— А ви — «позичте». Ніби якесь там жіноче вбрання. Грошей тобі треба — будь ласка, бери, а це…

— Ви, товаришу, почитайте про бойові традиції нашого флоту, тоді вдруге знатимете, з якими проханнями можна звертатись, а з якими не можна — чітко й роздільно додав старшина, і Пушков зрозумів, що одержує по суті догану за вільність.

— Отже, дебати з цього питання виключені, — закінчив весело Коркін. — Ти, Пушков, закругляйся, зараз на звільнення шикуватися будемо.

Пушков мовчки одягався. Старшина лежав, закинувши руки за голову: світло з люка надало на його немолоде мужнє обличчя, на якому білів довгий шрам вище скроні. «А він правий, — з каяттям подумав Пушков. — Гвардійське звання — його заслужити треба».

Фролов вийшов на палубу «Прончищева». Сірий вихідний костюм, черевики, як дзеркало, трохи зсунутий на очі м'який фетровий капелюх. З юта, з-за надбудови, лунали голоси, але він, повільно закурюючи, стояв біля трапа, що вів на бак, і не поспішав сходити на берег. Зараз підійде друг Жуков — ледве умовив його разом піти в місто. Зовсім засумував хлопець останніми днями.

Фролов чекав, покурював, вдихав теплий морський вітерець. Ковзав пильним поглядом по людях, що товпилися на пірсі: «Стоять, любуються радянськими кораблями. Так і повинно бути, порядок!»

А публіка, видно, різна. Є тут і трудовий народ — ач, які худі, в заношеній робі, дивляться на нас, як на щасливців із казкового світу. Є, мабуть, і інші: одягнені по-робочому, але в рухах дивна розв'язність, на обличчях, затемнених полями капелюхів, надто широкі, наче намальовані посмішки.

Ось один із них підійшов до високого борту «Прончищева», аж до зрізу набережної, стоїть, задерши голову, з сигарою в зубах. Молоде, майже симпатичне, але таке безбарвне обличчя, що ніяк не запам'ятаєш його. Ось ніби судорога пройшла по цьому обличчю, примружилось, підморгнуло око з-під капелюха.

Фролов озирнувся. Підморгує, їй-богу! Кому може підморгувати цей хлопець, що втупився просто з криголам? Скрізь на палубі — порожнеча, на баці теж нібито нікого немає… Фролов збіг по трапу на бак.

Тут, біля поручнів, стояв старший механік. Тривожний, розгублений вираз був на його червоному, одутлому обличчі.

— Бачили, Тихоне Матвійовичу? — спитав Фролов.

— Що бачив? — Тихон Матвійович здригнувся від несподіванки, сунув у кишеню велику хустку, якою витирав укрите потом обличчя.

— Цього бродягу на пірсі, що кривлявся! Наче семафорив комусь, сюди ось, де ви стоїте… — Фролов глянув униз, на пристань, але біля скули «Прончищева» уже нікого не було.

— Дурниці верзете, нісенітниці! Який там бродяга! — роздратовано сказав Тихон Матвійович. Старший механік був явно пригнічений, майже наляканий чимось. Сердито тупаючи, почав спускатися по трапу.

— Дивно! — ідучи слідом за ним, сказав протягом Фролов.

Звільнені групами збігали на берег. Фролов знову крокував біля сходень, хмурився — дуже вже довго примушує себе чекати Жуков. І раптом підтягнувся, почав усміхатися, доторкнувся до капелюха: Таня Ракитіна йшла по палубі, як завжди, діловою легкою ходою в нарядній і разом з тим скромній світлій вихідній сукні.

— А, Танечко, тисячу літ вас не бачив! Ні, заждіть, не тікайте, — весело усміхався Фролов. — У місто разом не прогуляємось? Самій вам тут краще не ходити, вже бродять навколо корабля всілякі нахаби, підморгують, дівчину нашу хочуть спокусити…

— Хто підморгує? — швидко підвела очі Таня.

— А ось щойно один під баком стояв, з сигарою в зубах. Втупився в порожне місце. Не без того, що ваше наближення відчув.

— Базікало ви, Дімо! — сказала Таня сердито. Блиснула очима — не терпіла цього самовпевненого моряка, що завжди підсміювався з неї. — Вічно з своїми дурницями!

— Ні, дзуськи, ми іноземцям залицятися до наших дівчат не дозволимо! — задоволено дивився Фролов на її сердите обличчя, що ставало ще кращим від цього. — Нехай-но вам підморгне — я йому шию намну… Так пройдемося по Бергену? І сукенька на вас вихідна. Ясно бачу — згодні!

— Я на берег не піду! — Таня дивилася мимо нього, її чорнокарі, відтінені довгими віями очі раптом проясніли. Фролов озирнувся.

По сходнях «Прончищева» збігав з пірса Агєєв: статечний, причепурений, у білому кітелі з суцільним золотом мічманських погонів на прямих, могутніх плечах. На грудях мічмана мерехтіла широка райдуга орденів і медалей.

— А що, хіба й головний боцман ваших чарів не уник, Тетяно Петрівно?

— Все ото у вас дурниці на умі, — відпарирувала Таня. — От повчіться ввічливості у Сергія Микитовича. Як треба не набридати людям, яким до вас діла немає.

— Так, Серпій Микитович до дівчат зовсім байдужий. У нього від вас протимінний захист номер один, — сміявся Фролов. — Декому з цим, звичайно, важко примиритися….

Одвернувшись, вона дивилася на Агєєва.

— В будинок-музей композитора Гріга хіба не поїдете з нами, Тетяно Петрівно? — спитав мічман, зупинившись, урочисто віддавши честь. — От уже машина підходить.

— Ні, Сергію Микитовичу, не можу, — з щирим жалем сказала Таня. — Ніяк не можу, Сергію Микитовичу, — повторила вона сумно, але твердо. — Голова смертельно болить. Я і в місто через це не піду.

— В місто не йти — правильне рішення, — сказав Агєєв, спохмурнівши. — А от з'їздити за місто, так би мовити, на лоно природи — повний резон. Я зараз лікареві нашому просигналю, він вам од голови порошок дасть. Справді, зблідли ви щось…

— Спасибі, Сергію Микитовичу, не треба. Краще піду ляжу, А потім чай командирам треба готувати

Агєєв не наполягав — ніколи не нав'язував будь-кому своїх особистих бажань і смаків.

Внизу, недалеко від сходень, уже стояла машина. Юнак у цивільному костюмі, співробітник нашого посольства, розсаджував моряків, що їхали на екскурсію. Але Агєєву перехотілось їхати в музей. Коли дізнався про екскурсію — одразу вирішив приєднатися: після того як, прийшовши обміняти книжки, домовився з Танею, що вона їде теж. А тепер не та вийшла компанія, в якій розраховував провести час… У нерішучості мічман стояв поряд з Фроловим.

— Чудне все-таки діло! — Фролов глянув на бойового друга, підняв здивовано плечі. г— Кому ж усе-таки він моргав?

— Хто моргав? — вийшов із задуми мічман.

— Маячив тут якийсь на пірсі, підморгував на бак. У капелюсі з сигарою.

— А на баці хто був? — Агєєв випрямився, пильно дивився на Фролова.

— Тихон Матвійович, старший механік, один тільки й був.

— І що — він бачив, що моргають йому?

— Та, мабуть, не йому моргали. Я, Сергію Микитовичу, сам не збагну… А тільки я і Тихон Матвійович тут стояли, нікого більше не було…

— А ти спитав його, чи йому моргають?

— Спитав… Так він психонув у відповідь, образився, певно… А стояв у розстроєних почуттях, піт хусточкою витирав.

— Так, — сказав мічман. Чітко відповів на привітання Жукова, що квапливо підходив до них. — Їдемо, значить, у музей Гріга?

— Ні, у нас курс інший. Хочемо по Бергену подрейфувати. В розумінні музики, Сергію Микитовичу, самі знаєте — мені на вухо ведмідь наступив.

— То ж бо ти пісні на доку виспівуєш! — кинув мічман, поривчасто збігаючи по трапу.

Направляючись до машини, він віддав честь Андросову, що стежив за посадкою.

— І ви, товаришу капітан третього рангу, з нами?

— Ні, мічмане, на жаль, не можу. Капітан першого рангу відсутній, мені треба дочекатися його.

— Прошу дозволу? — сказав Агєєв, узявшись за дверцята машини.

Ще з палуби криголама роздивився він огрядну постать старшого механіка, що вслід за штурманом Курнаковим заходив у машину.

— Швидше сюди сідайте, не затримуйтесь, мічмане! — люб'язно посунувся на сидінні Тихон Матвійович. В йото голосі Агєєву почулася щира, незрозуміла радість. І мічман зайшов у машину, опустився на сидіння боком між товстим старшим механіком і кістлявим начальником штабу.