Від довгої звички ходити у вузькому приміщенні він перевалювався з ноги на ногу, ритмічно погойдуючи важке тіло. Зрідка він затримувався то під одними, то під другими дверима, насторожено прислухався, заглядав у «вічко», але, не помітивши нічого незвичайного, опускав голову і продовжував обхід своєю вайлуватою ходою.

В кінці коридора спалахнула сигнальна лампочка і різко задеренчав дзвінок. Вартовий зняв з пояса в'язку і, підбираючи на ходу потрібний ключ, не кваплячись попрямував до вхідних дверей. Вставивши ключ у замкову щілину, він повернув його кілька разів і потягнув важкі двері до себе. Вони відчинились. Увійшло четверо: Туманова, два конвоїри і огрядний гестапівець у чині оберштурмфюрера СС.

Конвоїри опинились. Гестапівець одвів убік вартового ї прошепотів йому щось на вухо. Той мовчки хитнув головою.

Вони підійшли до камери № 13.

— Тут? — запитав гестапівець.

— Так точно! — відповів вартовий.

— Обов'язково попередь зміну про те, що я сказав! — додав гестапівець..

— Зрозуміло! — глухо відповів вартовий. Гестапівець, насвистуючи, попрямував до виходу.

Конвоїри провели його поглядом.

— Давайте сюди, — подав голос вартовий.

— Вперед! — наказав конвоїр. Туманова пішла коридором.

Вартовий уже зняв засув із дверей і вкладав ключ. Відмикаючи двері, він підвів голову і спинився поглядом на дівчині. Та злякано здригнулася, але, переборовши страх, попросила:

— Води б мені…

Один з конвоїрів розсміявся.

— Ану лишень, Курт, дай їй напитися!..

Другий конвоїр почав знімати автомат, що теліпався за плечима. Але вартовий випередив його. Він люто штовхнув Туманову в плече. Дівчина простягнула руки, намагаючись за що-небудь зачепитися, та вхопитися було ні за що, і, пролетівши через кілька східців, що вели вниз, вона впала на камінну підлогу.

Двері зачинилися.

— Ну й здоровий же ти, Генріх! — захоплено сказав конвоїр. — Силонька!..

Крива посмішка невиразно ковзнула по обличчю вартового. Він уважно подивився на розчепірені пальці своєї правої руки і спокійно взявся начіплювати замок.

… Туманова ледве підвелася. Відчай і безсилля давили її: ніколи і ніхто не піднімав на неї руки. Готова до всього з тієї хвилини, як на неї в лісі наділи наручники, вона тільки зараз по-справжньому зрозуміла, що це означає. Їй здалося, що вона впала на дно глухої печери. Над її головою, так низько, що вона легко могла торкнутися рукою, ледве жевріла мутна електролампочка. Камера завширшки не більше двох метрів була схожа на кам'яну труну. Сирі стіни і стелю покривав слиз зеленастого кольору. Було по-могильному вогко й тихо.

Отже, всьому кінець! Світ лишився там, за глухими, непроникними стінами. Величезний радісний світ, у якому жили Андрій, полковник Бакланов, брат Леонід, старенька мати, вірні фронтові друзі.

Так, це кінець. І ніхто нічого не знатиме про її долю! Тут, у цій кам'яній труні, їй судилося зустріти смерть.

Туманова подивилась на руку, стиснуту в кулак, і згадала про клаптик паперу. Вона пам'ятала про нього, коли її виводили з гестапо, везли в машині, вводили в тюрму, і забула на коротку мить, коли впхнули в камеру.

Вона розігнула пальці і побачила на долоні зіжмаканий папірець. Обережно розправивши, вона піднесла його ближче до світла і прочитала:

Не вірячи власним очам, розвідниця перечитала записку декілька разів. Як це все зрозуміти? Хто він, цей дивний чоловік? Перед нею відразу виник образ гестапівця в цивільному: пишне волосся з золотим відблиском, зосереджений погляд замкнутого обличчя, тверді губи. Він не поставив їй жодного запитання, весь час щось записував, схилившись над столом.

Людина навіть в останній момент свого життя не перестає на щось сподіватися. Так трапилося і з Юлею. Ці чотири фрази, написані рукою гестапівця, викликали десь у глибині свідомості іскру надії.

