Йому здалося, що в очах Калюжного промайнув докір: ех ти, конспіратор!

Тоді Кость спитав про ціну і, схопивши чек, метнувся до каси.

«Ну, слава богу! — зітхнув він з полегшенням, опинившись на вулиці. — Ще встигну».

Він найбільше боявся зустріти кого-небудь із знайомих і втратити на цьому кілька хвилин, а тому поспішав, опустивши голову і не дивлячись на перехожих.

«Мерщій!.. Мерщій!..» повторював він собі й прискорював ходу.

Повернувшись додому, Кость розгорнув покупку і вийняв з неї аркушик паперу.

Кость був одночасно радистом і шифрувальником. Він знав те, що іншим підпільникам було невідомо. Через нього проходили найсекретніші повідомлення.

Раніше за Чорноп'ятова довідувався він про накази розвідвідділу армії, до його рук для зашифровки потрапляли явки організації та всі донесення про роботу підпілля. Він був зосередженням усіх таємниць.

Ось іще одну таємницю довірено йому. В його руках радіограма фронтові. В ній сказано:

Кость так захопився читанням, що не помітив, як зайшла мати.

— Синку! — вигукнула вона. — А подивись лишень на годинника!

Кость повернув голову і завмер: до гудка залишалось чотири хвилини. «Спізнився!»

Він згорнув аркушик і подав його матері:

— Сховайте, мамо! Гарненько!..

Коли за Костем зачинилась хвіртка, мати сумно похитала головою і підійшла до ікони, що висіла в кутку. Прошепотівши молитву, вона перехрестилася, поклонилась і, простягнувши руку, сховала аркушик під ризу Миколи-угодника.

— Спаси його, господи! Відверни від нього всі лиха! — проказала вона вголос. — Він же в мене останній…

У цей час прогудів гудок.

Мати глибоко зітхнула і стомлено опустилась на диван.

Покинута Костем сорочка потрапила їй на очі, і мати гірко посміхнулась. Сорочка вже тричі з'являлася в хаті і тричі зникала. Мати поклала її на коліна, почала складати, і сльози покотилися з очей.

Трьох синів народила вона, вигодувала, виростила, а живий залишився один Кость. Найменший…

Перший сип помер ще задовго до війни; другий, телеграфіст, загинув під час бомбардування станції Горєлов якраз на початку війни.

Кость був набагато молодший за своїх дорослих братів, змалечку він ставився до матері з особливою ласкою. І поки не пішов до школи, цілими днями крутився біля неї, допомагаючи і в хаті, і на невеликому городі. Сусідські хлопчаки прозвали його «матусиним синком».

Коли він підріс, його піклування про матір не зменшилось. Ніякої хатньої, навіть жіночої роботи Кость не цурався. Він бігав на базар і в крамниці по продукти, пиляв і колов дрова, топив груби, носив воду з колонки, заправляв лампи гасом, мив підлогу, намагався ремонтувати взуття. І все це робив безжурно, весело, залюбки.

В окупованому місті Кость з матір'ю залишились випадково. Вони ув'язали манатки, домовились із залізничниками й зібрались виїхати в Омськ до дружини покійного брата. Але вийшло так, що за тиждень до того, як наші війська залишили місто, Костя послали копати окопи в далеке село. А коли він вернувся, про від'їзд пізно вже було й думати: у місто нагрянули гітлерівці.

А потім, сам того не чекаючи, Кость став учасником підпілля, і не рядовим, а святая святих підпілля — радистом.

Почалося з того, що в січні сорок другого року в Горєлові з'явився хлопчина, старший за Костя років на три. Це був Миша Токарев — радист, присланий розвідвідділом Н-ської армії в розпорядження Чорноп'ятова.

Чорноп'ятов визнав за найкраще сховати Токарева в будиночку з вишневим садочком.

В особі Костя Токарев знайшов надійного помічника. Радист нікуди не відлучався з дому і лише вночі виходив на годину-дві надвір подихати свіжим повітрям. Коли він провадив сеанси, Кость невідлучно був при Ньому, з величезним інтересом і з жадобою вникаючи в таємниці знайомої йому справи.

Та інакше не могло й бути. Ще з п'ятого класу Кость захоплювався радіосправою, був старостою гуртка радіолюбителів-короткохвильовиків у міському будинку піонерів, добре вивчив азбуку Морзе. За розробленою ним схемою гурток сконструював дуже цікавий портативний приймач, який було відзначено на обласному огляді піонерської самодіяльності.

Для підпілля було конче важливо мати радиста-дублера, який в разі потреби міг би замінити Токарева. Чорноп'ятов ще тоді, коли він жив у Голованових, переконався, що Кость — кмітливий, серйозний і надійний хлопчина, що йому, незважаючи на молодість, можна довіряти.

З дозволу Чорноп'ятова Токарев навчив Костя ще й складної шифрувальної справи. Схвалив цей почин і розвідвідділ Н-ської армії.

В кінці квітня сорок другого року Токарев схибив. Прагнучи хоч чим-небудь допомогти родині, що його переховувала, він якось уночі подався з мішком. на станцію, щоб набрати вугілля з платформи, яка стояла в тупику. І більше не повернувся. Другого дня Мишу Токарева знайшли на коліях забитого.

Важкий і відповідальний обов'язок радиста-шифрувальника ліг на Костя.

Мати, звісно, знала про все. Але вона не втручалась у його справи. Більше того: відчуваючи серцем, чим загрожує синові найменша необережність, вона допомагала йому і під час сеансів чергувала надворі. А ночами молила бога, щоб він захистив сина від біди…

Ось і зараз мати сиділа, тримаючи в руках сорочку, і беззвучно плакала від усвідомлення своєї безпорадності. Вона бачила, що юність сина минає в знегодах, у смертельній небезпеці. Хто ж винен у цьому? Війна, кругом війна… Вона сприймала Костьову долю по-материнському, і свідомість того, що він рискує життям в ім'я Батьківщини і що таке життя — подвиг, який ладні зробити тисячі синів народу, не могла приглушити її болісної тривоги.

У кабінеті військового коменданта міста відбувалась нарада. Тут були офіцери комендатури, представники місцевої поліції, співробітники польової жандармерії та фельдгестапо, яких терміново скликали для обговорення надзвичайного становища. Був присутній і начальник гестапо, хоча він, як і раніш, вважав, що розшук машини — не його справа. Він сидів і з удаваною уважністю розглядав узори на килимі.

Виступали всі, кому не ліньки. Кожен вважав за свій обов'язок висловити якийсь здогад, припущення і хоч коротеньку, аби власну, відмінну від інших думку.

Потім заговорив комендант, майор Фаслер:

— Підсумуємо, панове, — сказав він. — Як не сумно, але більшість схильна вважати, що на машину вчинено напад. З цього нам і треба виходити.

— Отже, по-вашому, — не стримався начальник гестапо, — вороги живцем захопили кур'єра з поштою, охорону і затягли їх у ліс?

— А що? — запитав комендант.

— Куди ж поділась машина? — запитав гестапівець. — З машиною їм упоратись було б важче.

— Вони могли забрати машину, — боязко висловив свою думку начальник поліції.

— Нісенітниця! — вигукнув гестапівець. — Вона не могла пройти непоміченою через пункти жандармерії. Ми зараз маємо перевірені дані про всі машини, що проходили в нашому напрямку. Машини з кур'єром серед них нема.

— Що ж ви пропонуєте? — звернувся до нього комендант.