— Подумати тільки!.. Подумати, яке щастя давалося в руки! — несподівано тихо проказав він. — Де вона сидить?

— Тут! Дано наказ підготувати одиночну камеру в тюрмі.

— Сфотографували?

— Так точно!

— Відбитки зняли?

— Так точно!

Штауфер нарешті вмостився зручніше, якось обм'як і поринув у сумні роздуми, зовсім забувши про підлеглого.

Провал!.. Провал, якого ще світ не бачив! Дізналися про появу важливого агента з того боку, обміркували все, спланували, розставили сили і… провалилися! Сором! Сором і ганьба! Звичайно, вона нічого не скаже. Скоріше вмре, ніж скаже. О, росіяни знають, кому можна і кому не можна довіряти серйозні справи! Гм!.. Та хіба може повторитися такий випадок? Вистежити і накрити всю цю руську банду разом! Та ще одержати в руки велику птицю, може, із самої Москви! Ні, і думати нічого. Так може трапитися лише раз. І цей єдиний шанс він, Штауфер, втратив! Втратив через оцього вилупка! Тепер хоч пальці кусай, але нічого не вийде. І не варто марно тратити сили й нерви… А втім…

Якась іскорка надії майнула в мозку Штауфера. Він кинув неуважним поглядом на молодого гестапівця.

— Ви зрозуміли тепер, що накоїли? — запитав Штауфер.

— Так точно!

— Пізно! Тут вам робити нічого. Здавайте справи, одержуйте документи і марш на фронт, к бісу!.. Там вам вилікують нерви! Це краще, що я можу вам запропонувати, і то не ради вас, а ради вашого батька, якого я поважаю, але який, на жаль, передав вам дуже мало свого розуму. І зарубайте собі на носі, що ні розвідника, ні контррозвідника з вас ніколи не вийде. Для цього діла філософи не годяться. І не думайте, що ви людина. Ви тільки напівлюдина і напівнімець. Ідіть! — і Штауфер махнув рукою, немов щось відкинув.

Підлеглий виструнчився, козирнув і вийшов геть, прикидаючи в думці, що кінчилось усе порівняно щасливо.

Штауфер посидів трохи в роздумі, потім зняв трубку й набрав номер.

— Це я!.. Добрий день! Дуже неприємна історія. Вже чули? Так, але який толк? Звичайно, мовчить і не збирається говорити. І подумайте, відмовилася від послуг перекладача! Так! Чудово знає по-нашому. А ви знаєте, що в неї відібрали? Ні? Ну то ось слухайте. — Штауфер взяв із столу протокол і почав перелічувати — Портативну радіостанцію і комплект портативних батарей до неї, пістолет, кодировану і розбиту на кілометри карту Горєловського району, компас, ракетницю, комплект військового обмундирування і ще всякі дрібниці. Ви зрозуміли? Що? Красива? Дуже красива? Гм!.. Значить, знімки готові? То слухайте ж. У мене виникла ідея. Можливо, фантастична. Можливо, поза очі ви назвете мене безрозсудним. Тут, як-то кажуть, доведеться ставити на карту більше, ніж лежить у кишені, але доведеться. Коротше кажучи, це розмова не для телефону. Заходьте до мене, і ми все обміркуємо. Атож, зараз! Еге. Алло! Захопіть фотознімки!

Штауфер поклав трубку, пройшовся по кімнаті і сказав:

— Красиві жінки завжди податливіші й поступливіші, ніж потворні, і люблять життя, як ніхто інший. Так сказав мені колись Гіммлер… Це було давно. Тоді ми були ще зовсім молодими. Яку кар'єру він зробив!.. Можливо, Гіммлер і мав рацію. Він багато в чому правий. Що ж, спробуємо…

У кафе Готовцев прийшов раніше, ніж звичайно. Вигляд у нього був засмучений. Квапливо зайшовши до кухні, він неуважно кивнув своєму помічникові і, закачавши рукава піджака, почав старанно намилювати руки під краном.

Його помічник, німець, приставлений від коменданта міста, вміло обробляв на столі свинячу тушу.

Сторож носив ї важко кидав на підлогу оберемки акуратно наколотих березових дров.

Готовцев надів на себе ковпак, фартух, але замість того, щоб стати до роботи, сів на ослін. Нервовий тік посіпував ліву повіку, і Готовцев то заплющував око, намагаючись припинити тік, то знов розплющував його.

Він не помітив, як зайшов Ціглер. Господар тихо підійшов ззаду і поклав йому руку на плече. Готовцев швиденько встав.

— Гутен таг, пане Ціглер!

