— Рівніше, рівніше фарбувати треба, товаришу матрос, — сказав, помовчавши, Агєєв. — Отак покривати, як ви покриваєте, — матові просвіти зостануться. Ану, дайте!

Він узяв у Щербакова щіточку, обережно й швидко занурив у казанок, повний глянсової чорноти. Вправно, з однаковим натиском поклав на непофарбовану ділянку борту кілька смуг, що злились одна з одною.

— Так кладіть, щоб другий шар був не потрібен. Знаєте, чим фарбуєте? Кам'яновугільним лаком — його нам прямим курсом з Кузбасу привозять, вважай, через увесь Союз. Народне добро розбазарювати не можна.

Він віддав щіточку Щербакову.

— Фарбу треба краще розтирати! Щіточки, так би мовити, не шкодувати… Працюйте, як завжди, на відмінно!

Він перейшов до Мосіна, який працював біля другого борту баржі.

Мосін мляво зчищав стару, облуплену фарбу, бугристі нашарування черепашок і морської солі, що в'їлись у днище.

— А ви, Мосін, не шкодуйте скребачки, її й погострити недовго, — сказав Агєєв. — Буває черепашка так учепиться в кіль… Погано відчистите метал — фарба не лягатиме.

— А що їй лягати! — Матрос опустив скребачку, сердито змахнув піт, що заливав очі. — Куди нам ця стара калоша! От уже справді — викрасити й викинути. А тут гни спину над нею!

— По-перше, станьте як належить, матросе Мосін, коли відповідаєте старшим за званням! — суворо сказав мічман. Мосін виструнчився. Кілька секунд Агєєв не зводив з нього докірливого погляду. — Викрасити й викинути! Мастак ви, як видно, казенним добром розкидатися! — Він узяв скребачку, плавними, розмашистими рухами почав очищати метал.

— Справді, баржа ця, старушка, добре послужила! — майже з ніжністю, як про живу хорошу людину, сказав мічман. — Але поплаває ще не один рік, якщо не вважатимемо її за стару калошу. Не чекав від вас, Мосін, такої розмови!

Скребачка літала під рукою головного боцмана, як птах.

— Звичайно, підремонтувати ці баржі треба, рани війни залікувати. В такому вигляді їх тільки й можна що камінням набити, якір-ланцюги до них принайтовити і затопити як вічні якоріі. А все ж подумайте, для чого фарбуємо їх, мов справдешні кораблі?

— Перед Європою покрасуватися, чи що, хочемо? — буркнув Мосін. — Будемо в чужі порти заходити, недобре, що іржаві розвалини на борту… Та вже дайте, товаришу боцман, докінчити.

Але головний боцман не віддавав скребачки.

— Для себе це робимо, не для Європи, зрозумій! Руська людина в усьому лад любить. А ви матрос боцманської команди, хазяїн корабля. Вас туга повинна гризти, якщо кожна задрайка не блищить на борту. Зразковий корабель — ось у чому ваша матроська слава.

Він оддав, нарешті, Мосіну скребачку, з хвилину спостерігав, як той узявся з новою енергією до роботи. Потім знову підійшов до Щербакова.

— Ну, ось і краще у вас пішло! — сказав він, і Щербаков спалахнув від задоволення. Всі знали, який скупий на похвали головний боцман.

Сергій Микитович знову перейшов палубу, пильно оглядаючи своє хазяйство. Скоро — в море. Ніщо не повинно бути пропущене перед таким серйозним походом.

На чорному борту другої, вже пофарбованої заново баржі, підібгавши під себе ноги, сидів водолаз Коркін. Він був у самих трусах. У руках Коркін тримав мідний, очкастий, схожий на відрубану велетенську голову шолом, протираючи ного сухою ганчіркою.

— Відпочити б пора, товаришу мічман. Після обіду не відпочивали сьогодні. В кубрику у нас прохолодно.

— У плаванні відпочинемо, — сказав Сергій Микитович.

Молодий водолаз Пушков ремонтував продірявлену водолазну сорочку. Сорочка з товстої зеленуватої резини лежала, звісивши через борт одну з рукавичок.

Учора, спускаючись під воду, Пушков порвав сорочку об виступаючий гострий кінець докового понтона. У скафандр просочилася вода. Пушков розгубився, засмикав шланг-сигнал. Водолаз-інструктор Костиков вчасно прийшов йому на допомогу, вода так і не проникла в шолом.

