— З годину тому, — уривчасто сказав Андросов, — я, зайшовши сюди, побачив на столі цей документ — і нікого не було в рубці.

— Ну й що ж? — штурман підняв аркушики, кинув знову на стіл. На папері ліловіли довгі стовпчики цифр: позначення широт і довгот, годин і мінут — таблиці курсів майбутнього переходу.

— Я працював над ними вийшов на хвилинку. В рубці залишався електрик.

— Але коли я проходив по рубці, електрика теж не було тут! — Андросов говорив, не дивлячись на штурмана. Делікатний і м'якого характеру, він щоразу болісно переживав необхідність говорити людям неприємну правду. — Не можна було залишати цей секретний документ незамкненим, товаришу капітан другого рангу!

Трохи насмішкуватим поглядом Курнаков зміряв його напружену постать.

— Врахую ваше зауваження, товаришу заступник командира по політчастині. — Змінив тон, хотів закінчити інцидент жартом. — А доручення, може, відміниш тепер — ти, розумію, придумав його мені як покарання, але ж я щиро визнав свою провину?

— Ні, не відміню, Семене! — твердо сказав Андросов.

Звична стриманість зрадила Курнакову. Він різко обернувся.

— Мені здається, в дні миру, коли ми розчавили фашизм і йдемо в зовсім не секретний похід мимо берегів дружніх країн, можна було б і не вигадувати мнимих страхів!

— Ось тому, що не в одного тебе тут такі настрої, а я чекав такої відповіді, парторганізація й доручає тобі зробити цю доповідь, — почервонівши до самої потилиці, твердо сказав Андросов.

— Є не один спосіб ховати секретні матеріали, — сказав майор Людов. — Ми знаходили їх у штучних порожнистих зубах порушників кордону, в каблуках, під пов'язкою на пораненій руці або навіть у самій рані. Деякі ховають зібрані шпигунські відомості серед волосся, в комірцях, у галстуках, у зубних щітках, у кремі для бриття, серед бритвенних лез, в олівцях і в шнурках черевиків… І чи не здається вам, лейтенанте, дещо спрощеним, я б навіть сказав наївним, що це креслення відкрито нанесене на уламок гребінця?

Лейтенант Савельєв мовчав. Ні, йому це зовсім не здалося наївним. Коли, вивчаючи взяті у порушника кордону предмети: два пістолети з глушителями, обойми, повні бойових патронів, пачки радянських грошей, фальшивий паспорт, портсигар з подвійним дном, викладеним золотими монетами царської чеканки, — лейтенант дійшов до уламка гребінця, його увагу привернули кілька ледве помітних дряпин і крапок. Гребінець був сфотографований, фотознімок збільшений — і лейтенант Савельєв торжествуючи поклав на письмовий стіл Людову грубо виконане, але дуже виразне креслення.

— План гавані? — ледве глянувши на креслення, сказав Людов. — Що помічено хрестом?

— Місце стоянки плавучого доку.

— Якщо не помиляюсь, уже закінчується підготовка до його буксировки через два океани?

— Так точно, — відповів лейтенант Савельєв. Людов вийняв із ящика столу і простягнув лейтенантові складену іноземну газету.

— Пани капіталісти підозріло багато уваги приділяють нашому доку. Читайте.

До газетної замітки був доданий російський переклад. Лейтенант Савельєв прочитав:

— Підозріло багато уваги, — повторив майор Людов.

Порушник, у якого відібрали гребінець, замкнувся в абсолютній мовчанці, з самого моменту затримання не вимовив і слова. З тієї миті, як лісник, проходячи з заростях, почув підозрілий шум, побачив суб'єкта, що закопував парашут, і після відчайдушної боротьби затримав його, поки не наспіли прикордонники, — затриманий прикинувся німим. А недавно подзвонили по телефону з дальньої берегової застави, повідомили про знайдені сліди другого порушника кордону, що висадився вночі з моря і пішов у невідомому напрямку…

Валентин Георгійович Людов знову сховав газету в стіл. Замислено пройшовся по кабінету, зупинився біля високого, світлого вікна.