Той кивнув у відповідь і, подавши знак рукою, вийшов. Готовцев пішов услід за ним.

У залі нікого не було. Ціглер підвів Готовцева до стойки і по-змовницьки простягнув йому клапоть газети. На сірому шматку чітко виділялось кілька цифр, написаних синім олівцем. Ламаючи російські слова, Ціглер пояснив, що пану Готовцеву вже двічі дзвонили по телефону, назвати себе відмовилися, але залишили ось такий номер.

«Необережно, ой необережно!» подумав собі Готовцев, підходячи до телефону, що висів на стіні біля буфета. Він зняв трубку, набрав номер і, почувши голос, запитав:

— Ви дзвонили? Я тільки що прийшов. Через годину? Гаразд!

Поклавши трубку, він довго не знімав з неї руки, немов збирався подзвонити ще кудись. Видно було, що телефонна розмова не поліпшила його настрою. Готовцев лишався похмурим, заклопотаним.

— Красуня сестер робіт вам грос хльопіт, — посміхнувся Ціглер і, багатозначно кивнувши головою, додав: —Я єсть все зер гут розумійт.

Готовцев не знав, що відповісти, і якось непевно знизав плечима.

— Пане Ціглер, мені треба піти на годинку.

— Годінка?.. Годінка?.. Такий розкішний сестер можна айн, цвай, драй годінка.

Готовцев подякував господареві і вже хотів піти, коли той затримав його.

— Айн момент, — сказав Ціглер і поліз в буфет. Діставши звідти пляшку вермуту, він подав її Готовцеву.

Той здивовано глянув на господаря.

— Презент ваш сестер, — заявив Ціглер.

Готовцеву нічого іншого не лишалося, як взяти пляшку й подякувати господареві.

О пів на третю до кабінету начальника гестапо ввели арештовану.

Штауфер сидів за письмовим столом, а підтягнутий чоловік із замкнутим обличчям, у чудовому цивільному костюмі примостився біля маленького столика навпроти. Перед цивільним лежав чистий папір і дві автоматичні ручки.

Туманову посадили на табуретку. Вона неквапливо обвела очима кімнату: одно вікно, що виходить на майдан, письмовий стіл, круглий годинник на стіні, тумбочка, і на пій сифон з газованою водою, на стіні карта, а вище неї — портрет Гітлера. В кутку широка присадкувата вогнетривка шафа, а на ній букет конвалій у невеличкій фарфоровій вазі.

Юля зупинилась поглядом на Штауфері. Він робив вигляд, що поринув у читання якогось документа, і не звертав на неї уваги.

«Неприємний тип, — зробила вона висновок. — Підборіддя зрізане, волосся пряме й рідке, риси обличчя гострі, шкіра наче зім'ятий папір… Йому не менше сорока п'яти, і він тільки гауптштурмфюрер, тобто капітан».

На цивільного, який сидів праворуч, вона глянути не зважувалася, але відчувала, що той, відкинувшись на спинку стільця, уважно розглядає її.

Штауфер відклав нарешті документ і повернувся до арештованої.

Він довго не мигаючи дивився на неї маленькими темними очима і зробив висновок, що вона молода і по-справжньому красива. Все у неї красиве: і зріст, і фігура, і риси обличчя, і волосся, і, головне, очі: сині, великі, сумні. Але останнє, очевидно, явище тимчасове і пояснюється її становищем. Вчора, можливо, вони не були сумними і під ними не красувався цей темний круг.

Туманова не відвела очей і теж дивилася на Штауфера, немов хотіла вгадати, що ж криється в душі цієї людини.

— Гм!.. — кинув Штауфер, вийшов із-за столу, зупинився проти Юлі і склав на грудях руки. — Повинен відверто признатись, що у вас виключно фотогенічне обличчя. Просто напрочуд! Таке обличчя добре давати крупним планом на екрані, з акцентом на очі. Саме так, на очі! Та й взагалі слід сказати, що природа надто щедро наділила вас. Сподіваюсь, ви не заміжня?

Туманова не відповіла, тільки брови її ледве помітно здригнулися. Тому Штауфер вів далі:

— Хоча в документах зазначено, що вам двадцять три роки, але цьому повірити важко. Виглядаєте ви значно молодшою. Вам можна дати щонайбільше двадцять років. Та, власне, і двадцять три роки ще не той вік, щоб звалювати на свої плечі такий тягар, який взяли ви! У вашому віці людина не здатна на серйозні справи. В неї ще немає життєвого досвіду. Вона ще не перетравила в собі всього того, що дала їй освіта. Вона ще не здатна на віддачу…