Тепер Костиков возився на стапель-палубі доку — перевіряв роботу нещодавно доставленої для експедиції помпи.

— Там книжечка у вас цікава на рундуці, товаришу мічман, — крикнув Коркін. — Чи не дозволите почитати?

— Не можу, — уривчасто сказав Агєєв. — У бібліотеці криголама візьміть — не сьогодні-завтра мінятиму…

Він пішов далі — туди, де під керівництвом Ромашкіна матроси обносили навколо кнехта трос, що важко гуркотів.

Добре, чисто працює Ромашкін, славний з нього вийде боцман… Усе на місці, нормально закінчується підготовка до походу.

І все-таки щось здавалося незробленим, незавершеним. Агєєв зупинився біля борту, провів рукою по обличчю. Якийсь невиразний неспокій не покидав душу. Боцман намагався розібратися в причинах цього неспокою і раптом зрозумів — сьогодні не міг побачитися з нею, обміняти прочитану книжку. «Невже через це душа не на місці?» глузував боцман сам із себе.

Щойно, в перерві між роботою, він устиг-таки сходити на шлюпці на криголам, але бібліотека виявилась замкненою, не було Тетяни Петрівни і в каюті. «Гаразд, завтра побачусь», повторив сам собі мічман і раптом до болю виразно згадав знов усе, що сталося вчора в місті…

Вчора, звільнившись на берег, ніби ненароком зустрів він на пірсі Таню, що сходила на баркас. Був чималий зиб, баркас гойдався біля стінки, Таня не наважувалась перескочити з палуби на берег, і він дуже своєчасно опинився рядом…

Тетяна Петрівна йшла в книжковий колектор. Виявилось, що мічманові якраз по дорозі з нею.

Говорили про книжки, про політику, про наступний похід… Можливо, стороннім слухачам здалася б не дуже цікавою ця звичайна, уривчаста розмова, але для Агєєва вона була сповнена величезної принадності, глибокого, чудового змісту.

— Краса яка всюди! — сказала Таня, проходячи високою набережною. Вони піднялися з порту в місто, звідси було видно далекий голубіючий рейд, білі надбудови кораблів, паруси на рубчастому обрії.

— Я, Сергію Микитовичу, здається найбільше в світі море люблю!

— З вашим серцем та не полюбити море! — Він ішов зовсім поруч, пристосувавши свій широкий крок до її легкої ходи. Щасливе, світле почуття внутрішньої близькості з цією дівчиною все більше охоплювало його.

— Що ви знаєте про моє серце, Сергію Микитовичу!

Таня раптом зупинилася, замріяно усміхаючись, простягла руку.

— Зовсім я заговорилася з вами. По книжки коли б не спізнитися.

1, торкнувшись її руки, Агєєв відчув, що повинен зараз же висловити свої потаємні думки. Він подався вперед, зазирнув їй прямо в очі.

— Давно хотів я вам сказати, Тетяно Петрівно…

Її миле смугляве обличчя раптом стало напруженим, тривожним, але він уже не міг зупинитися.

— Знайомі ми всього без року тиждень, а наче знаю вас багато літ… Такої дівчини в житті я не зустрічав…

— Не треба, не говоріть, — вирвалось у Тані. М'яко, але рішуче вона вивільнила руку, жорсткі пальці мічмана ковзнули по жовтіючому на загорілій шкірі тоненькому, схожому на обручку персню.

Вона підвела голову, усміхнулась якоюсь непевною, схвильованою усмішкою.

— Для мене радість бути вашим другом, повірте… Адже ми завжди залишимося з вами друзями? — квапливо додала вона, напевне помітивши, як потемніло, насупилось його обличчя.

— Єсть залишитися друзями! — уривчасто сказав тоді Агєєв, приклавши пальці до кашкета.

От і вся розмова. І вони не зустрічалися з тих пір. Вона заклопоталася, сьогодні знову повинна була піти в колектор. Дивно, що він забув про це, розігнавшись у бібліотеку з книжкою!

У неї своє життя, у нього своє… І все-таки безустанно думав про неї, незрозуміло чому засмутився, коли побачив замкнуті двері бібліотеки на криголамі.

— Чим до вогню ближче, тим гарячіше. Чим до серця ближче, тим болючіше, — стоячи на палубі доку, сам собі сказав мічман Агєєв.

Біля фок-щогли по широкому дерев'яному містку «Прончищева» ходив туди й сюди Фролов.