланов чиркнув запальничкою, підніс її до погаслої цигарки і пішов до койки, розстібаючи на ходу поясний ремінь. У цей час хтось постукав у двері,

Бакланов застебнув ремінь і дозволив зайти. Увійшов начальник відділення капітан Дмитрієвський. Молодий, моторний, він подав полковникові розшифровану телеграму:

— Від Чорноп'ятова.

— Сідайте, — сказав Бакланов, пройшов за стіл і прочитав одержане повідомлення.

Раптом він скинув очі на Дмитрієвського і суворо сказав:

— Я вже вас попереджував… Не доповідайте телеграм частинами. Коли буде закінчення? Це ж не кінець? — він схилився над текстом і прочитав глухуватим голосом: «Пропонуємо два варіанти. Перший: висилайте людину по відомих явках, паролях…» А далі?

— Горєловський кореспондент обірвав передачу на цьому місці без попередження, — доповів капітан. — І більше в ефірі не з'являється, незважаючи на наші виклики.

Чорні й густі, немов наліплені брови Бакланова суворо зійшлися.

— Обірвав? — перепитав він.

— Так точно,

Бакланов відклав цигарку і втупився очима в темну пляму невеликого вікна. Потім знову пробіг очима телеграму і затарабанив пальцями по столу.

— Сто чортів! — кинув він трохи перегодом. — Ви розумієте, які цінні матеріали захопили хлопці? Ми знали, що за особистою вказівкою Гітлера відомий конструктор фон-Тротте працює над створенням нового, надпотужного танка, але не знали, що його назвуть «Драконом» і що він уже готовий. Готовий і пройшов випробування. Так… — Бакланов знов енергійно затарабанив пальцями. — Молодець Чорноп'ятов, порадував! Тепер справа за нами. Не можна гаяти жодної хвилини. Поки фашисти налагодять серійне виробництво «Драконів», наша промисловість забезпечить армію спеціальними снарядами, якими можна буде поламати ікла новому звірові. А для цього ми мусимо знати його сильні сторони і вразливі місця. Хм… Як же міг перерватися сеанс?

Капітан Дмитрієвський пояснив: сеанс почався в нуль шістнадцять і раптом перервався в нуль двадцять одну хвилину. Черговий оператор підозрює, що горєловський кореспондент намагався передати знак «мені загрожує небезпека», але, мабуть, не встиг. Щоправда, оператор не зовсім упевнений у цьому, бо зміг прийняти одне тільки слово «мені», яке той передав відкритим текстом. Армійський радіоцентр слухав горєловського кореспондента дві години поспіль, викликав його, але безрезультатно. Черговий оператор і зараз слухає.

— Якщо вже він перейшов на відкритий текст, — зауважив Бакланов, — то, мабуть, недаром. Що ж воно там скоїлося?

Дмитрієвський знизав плечима й відповів:

— Багато що можна думати…

Він відав розвідувальною і підривною роботою за лінією фронту, двічі сам побував у ворожих тилах, дещо побачив і розумів, що на окупованій території небезпека підстерігає на кожному кроці.

— А все ж таки? Що ви думаєте? — наполягав Бакланов,

Дмитрієвський якось ніяково потер своє високе чоло, що зібралося зморшками. Йому чогось не хотілося висловлювати зараз своїх потаємних думок. Зрив одного сеансу ще не давав підстав бити на сполох…

— Можливо, що-небудь стало на заваді, — промовив він, — і радист вирішив перервати сеанс… Мож…

— Ви не те кажете, що маєте на думці, — перебив його на півслові Бакланов. — Не те…

— Ні… Чому?.. — слабо заперечив Дмитрієвський. — Ви ж пригадуєте, як вийшло зі мною в Орші торік.

— Ну-ну… Далі! — начебто підштовхнув його Бакланов.

— Туманова вела передачу, а я чергував на вулиці. І ось мчить мій хлопчак і доповідає: есесівці оточили квартал і роблять повальні обшуки. Передачу довелося перервати… Тридцять дві години ми з Тумановою відсиджувались у порожньому і холодному голубнику. А зв'язок відновили тільки через тиждень. І вже не з Орші.

— Але якщо мені не зраджує пам'ять, Юлія Василівна встигла подати сигнал «зв'язок тимчасово припиняю»? — нагадав Бакланов. — Так, здається?

— Цілком правильно, — згодився Дмитрієвський.

— А цей намагався передати інший сигнал і не встиг, видно… — Бакланов підвівся з-за столу й заходив по кімнаті. Мостини, що вже віджили свій вік, жалібно поскрипували під ногами. — Все це дуже прикро й не до речі, — вимовив він. Подумайте тільки, якого звіра вони схопили! «Дракона»!.. Одна назва чого варта! Молодець Чорноп'ятов! Герой! Так… І якщо з ними скоїлось лихо… — Він замовк і, підійшовши до стола, машинально пересунув польовий телефон з місця на місце.