З висоти третього поверху виднілася дорога в порт. Дорога зникала серед двох цегляних незакінчених будівель.

Мимо кленів, що росли обабіч дороги, йшли матроси, офіцери, жінки з продуктовими сумками в руках, робітники з будівельних майданчиків.

Крони широколистих дерев злегка погойдувались на вітрі.

Вітер закрутив, поніс по асфальту оберемок зелено-бурого, опалого листя.

«Вітер з моря…», звично подумав майор Людов, дивлячись у бік порту.

— Дві висадки різними шляхами, але в один і той же район, — міркував уголос Людов. — Диверсант, якого ми затримали, приземлився недалеко від прикордонної застави, зовсім не в дрімучому лісі. Виявлене вами креслення ясно говорить про завдання, одержане ним, але він визнав за потрібне замкнутися в мовчанні… Звичайно, мовчання — ограда мудрості, але в чому мудрість такого мовчання?

— Не хоче розкрити суті одержаного завдання! — обізвався лейтенант Савельєв.

— Або хоче приховати, що не орієнтований у цьому завданні?

Майор, помовчавши, продовжував:

— Складніша справа з другим порушником кордону. Він висадився незвичайним шляхом, виплив з моря у безлюдному, пустинному місці. У тих, хто послав його, були всі підстави думати, що він непоміченим перетне кордон… Пам'ятаєте, здається, Лермонтов писав в одному з віршів: «димляться хмари над темною безоднею морською» — глибока ніч — і порушник уже на березі.

Лейтенант уважно слухав. Як усі, кому доводилось працювати з Людовим, він знав пристрасть майора до літературних цитат і філософічних роздумів. Знав він і те, що ці роздуми вголос допомагають майорові зосередитися, логічно об'єднати окремі висновки й факти.

Ніхто не бачив, як вийшов з моря другий порушник кордону. Ллє майор держбезпеки Людов, одержавши донесення з застави, почувши, що прикордонники знайшли під камінням легкий водолазний костюм людини-амфібії, дуже яскраво уявив собі картину висадки диверсанта на берег.

Була глибока ніч. Виглядав і знову зникав у чорних пролітаючих хмарах місяць. Серед каміння біліла піна хвиль, що обмивали каміння. Побережжя в цьому місці завжди безлюдне, тільки здалека спалахує й гасне, спалахує й гасне червоний вогонь маяка.

І от якесь кругле тіло майнуло у воді, зникло серед хвиль, з'явилося знову. З води вийшла істота майже фантастичних обрисів. Горбата, круглоголова, вона здалека могла здатися зовсім голою.

Водонепроникний речовий мішок і кисневий балон, з'єднаний з легким водолазним шоломом, утворювали горб за спиною того, хто вийшов з моря. Руки й ноги обтягнутого резиною тіла закінчувалися перетинчастими ластами, що допомагали швидше пливти під водою.

Судячи з стану знайденого під камінням костюма, порушника спочатку збило з ніг прибоєм, протягло по вкритих мулом каменях, але він, очевидно, не розбився, швидко рушив угору по скелях…

Його слід виявив службовий собака-шукач. У районі Східних скель, там, де нагромадження дикого каміння підноситься від самої води, собака тяг вище й вище, поки не вивів прикордонників до колії залізниці. Тут шукач безпомічно заметався по насипу, біля шпал…

— Опитали весь персонал поїздів, що проходили біля Східних скель цієї ночі, — доповідав Людову лейтенант Савельєв. — Ви знаєте, поїзди проходять там порівняно близько від берегового обриву… Провідникові одного з вагонів здалося, що саме в цьому пункті залізниці хтось увійшов з тамбура в коридор.

— Здалося? — підвів трохи брови Людов.

— Так точно. Була третя година ночі, - провідник, очевидно, задрімав. Почувши, що двері з тамбура відчинилися, він одразу ж, як запевняє, пройшов по вагону, але нікого з сторонніх не виявив.