Але голос розуму перестерігав: провокація! Добре продумана і суворо розрахована провокація! Гестапівцям не вигідна твоя смерть. Вони повинні знати, хто ти, ким послана, з яким завданням сюди прибула. Готовцев тебе зрадив, але він нічого не знає про тебе. І тепер гестапівці підуть на все, щоб досягти мсти. А ця крихітна записка — провокація. І тобі зараз, як ніколи в житті, потрібна фізична і душевна сила.

А може?! Що як цей гестапівець саме та віддана людина, про яку між іншим згадав перед її відльотом полковник Бакланов? Що тоді? Можливо, досить йому сказати одне слово — і все стане ясно? Адже той німець особисто зв'язаний з Чорноп'ятовим.

Від цієї думки Тумановій стало гаряче. Невже можливий такий збіг? Ні!.. Не може цього бути! Обережність! Ще раз обережність!

Юля глибоко зітхнула й сіла на залізну койку, покриту тертою соломою. Вона підігнула ноги, обхопила руками коліна і вткнулась у них підборіддям.

Тривожні думки юрмилися в голові.

Скільки разів за війну їй вдавалося уникнути лап ворога, а ось тепер… І безглуздо в її становищі на щось сподіватися, чогось ждати. Тепер зосталися муки, потім смерть…

Мерехтливою низкою промайнули перед нею в думці рідний дім, батько, мати, брат, шкільні друзі. Здається, зовсім недавно вона була піонерною. Потім комсомол. Піонервожата. Інститут. Фронт. Андрій… Це прийшло кохання! Ну, звичайно, Андрій!..

Згадки, сповнені особливого, хвилюючого змісту, на мить зігріли її й відлетіли. Юля сиділа у тій самій позі, і тихі сльози збігали по її щоках.

Несподівано загримів засув. Клацнув ключ, двері відчинилися, і на порозі показався вартовий. Він пропустив у камеру роздавача їжі. Той тихо поставив на койку залізний казанок і, відійшовши до дверей, промовив:

— Їжте при мені!

Юля глянула на казанок. Там була якась сірувата рідина, на поверхні якої при тьмяному світлі лампи виблискувало кілька краплин мінерального масла.

Чорноп'ятов стояв біля верстака, обпираючись об його край своїми сильними руками, і уважно дивився, як горить примус, з шипінням викидаючи яскраво-фіолетове полум'я. Коли полум'я спалахнуло і перекинулося на один бік, він узяв голку і старанно прочистив пальник. Полум'я вирівнялось, утворивши вогняний широкий віночок.

Біля верстака на порожньому ящику сиділа бабуся — хазяйка примуса — і не зводила з вогню своїх каламутних, слізливих очей. На колінах у неї стояв великий плетений кошик.

— Ну як, мамашо? — запитав Чорноп'ятов, підкачуючи примус.

— Добре! Як новий!

— А ви казали, не горітиме. Ач як шипить, наче паровоз!

— І правда, — згодилася бабуся, — а я вже й не надіялася… Бо примус старенький, чого доброго, одноліток мій…

— Ще послужить! — посміхнувся Чорноп'ятов.

Він погасив примус, старанно обтер його ганчіркою і власноручно вклав у кошик.

— Якщо буде капризувати, приносьте.

Бабуся зубами розв'язала вузлик на хустині з голови, витягла з неї кілька зім'ятих німецьких марок і мовчки поклала на верстак:

Дай бог тобі здоров'я!.. Прощавай!

Щасливо, мамашо!

Крекчучи й зітхаючи, бабуся стала вибиратися надвір крутими східцями.

Косі промені вечірнього сонця заглядали в майстерню, але майже не освітлювали її. Лише на ріжок верстака падав жовтий блік.

Чорноп'ятов задумався, потім зітхнув, спересердя відкинув у куток якусь каструлю і, обернувшись, помітив чиїсь ноги в щілині дверей. Він нагнувся і побачив Заболотного. В руках у того був старий залізний таз.

Заболотний швиденько скотився вниз по східцях і, підбігши близенько до Чорноп'ятова, випалив уривчастим шепотом: