— Кому вона звістку подавала, той про це знає, — суворо сказав Агєєв. — Для вас тут найголовніше, що не вам.

Головний боцман побачив, як соромливо стрепенувся замислений Щербаков. Сергій Микитович не терпів, коли молодих матросів намагалися підняти на глум.

Од понтонів палуби пахло теплим металом і морською глибиною. Від деревних стовбурів — солодким смолистим запахом лісу. Свіжий аромат житнього, щойно випеченого хліба линув з пекарні, спорудженої на палубі доку… І обпечене сонцем обличчя Щербакова, який сидів біля зрізу колоди, стало задумливо-сумним.

Він поклав на шершаву кору ниючі від напружений долоні. До болю яскраво постали в уяві запашні хвойні зарості навколо рідного колгоспу, з якого виїхав служити на флот.

Сонце низько висіло над райдужною поверхнею рейду. Чайки кружляли над водою. Одна з них підхопила скоринку хліба, стрімко знялася вгору.

— В старовинних книгах писали, — сказав молодий боцман Ромашкін, — мовляв, душі моряків, що загинули в морі, переселяються в чайок. Летять ці душі за кораблями в похід, тривожним криком попереджають про шторм.

— Це і я чув, — підхопив Мосін, — тому, мовляв, і вбивати чайок не годиться. По-дідівському висловлюючись — великий гріх. — Він скоса глянув на мічмана, що набивав люльку. — Знаємо ми ці бабусині казки.

— Відносно душ — це точно бабусині казки, — обізвався Агєєв. Одійшовши від колод до кормового зрізу, він чиркнув запальничкою, затягнувся. Різноколірні кільця набірного мундштука поблискували в його прямих губах. — А що вбивати чайок не можна — істинна правда. Чайка морякові друг. Тільки от хіба що підводники у воєнний час чайок не поважали — розсекречували вони їхні підводні кораблі.

Матроси підійшли до головного боцмана. Найближче до Сергія Микитовича став Щербаков.

— Батько мій часто розповідав, матроси, — продовжував мічман, — що дружба чайки з моряком з давніх часів повелася, коли ще не знали теперішніх карт і приладів. Піде, скажімо, поморський карбас рибу ловити куди-небудь до Нової Землі, а туди споконвіку, ще коли Барєнцове море Студеним називалося, ходили помори. І захопить бувало його в океані шторм або все навкруги туманом затягне — невідомо, де берег. Ось тут чайка й приходить на допомогу: з якого боку помахає крилом, з того, значить, і суша. Моряк чайку годує, і вона йому віддячує добром.

— Ну а там, товаришу мічман, в океані, мабуть, ніякі чайки не допоможуть, — сказав Мосін, погладжуючи голі плечі.

Він сів на широку тумбу кнехта, за спиною Щербакова. Підморгнув у бік молодого матроса, який під час розповіді Агєєва навіть рота розкрив від уважності.

— Витягнуть док на буксирах в Атлантичний океан, а там як трусоне його штормом, порве кінці й понесе невідомо куди. — Мосін зробив страшні очі. — Свого ж ходу й управління ми не маємо! Чув я: коли тягли американці док на Філіппіни, чи що, їх так закрутило, лише жувальна гумка зосталася.

— З американцями це трапитися могло, — сухо сказав Агєєв.

Він погасив люльку, поклав руку на плече Щербакову, що тривожно насторожився, і суворо глянув на Мосіна.

— Навіщо хлопця дражниш? Ти, я бачу, страшенний цькувальник… Думаєте, товаришу матрос, якщо пройшли ви п'ять разів із Талліиа в Кронштадт — так уже бувалий моряк, можете забивати баки новакові? А от самі на кнехт сіли — допустили порушення морської культури.

Він не зводив з Мосіна ясних, ледь примружених очей, доки той, щось пробурмотівши, не підвівся знехотя з кнехта.

— Так, товариші, — помовчавши, продовжував боцман — Похід буде не з легких. Тільки вже тут від нас самих залежить. Добре підготуємо буксирне хазяйство— ніяким свіжуном його не порве.

Він сунув люльку в кишеню.

— Ромашкін, через п'ять хвилин кінчати перекур. Наляжте як слід, щоб закінчити розноску якір-ланцюгів до спуску прапора.

— Єсть закінчити розноску якір-ланцюгів до спуску прапора! — весело вигукнув Ромашкін.

Сергій Микитович попрямував до баржі. Ромашкін потягнувся. Підійшов до Мосіна, що похмуро й відчужено дивився вдалину.

— Ви, Мосін, чого похмурий такий? Погладив вас проти шерсті головний боцман. Та хіба ж не по заслузі?..

— По заслузі! — Мосін сплюнув з обуренням. — І пожартувати, значить, не можна? — Він повернувся до Ромашкіна.

— З кнехта мене зігнав, як маленького осоромив перед усіма!

— І правильно зігнав — головний боцман морської сірості не терпить! — швидко, переконливо сказав поривчастий Ромашюін. — Ех, хлопче, проти якої людини костричишся!

— А яка така особлива людина?

— Яка така людина? — Ромашкін дивився з поблажливим співчуттям. — Люльку його бачив?

— Не сліпий!

— Помітив — мундштучок на ній якийсь дивний, ніби мохнатий, з усіх боків зарубками вкритий?

Мосін мовчав, одвернувшись.

— То, може, ти й про «Туман» нічого не чув? — казав далі Ромашкін. — Служив товариш мічман на північноморському тральщику «Туман»: на тому кораблі, який прийняв бій з трьома фашистськими есмінцями, прапора перед ними не спустив. І коли не стало «Тумана», поклявся наш головний боцман не пити й не курити, доки не знищить власними руками шістдесят фашистів — утроє більше, ніж загинуло його бойових друзів на «Тумані».

Ромашкін говорив захоплено, і все більше матросів боцманської команди збиралося навколо нього.

— Пішов Сергій Микитович у сопки, в морську піхоту, знаменитим розвідником став. Розумом, руською матроською хитрістю ворогів заганяв у могилу. І як прикінчить фашиста — робить зарубку на люльці, яку йому геройський друг з «Тумана» подарував. Рівно шістдесят зарубок на мундштуку люльки цієї — і перевіряти нетреба.

— Та невже!? — вигукнув вражений Щербаков.

— От тобі й невже! Проте не в цьому головна суть. А суть у тому, що, тільки-но закінчилася війна, боцман Агєєв знову на кораблі повернувся, рапорт на надстрокову подав і, бачиш, служить, як мідний казанок. А ви, Мосін, — «яка така людина»! Така він людина, що море більше від життя любить, хоче зробити з нас справжніх військових моряків.

Ромашкін затягнувся востаннє, кинув недокурок в обріз.

— Віком ще молодий, а, бачите, вже мічман. Недарма всі його знають і поважають на флоті.

Він глянув на годинника.

— Ану, по місцях стояти, до розноски якір-ланцюгів приготуватися!

Матроси розбіглися по палубі, шикувалися в дві шеренги біля якірних ланцюгів…

— Здавай вахту, — піднявшись на місток «Прончищева», сказав Фролов Жукову. — Ну, як у тебе там? Не подавала вона позивних?

Але Жуков промовчав, може, не розчув: схилившись над сигнальними книгами, він саме перекидав через голову ремінець, щоб передати бінокль Фролову…

Адже зовсім недавно, переходячи з «Ревучого» на док, розлучився з нею, як з рідною, тому що твердо обіцяв демобілізуватися, піти з кораблів. А потім смертельно занудьгував, зрозумів — обіцяв нездійсненне, не може він розлучитися з морем. Знову кинувся до Клави — сказати все, як є — і ніколи не забуде, якою лютою злобою налилися кохані очі. «Коли так — кінчено у нас все з тобою!» сказала вона, мов одрізала — відчужено й грубо.

Навіть сам собі боявся Жуков признатись, які поганії, які безнадійно погані стали раптом його відносини з Клавою. А в глибині душі жевріла надія — якщо все ж настоїть на своєму, поставить її перед фактом — може, налагодиться життя. Адже кінець кінцем тільки його кохає ця незрозуміла Клава! І коли чесно запропонувати їй тепер же оформитися в загсі…

Ресторан «Балтика» у цей порівняно ранній вечірній час був ще далеко не заповнений.

Ще пустувала висока позолочена вишка для оркестру, біля якої закружляють пізніше танцюючії пари, в'яло похитуючись, обходячи шумні столики. Тепер, замість оркестру, гриміла в кутку бурочервона, подряпана радіола. За столиками, вкритими скатертями не першої свіжості, закушували й випивали десятків зо два постійних відвідувачів ресторану.